О.Кривоший. УЧАСТЬ ЖІНОК У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ ЗА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ
|
[
]
| 15.11.2014, 07:23 |
ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ НАРОДІВ ЄВРОПИ
22
Олександр КРИВОШИЙ
Запоріжжя
УЧАСТЬ ЖІНОК У ФОРМУВАННІ ДЕРЖАВОТВОРЧИХ
ТРАДИЦІЙ УКРАЇНСЬКОГО НАРОДУ
ЗА КОЗАЦЬКОЇ ДОБИ (XVI – перша пол. XVII ст.)
В останні часи увагу істориків привернула сумлінна державницька праця українських жінок.
Ми розглянемо етап, обмежений кінцем XVI – першою половиною XVII ст., на який припадає бурх-
ливий сплеск культурно-національного піднесення в Україні.
Важливим здобутком цього періоду стало усвідомлення населенням українських земель власних істо-
ричних традицій. Уособленням Давньої України були князі Ольга, Володимир Великий, Ярослав Муд-
рий, Данило Галицький. Їхніми прямими нащадками проголошувалися волинські князі.
Фактична влада на українських землях належала українським магнатам, які мали вплив і на полі-
тику Литви.
Зазначимо, що в уяві людини тих часів політична незалежність країни, на відміну від сучасного сте-
реотипу мислення, не ототожнювалася з державною суверенністю, оскільки тодішня правосвідомість не
знала безпосереднього панування держави над особою підданого1
. Середньовічна людина підпорядко-
вувалася якійсь особистості, а не державі.
Держава сприймалася як категорія досить абстрактна, була свого роду придатком до особи паную-
чого. Всі соціальні категорії середньовіччя були, насамперед, правовими категоріями, адже, за словами
Й.Хойзінги, неформальна, вільна від умовностей поведінка людей не характерна для епохи всеохоп-
люючого формалізму2
.
З погляду особистості середньовіччя, місцеві політичні інститути були втіленням реальної влади і в
адміністративному устрої, і правовій системі, а пізніше і в приналежності до певної релігійної конфесії.
Стрижнем цих інститутів як до Унії, так і після неї, за твердженням Н. Яковенко, залишалися власні
князі-магнати, які символізували ідею політичної незалежності (в тогочасному розумінні – О.К.)
3
. Навко-
ло князів формувалося мікросередовище шляхти-бояр, залежних від володаря економічно й політично.
Серед найбільших магнатських володінь Волині вирізнялися і величезні маєтки волинських магна-
ток. Так, Ганна з Острозьких Ходкевичів, володіла 106 поселеннями, що нараховували 6813 димів4
.
Катерина з Острозьких Замойська – 83 поселеннями, Софія Острозька – 76, а Христина Єломалинська з
чоловіком Данилом – 21 поселенням5
.
Слід зазначити, що на українських землях, на відміну від Західної Європи, суспільне становище жін-
ки залежало не від суспільного становища чоловіка, а від її майнового становища. І тому шляхтянки,
особливо вдови, офіційно не приймаючи участі в політичному житті, але володіючи інколи величезними
земельними латифундіями, мали досить значну суспільну вагу в своїх повітах6
.
На цю обставину звернув увагу Михайло Литвин, який писав, що татарські й московські жінки “не
мають чоловічих прав, а наші властвують над багатьма чоловіками: одні – управляючи волостями,
містами, помістями; другі – отримуючи прибуток, треті – спадок”
7
.
Вимоги М.Литвина суворо розмежувати жіночі права з чоловічими, та заборонити шляхтянкам до-
ступ до останніх, відповідали моральним засадам тогочасного суспільства і становищу в ньому жінки.
В середньовічному українському суспільстві, як у специфічній системі стосунків між людьми, жінка
існувала в конкретному соціальному середовищі, керуючись притаманними їй нормами поведінки, ду-
ховною орієнтацією та стереотипами морально-етичних цінностей. Будучи значимою одиницею суспі-
льства, жінка за повнотою своїх прав і свобод не становила в цей період будь якого винятку. Правове
становище жінок-шляхтянок нормував Литовський Статут. У його карних і цивільних постановах був
проведений принцип рівного права для чоловіків і для жінок.
М.Литвин зазначав, що витоки жіночих “вольностей” криються у праві жінки на успадкування землі.
