Не вірю нікому з народних обранців:
Усі вони суть слимаки,
Юрба товстопиких, зажерливих ланців
З синдромом хапуги-руки.
Усі ці підсвинки, чи пак депутати,
В політику пруться за тим,
Аби лиш побільше у пельку напхати,
Безсовісно брешучи всім.
«Із грязі у князі» – то наша «еліта»
Усіх різнобарвних порід.
Змінився король – і змінилася свита,
Та щось не змінився цей світ.
Які б не були королі-королята
Про свій лише думають рот,
І пнеться-печеться про все тая Рада –
Чомусь тільки не за народ.
Та я б їх усіх тим кагалом і скопом
З парламенту прямо в тюрму.
Одного лиш знаю нормального хлопа
І вірю одному йому.
Не вибраний поки він в органи влади –
І то є суттєвий пробіл.
Я знаю: він гідний усе обійняти,
Тому що не бевзь, не дебіл.
Особа серйозна, жорстка, принципова
І справжній козак-патріот:
Ніколи на вітер не кидає слово
Та думає лиш про народ.
Душа там насправді така кришталева
І чиста, як крапля води,
І серце хоробре могутнього лева,
І руки такі золоті.
Та розум меткий, що усьому дасть ладу,
Язик як міцне долото:
Спроможний лиш він навести тут порядок,
А більше, напевно, ніхто.
Мені таке миле, ізмалечку рідне
Його променисте ім’я.
Зізнаюся скромно, хоч це й очевидно,
Що це мій улюблений – Я!

МЕДИЧНО-ЛІКУВАЛЬНА ВІРШОПЛЮЙКА

Повертаюся вчора з роботи,
Аж дивлюся: на площі Свободи
Біля п’ятого справа стовпа
Галаслива зібралась юрба.
Розгортають червоні знамена,
Щось кричать в мегафони й сирени,
І у кожного бант і свисток,
Та усім уже років під сто.
А на ту ще не пізнюю пору
Враз цікавість взяла в мені гору:
Захотілось поглянуть зблизька –
Що ж це тут за вистава така.
Підійшов я до них за два кроки
І завмер собі нишечком збоку:
Придивляюсь до тих, що стоять
Та вслухаюсь у те, що кричать.
Боже мій! Що вони там волали:
Що у них якісь сурми заграли,
І в останній пора уже бій,
І мертвяк у них вічно живий,
І що світле майбутнє просрали
Бо не всіх в сиру землю поклали,
А як кров’ю залити весь світ,
То тоді гарний виросте плід.
І молились на зорі з серпами,
І здіймали ікони з катами,
Та на весь стозаслинений рот
Власний свій проклинали народ.
Плюнув я спересердя по тому,
Обернувся, щоб рушить додому,
Як дивлюся: стоїть якийсь хлоп
Й щось захоплено пише в блокнот.
Сам статечний, кремезний і видний,
В окулярах блискуче-солідних,
З білосніжно-стійким комірцем
І поголено-чистим лицем.
Все у бік поглядає юрмиська,
Раз-у-раз нахиляється низько
Над великим блокнотом своїм
І натхненно щось шкрябає в нім.
Мене знову цікавість здолала.
Я підкрався тихцем до амбала,
Крадькома з-за спини зазирнув:
Що ж він там у писульці писнув?
І яке ж-то було здивування,
Як ні слова не встряв із писання –
Букви всі наче геть не такі
І немовби рецепти якісь.
Він помітив мене й засміявся:
– Що, земляче, ти так налякався?
Та не бійсь, я не вражий агент,
Не шпійон, не писака, не мент.
Я – відома у місті людина,
Мої праці вивча вся країна,
Я – професор і доктор наук
Головлікар Петро Мозолюк.
Я тут тему цікаву вивчаю
І для книги нової збираю
Матер’ялів живих цілий ряд –
Це не люди, а прям-таки клад.
Унікальні, скажу вам, особи,
І у всіх ідентичні симптоми.
Відчуваю я шостим чуттям:
На порозі стою відкриття!
– Ой, пробачте, не хтів заважати,
Лиш одне можна ще запитати?
– Ради Бога, питанням я рад.
– А ви дохтор який? – Психіатр.