Литовський Статут, забезпечивши майнову незалежність жінки і її право на успадкування землі,
узаконив тим самим право жінок на володарювання над підлеглими їм землеволодіннями та підданими8
.
Зміст статей Литовського Статуту 1566 і 1588 рр. підтверджує, що всі привілеї і права, якими могли
користуватися жінки-представниці вищих суспільних станів, залежали від їхнього майнового станови-
ща. Жінки іноді навіть зловживали своєю свободою і правами, притісняючи підлеглих чоловіків, про що
з осудом писав М.Литвин9
.
Проте за умови, що самоуправство всіх видів і ступенів було майже нормою існування південнорусь-
кої військовослужилої людини, жінка йшла “слідами чоловіка”
10
.
© О.КривошийВИПУСК №7
23
Такий стан речей не був прерогативою представниць вищих суспільних станів. У нижчих верствах
суспільства відбувався процес, схожий з названим за сутністю, але відмінний за мотивами й результатами.
У зазначений період жінки досить активно переймалися інтересами чоловіків, і навіть, за слушним
зауваженням академіка О.Левицького, повніше відбивали у своєму житті й діяльності як добрі, так і лихі
риси свого часу11
.
Спираючись на документальні свідчення, дослідник наголошував, що “кожна суспільна ідея і напря-
мок, кожна панівна, в ту епоху, чеснота чи вада знаходили в українській жінці не менш повне і пристрасне
виявлення, як і в представниках іншої статі”
12
.
Ще перший Литовський Статут юридично оформив головний обов’язок та привілей землевласників
– несення земської служби, за яким вдови-землевласниці зобов’язувалися поставляти певну кількість
воїнів, а не служити особисто. Це положення, до речі, поширювалось і на незаміжніх землевласниць, які
жили окремо від сім’ї. Проте жінки іноді самі виконували цей обов’язок з’являючись на військову служ-
бу, як це зробила в 1565 р. Зофія Єзофова.
Показовим у цьому відношенні є й факт участі жінок у прийнятті найважливіших політичних рішень
тієї епохи. Коли польський король Жигмонт Август наказав українській і литовській шляхті присягати
на унію Литовського князівства з Польщею, то на Волині разом із зем’янами присягало й чимало зем’я-
нок – тих, що сиділи на “вдовинім стільці” і володіли маєтностями13
.
За себе і своїх нащадків складали присягу Василиса – княжна Ружинська, княгиня Катерина Скору-
пинська, пані Михайлова Козинська, каштелянова Луцька. При чому, зять Козинської – князь Мико-
лай Ярославович – мав право на підпис лише після сімейства14
. Тобто підпис жінки-шляхтянки мав вагу
навіть у справах державного рівня.
Жінки не були усунуті і від зайняття та наслідування державних посад. Михайло Литвин в своїх
записках з жалем писав про те, що жінка інколи “начальствує у нас в кріпостях навіть пограничних з
землями московськими, які необхідно було б доручати тільки чоловікам великої сміливості”
15
.
Як свідчать документи, жінки могли займати і наслідувати навіть посаду старости. Так, Корсунське
староство перейшло від Яна Даниловича до його дружини Софії16
.
Додамо, що волинська зем’янка Ганна Борзобагата-Красенська керувала в зазначений період каз-
ною Луцької єпископії17
.
А в раду княгині Марії, що була фактично урядом в Пинському князівстві, входили найвпливовіші
бояри-чоловіки18
. Участь в роботі ради розглядалась в ті часи як участь у місцевому урядовому органі,
який очолювала княгиня.
В.Антонович вважав, що вибори бурмістрів в українських містах інколи перетворювалися на вияв
“особливішої ласки, або розказу з боку дідича, а не наслідком існуючого права”
19
.
Документи виразно доводять активну участь жінок-магнаток у цих справах та їх вплив на суспільно-
політичне життя українських міст і містечок20
.
За істориком Антонієм I.[Й.Ролле], жінки-шляхтянки в досліджуваний період ведуть досить активне
політичне життя, беручи участь у конференціях, нарадах та сеймиках, у з’їздах сільських господарів,
проникають в трибунали і навіть у сейм, заграють нерідко з предводителями союзних армій теж заради
користі “застянкової” дипломатії, одним словом, верховодять у краї21
.
Воля й повноправність українського жіноцтва проявлялась у багатьох явно політичних вчинках.
Волинська княгиня Софія Ружинська та Ганна Борзобогата-Красенська, наприклад, відмовлялися під-
корятися вимогам місцевої влади і навіть розпорядженням польського короля22
. А коли на межі XVI –
XVII сторіч православ’я стало в Україні прапором боротьби із засиллям польської мови та польської
культури в цілому, немало найдостойніших жінок сміливо ставали на захист православ’я
23
. За влучним
виразом М. Грушевського, народ “хотів не самих успіхів церкви, а відродження національного поступу
й життя”
24
.
Релігійні ідеї стали в цей період головною ознакою українства, тим символом, навколо якого консо-
лідувалася самосвідомість українського етносу.
Визнання себе православним рівнялося в ті часи визнанню себе українцем – продовжувачем традиції
предків.
Наслідуючи традиції руських князівен, жінки займалися добродійністю, виявлялося, що в заснуванні
шкіл, монастирів, будівництві церков, укладанні та виданні книжок.
Можна виділити три основні напрями участі жінок у формуванні української нації та творенні влас-
них суспільно і державотворчих традицій: 1) захист православної віри й відстоювання інтересів право-
славної церкви; 2) добродійницька діяльність; 3) культурно-освітня діяльність – заснування шкіл, орга-
нізація освітнього процесу, участь в братському русі.
Одним з напрямів добродійницької діяльності жінок того часу було заснування православних цер-
ков, монастирів і шкіл при них.
У пом’яннику Києво-Печерського монастиря згадано багато жінок, які вносили свої офіри25
. Так,ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ НАРОДІВ ЄВРОПИ
24
наприклад, вдова чернігівського скарбника Катерина Угорницька передала Києво-Печерській лаврі всі
свої маєтки26
. А Олена Горностаєва, уроджена княжна Чарторийська, стала фундаторкою Пересопни-
цького монастиря на Волині (1596). Вона сама склала для нього чудовий гуртожитний статут і влашту-
вала при монастирі шпиталь для убогих та недужих27
.
У червні 1556 р. княгиня Анастасія Заславська разом з сином склали дарчий акт про передачу маєт-
ностей заснованому ними на Волині Дворецькому монастирю. В документі значилося: “Я, князь Януш
Іван Кузьминич Заславський, поповняючи волю небожчика князя його милости отця мого, разом з її
милостю маткою моєю княгинею Анастасією рівною Гольшанською-Заславською, віддаємо тії імінія,
что отець мой небожчик князь Козьма Іванович Заславський міг надати монастирю нашому Дворець-
кому к церков Святої Троїці”
28
.
У кінці ХVІ ст. при церкві Успіння в Почаєві фондує монастир Ганна Гойська, дружина земського
Луцького судді29
. При монастирі деякий час успішно працювала одна з кращих на Україні друкарень30
.
У 1618 р. в тому таки Почаєві Кирило Ставровецький випускає в світ книгу “Зерцало богословія”, при-
свячену роз’ясненню православної догматики з цікавими матеріалами тогочасної космогонії31
. Окрім
того, Ганна передала Почаєвській лаврі ще й частину своїх грунтів та отриманий нею від грецького
митрополита Неофіта образ Божої матері.
У селі Юсиптичі на Волині в кінці XVI ст. фондує і підтримує матеріально православну церкву
шляхтянка Олена Стеткевич – дружина козацького гетьмана Івана Виговського32
.
У місті Гощі в 1639 р. засновує на свої кошти монастир остання з роду Гойських, княгиня Раїна
Соломирецька, каштелянова смоленська33
.
1637 року волинська шляхтянка Раїна з Боговитинів Ярмолинська заснувала монастир в своєму ма-
єтку Загайцях Кременецького повіту34
.
У середині XVIІ ст. неподалік м. Ніжина засновує церкву і притулок для бідних престарілих жінок
дружина стародубського козацького полковника Ганна.
Мати гетьмана Івана Мазепи Марія Магдалена заснувала Вознесенський монастир. Була його ігу-
менею, а також паніматкою інших благодійних установ. На купчій, виданій Марією Магдаленою Мазе-
пиною Стародубському полковнику Миклашевському, є підпис польською мовою “Магдалена Мазе-
пина Монастирів жіночих ігуменія Печерського, Київського і Глухівського”
35
.