БАТЬКІВСЬКО-ПОВЧАЛЬНА ВІРШОПЛЮЙКА

Син малий повернувся зі школи,
Пообідав, і вставши з-за столу,
Підійшов та, примруживши око,
Запитав, нібито ненароком:
– Я сьогодні почув одне слово.
Чи погане воно, чи чудове?
Що воно, слово те, означає,
Я, зізнаюся, татку, не знаю:
Пацани там казали у класі,
Що навколо одні підараси.
Що це значить, скажи мені, тату,
І чи можна це слово казати,
Хто такі підараси ті кляті,
І чому треба їх зневажати?
Я послухав синочка малого,
І, закинувши ногу на ногу,
Окуляри на носа вдягнув,
Й телевізора враз увімкнув:
– Зараз, синку, тобі розкажу
І наочно усіх покажу.
Словом цим називають марудних
Клятих збоченців бридко-паскудних,
Премерзенних брудних слимаків,
Дуже-дуже поганих дядьків.
В них немає ні честі, ні духу,
Їм не треба ні сяйва, ні руху,
Їм би тільки гидоття творити
І в розпусті жахівочній жити.
В них теорія власної дупи –
Отакі от вони козолупи.
Їх повнісінько нині навколо
Наче мух на гівні в нашім полі.
Та найбільше їх, синку, при владі –
Подивись на ці туші мордаті
(Репортаж із сесійної зали),
Ці ганебні товстенні амбали –
То найгірші зі всіх підарасів:
Передай завтра хлопцям у класі.
Говорити так ніби й не можна,
Та сьогодні говорить так кожний,
Називає їх так вся країна –
І старий, і малий, і дитина.

МАТЮКОВА ВІРШОПЛЮЙКА

_________________________ спустили,
_________________________ просвистіли.
_________________________ боролись –
_________________________ напоролись!
_________________________ дарма,
_________________________ нема.
_________________________ порядку –
_________________________ ні цятки,
_________________________ ні ладу,
_________________________* всі гади!
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ влада,
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ клоунада,
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ команда –
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ банда!
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ обіцянки:
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ цяцянки,
__ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ лайно –
_ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _ _* все одно!
.................................................. просвітку,
.................................................. нізвідки,
.................................................. до біса –
.................................................. за кріси!
................................................. багаття,
................................................. на шмаття,
................................................. із зали –
................................................. на палі!
................................................. інакше –
.................................................* ніяк вже!!!

*____________ – ненормативна лексика
*_ _ _ _ _ _ _ _ – нелітературні вислови
*........................ – брудні матюки

ДАВНЯ МРІЯ

Маю мрію я давню і дику:
До Парижа потрапить колись,
Доторкнутись боґемного шику,
Тріумфально під арку пройтись.

Пил здійняти полів Єлисейських,
Тишу Лувру натхненно вдихнуть,
Посміятись із їх поліцейських,
Що в кашкетах кругленьких снують.

Подивитись на дам дуже модних,
Що вином та духами пахтять,
На худющих, страшних, неприродних,
Ще й цигарками бридко смердять.

На розбещені пари усюди,
Що смокчуться прямо при всіх.
Ці французи цікавії люди,
Як далекі ми дійсно від них.

Завалитись в якийсь ресторанчик,
Коньяківки замовить сто грам,
Та, на біс станцювавши канканчик,
З’їсти жабок один кілограм.

Кинуть євру на чай ефіопу,
А швейцару-арабу п’ятак.
Це і є ота сама Європа,
Це і є демократії смак.

Та, за всеньке радіючи людство,
Я б на Ейфеля башту заліз,
Подивився б на це все паскудство
І смачнесенько плюнув униз.

ЩЕ ОДНА МРІЯ

Маю ще одну збоченську мрію (Хочте смійтеся, хочете – ні):
Я ніколи не був у Росії,
Мо’ поїду на всі вихідні.