Зазначимо, що заснування жінками православних церков і монастирів розглядалося не лише як вияв
релігійного почуття, а й як боротьба за збереження традицій “давньоруського” життєустрою, віри пред-
ків як головної національної ознаки.
А тим часом, участь українських жінок-шляхтянок XVI – першої половини XVIІ ст. в заснуванні
монастирів і будівництві церков та шкіл не була для українських земель явищем унікальним. Витоки цієї
традиції беруть початок в перших століттях існування Київської Русі. Як свідчить Іпатіївський літопис ,
Марія, дружина великого князя Всеволода, заснувала в Києві в XІI ст. Кирилівську церкву, де й була
згодом похована. За Лаврентіївським літописом XІІI ст. велика княгиня Олена Всеволодівна (дочка
Всеволода III Юрієвича) заснувала монастир Святої Богородиці36
. Є свідчення й про те, що в XІІI ст.
знатні жінки засновували монастирі і будували церкви разом з чоловіками або синами37
.
Другим напрямом суспільної діяльності українських жінок стало фондування нових православних
шкіл та опіка над діючими. Зазначимо, що ця традиція також була започаткована в XІ – XІІ ст. київсь-
кими князівнами, які засновували школи не лише для хлопців, а й для дівчат38
. Дочка великого князя
Київського Всеволода Ярославича Анна заснувала при київському Андріївському монастирі першу на
Русі школу для дівчаток39
. Українські жінки-шляхтянки XVІ – першої половини XVІI ст. продовжили цю
давню традицію.Так, шляхтянка Раїна Ярмолинська та господарівна Марія Могила активно підтриму-
вали у своїх повітах православні школи й монастирі40
. Княгиня Раїна була ще й фундаторкою Гаєцького
монастиря на Волині.
Більше того, пані воєводина, господарівна волоська Марія була учасником і активним оборонцем
прав та інтересів Львівського братства, про що свідчать офіційні документи кінця XVI ст.
41 Марія не раз
сміливо виступала проти Львівського єпископа Гедеона Балабана, який вів запеклу боротьбу з братством42
.
Мати Марії Єлисавета також активно підтримувала львівське братство, допомагаючи йому і своїм
впливом, і матеріально.
Братство за активної підтримки меценатів збудувало величаву церкву Успіння Богородиці, заснува-
ло першу у Львові українську гімназію, завело велику друкарню та книгарню.
Дочка Єлисавети Анна Могила, (по чоловікові Пржерембська), не лише допомагала братству, а й
сама (в 1630 р.) вписалася в реєстр львівських братчиків43
.
Вчинок Анни був для українського жіноцтва тих часів скоріше правилом, аніж виключенням. Адже
каталоги деяких братств засвідчують участь у їх діяльності також і жінок-“сестер”, “братерничок”
44
.
У Статуті Луцької братської школи “Порядок школьний” (1624 р.) підкреслюється, що школа ство-
рюється “великим старанням і накладом, і пильністю міщан луцьких руського народу святого законуВИПУСК №7
25
грецького, і милостями всіх православних християн яко стану духового, також осіб княжих, панських,
шляхетських і всього посполитого народу, аж до убогих удовиць”
45
.
Сестри княжни Олена і Софія Чарторийські заснували при Пересопницькому монастирі православну
школу для селянських дітей та шпиталь для убогих, хворих46
.
А Галшка (Єлисавета) Гулевичівна, дружина київського шляхтича Стефана Лозки, була однією з
засновниць Київського братства, Київського Богоявленського монастиря і школи при ньому47
. Про вчи-
нок Галшки Гулевичівни схвально відгукувалися культурні діячі України того часу – Іов Борецький,
Ісая Копинський, Афанасій Пузина, гетьман Запорозького козацтва Петро Сагайдачний та інші48
.
Після смерті чоловіка Галшка близько 1618р. переїздить до м. Луцька. Там вона підтримує тісні зв’яз-
ки вже з Луцьким братством котре, як відомо, виплекало одну з кращих в Україні братських шкіл49
.
У заповіті, складеному в квітні 1641 р., Галшка прохає свого сина Михайла Лозку передати великі суми
грошей Луцькому братству, братській церкві, “на шпиталь братський Луцький золотих п’ятдесят і на
Монастир панєнський чернецький …”50
.
Княжна Галшка Острозька також вважала своїм обов’язком у заповіті, складеному 1579 р., велику
суму грошей передати “ на шпиталь і академію Острозькую, на монастир святого Спаса недалеко Луцька”.
У документі говориться, що запис княжни зроблений “добровільне з печаттю моєю і з підписом влас-
ної руки”
51
.
У записі про пожертву на Луцьке братство, складеному 1 березня 1638 р. її милістю панею Ганною
Мельницькою Станіславовою Трацевською, говориться, що передає вона 300 злотих братству Луцько-
му “за спасіння своє, за душі свого чоловіка і родичів своїх”
52
.
Як бачимо, добродійницька діяльність жінок-шляхтянок на користь православної церкви і школи
була досить таки поширеною серед православної шляхти та магнатських родів.
А якщо взяти до уваги той факт, що братства в зазначений період діяли не лише у Львові, Києві та
Луцьку, а й у Городку Острозі, Любліні, Замості, Рогатині, Галичі, Шаргороді, Стрятині, Кам’янці-
Подільскому, Дубні, Ярославлі, Немирові, Вінниці, Могильові, Слуцьку, Пінську, Вільно53 та інших мі-
стах і селах, стає зрозумілою і досить таки помітною роль жіноцтва в становленні братського руху на
українських землях, піднесенні рівня освіти в братських та монастирських школах, відродженні тради-
цій православної церкви.
Своєрідне громадсько-політичне життя українських земель кінця XVI – першої половини XVII ст. не
вміщається в рамки традиційної політичної історії.
Воно обумовило вироблення досить специфічної системи взаємозв’язків жінки й суспільства, жінки й
місцевих органів влади, жінки й релігії.
У цій складній системі фігура жінки-землевласниці була досить помітною і значимою.
Ще яскравіше державотворча діяльність жінок проявилась у часи постання козацької держави
Б.Хмельницького.
1Яковенко Н.М. Українська шляхта з кінця XIV – до середини XVII ст. – К., 1993. – С.82.
2Хейзинга Й. Осень средневековья: Исследование форм жизненного уклада и форм мышления в XIV и XV веках во
Франции и Нидерландах. – М., 1988. – С.263.
3Яковенко Н.М. Вказ. праця. – С.83.
4Яковенко Н.М. Склад шляхти – землевласників Київського воєводства напередодні визвольної війни українсько-
го народу 1648 – 1654 рр. // Феодалізм на Україні. – К., 1990. – С. 84.
5Яковенко Н.М. Спроба обрахунку чисельності шляхти на Правобережній Україні у першій половині XVII ст.
// Україна і Польша в період феодалізму. – К., 1991. – С.92.
6Валиконите И. І Литовский статут – один из важнейших источников по истории положения женщин в Великом
княжестве Литовском // Первый Литовский Статут 1529 г. Материалы Республиканской научной конференции
“450 лет Первому Литовскому Статуту”. – Вильнюс, 1982. – С.41.
7Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси (Под ред. В.Антоновича). – Вып.1. – К., 1890. – С.42.
8Валиконите И. Вказ праця. – С.39 – 42.
9Мемуары относящиеся к истории Южной Руси (Под ред. В.Антоновича). – Вып.1. – К., 1890. – С.42.
10Ефименко А.Я. История украинского народа. – К., 1990. – С.142 – 143.
11Левицкий О. Анна-Алоиза, княжна Острожская // Киевская старина. – 1883. – Сентябрь. – С.29 –332.
12Там же.
13Мордовець Л. [Орест Левицький]. Про шлюб на Україні – Русі в XVI – XVII століттях. – Львів, 1906. – С.6 – 7.
14Козуля О. Жінки в Історії України. – К., 1993. – С.35.
15Мемуары, относящиеся к истории Южной Руси (Под ред. В.Антоновича). – Вып.1. – К., 1890. – С.42.
16Акты о заселении Южной России XVI – XVII в. // АЮЗР – т. III, Ч. VII – К., 1905 – С. V.
17Левицький О. Анна-Алоиза княжна Острожская // Киевская старина. – 1883. – Сентябрь. – С.33.
18Грушевский А.С. Пинское Полесье. Очерки: – Ч. 2 (Туров, Городок и Пинск в составе кн. Литовского. Пинское
староство кор. Боны) XIV – XVII вв. – К., 1903. – С.112 – 115.
19Антонович В. Українські міста. – Львів, 1904. – С.282ЕТНІЧНА ІСТОРІЯ НАРОДІВ ЄВРОПИ
26
20Там же.
21Антоній І [Й. Ролле] Украинские женщины // Киевская старина. – 1883. – Июнь. – С.272
22Левицький О. Анна-Алоиза княжна Острожская // Киевская старина. – 1883. – Сентябрь. – С.329 – 332.
23Левицький О. Вказ. праця. – С. 329 – 330.
24Грушевський М. Духовна Україна. – К., 1994. – С.176.
25Полонська-Василенко Н. Історія України. – К., 1994. – С.412.
26Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.5. – К., 1994. – С.265.
27Грушевський М.С. Статистика монастирів // Духовна Україна. – К., 1994. – С.320.
28Цит. за: Берегиня України / Авт.-упоряд. Т.Косенко. – К.,1995. – С.17.
29Грушевський М.С. Історія України – Руси. – Т.5. – С.265.
30Крип’якевич І. Історія України: (Учб. пос.) – К., 1992. – С.48
31Бутич І. Перші чернігівські друкарні // Друкарство. – 1996. – № 1/2. – С.4.
32Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність // Збірник наукових праць. Вип 5. – Львів,
1998. – С.403.
33Грушевський М.С. Історія України-Руси. – Т.5. – С.265.
34Там же.
35Болсуновский К. Сфрагистические и геральдические памятники Юго-Западного края. – К., 1899. – С.9.
36Пушкарёва Н.Л.Женщины Древней Руси. – М., 1989. – С.114.
37Новгородская первая летопись старшего и младшего изводов: Синодальный список. – М; Л., 1950. – С.43, 468.
Полное собрание русских летописей. т. 1.Лаврентьевская и Троицкая летописи. – СПб., 1846. – С.176, 207.
38Пушкарёва Н.Л. Вказ. праця. – С.28 – 29.
39Татищев В.Н. История Российская. – М; Л., 1963. – Т.2. – С.95.
40Левицкий О. Раина Могилянка княжна Вишневецкая. – К., 1887. – С.3.
41Центральний державний історичний архів (далі ЦДІА) у м. Львові, ф.129., оп.1, спр. 166.
42ЦДІА у м. Львові. ф.129, оп.1, спр 1035, арк 42 – 44.
43Левицкий О. Раина Могилянка княжна Вишневецкая. – С.3.
44Ісаєвич Я.Д. Джерела з історії української культури доби феодалізму XVI – XVII ст. – К.,1972. – С.25
45Памятники, издание Киевской комиссией для разбора древних актов. – К., 1898. – Т.1. – С.54.
46Луговий О. Визначне жіноцтво України. – К., 1994. – С.122 – 123.
47Грушевський М.С. Культурно-національний рух на Україні в 16 – 17 віці // Духовна Україна. – К., 1994. – С.245.
48Хижняк З. Галшка Гулевичівна //Київська старовина – 1994. №4 – С.63.
49Хижняк З. Києво-Могилянська академія: Правовий статус (1615 – 1814 рр.) // Наукові записки: Історія. – К., 1998. – С.98
50Духовне завещаніє Галшки Гулевичовни // Історія Кіевской духовной академії: Вип 1. Период до-могилянский. –
К., 1886. – С.115 – 117.
51ЦДІА у м.Києві, ф.26, оп.1, спр.4, арк.38 – 39 зв.
52Памятники, изданные временной Комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском
военном, подольском и волынском генерал-губернаторе. – К., 1845.– Т.1. – С.146 – 147.
53Пам’ятки братських шкіл на Україні (кінець XVI – поч. XVIIIст.: Тексти дослідження. – К., 1998. – С.19 – 21.
|
| Категория: Інший автор | Добавил: magicland
|
| Просмотров: 672 | Загрузок: 0
| Рейтинг: 0.0/0 |
|
Добавлять комментарии могут только зарегистрированные пользователи. [ Регістрація | Вход ] |
Головна