У її твердокам’яне серце,
У ту саму хвалену Москву
Я зберуся колись натщесерце,
Щоб побачить усе наяву.

І берлогу пекельного звіра,
І тавро п’ятикутне чола,
І убогість невільничу сіру,
І примару мутанта-орла.

І смердючий душок невігластва,
І цинічно-розгнузданий шик,
І колиску всесвітнього рабства,
І кумівство вгодованих пик.

І розбещено-п’яні порядки,
І жандармсько-бандитський закон,
І цеглини кремлівської кладки,
Що увінчують гаспида трон.

І в подяку за «брацтво і празнік»,
«Дружбу вєчную» й іншу туфту
Я би справив на «площаді красной»
І маленьку, й велику нужду.

ДИКА МРІЯ

Хотів би я буть Робінзоном,
І жити на острові дикім,
І дихати вільним озоном
Не бачачи жодної пики.
У царстві кокосів, бананів,
Колібрі, папужок, канарок –
У зовсім первісному стані,
Без грошей, дівок і цигарок.
Без пива, газет, інтернету,
Без радіотелеефіру,
В обіймах-тенетах-лабетах
Одвічно-спокійного миру.
Ніякої чорної скрухи,
Ніякої б…ої Ради,
Ні партій, ні блоків, ні рухів,
Ні збочено-сучої влади.
Є тільки цнотлива природа
В застиглому дусі-моменті –
Я сам би собі був народом,
І сам би собі – президентом.

...Собі ж бо брехати не станеш,
Із себе що знімеш – візьмеш,
Як встелиш, так ляжеш і встанеш,
І так сам собі проживеш.

СВІТЛА МРІЯ

Як хотів би я голубом стати,
Білим-білим, пухнасто-м’яким,
І літати, ширяти, кружляти
В небі синім, бездонно-п’янкім.

Із прозорими хмарками гратись,
Пить нектар самоцвітів-краплин,
У повітряних росах купатись,
Хизуватись красою пір’їн.

За друзякою-вітром ганятись,
Лоскотати вершечки дубів,
На казкових веселках гойдатись,
Грітись в маєві сонячних днів.

Звисока на усіх позирати
Милим поглядом, ніжним таким,
І безкарно захоплено срати
На чуби і на лисини всім.

П’ЯНА МРІЯ

Люблю нажлуктитись із кумом бурачанки,
І гепнутися поміж бадиляк,
І різні мрії мріяти до ранку –
Про все, про все помарити усмак...
...Лежиш собі тихенько у травичці,
Вдивляєшся у п’яні небеса
І плавно розчиняєшся у гичці...
О диво...О легенда...О краса...
Про все собі лежиш і мило мрієш,
Про все, що так хотілося б уздріть.
І млієш, і зітхаєш, і пітнієш,
А місяць щось вигукує-кричить:
Що всі ми живемо найкраще в світі,
Жуємо ковбасу і шоколад,
У тюрмах і колоніях бандити,
Із бідними всім ділиться магнат,
Що скрізь реформи, зміни і порядок,
Прозорість, справедливість і закон,
Правдивість, благоденство і достаток,
Спускається на землю Божий Трон.
Що всі голодні-голі – п’яні-ситі,
Ніхто кісток не кидає в народ,
І свині не дорвались до корита,
І в гетьмани пробився патріот,
І чесні можновладці, депутати
Не брешуть, не жирують, не гребуть;
Іскриться у хатинці нашій свято,
Постала давня велич і могуть.
І ми, нарешті, моцно засіяли
У золоті і сріблі дужих крил
І пісню перемоги заспівали
У вирі-леті піднятих вітрил...
...Лежиш собі, зітхаєш-млієш-мрієш –
Як круто бурачанка оця пре.
А що робить? Не вип’єш, то здурієш...
Пішли ви всі! І хай усьому грець!

РЕВОЛЮЦІЙНА МРІЯ

Мрію я завести поросятко,
«Любим друзем» любовно назвать,
Роки з два так гарненько і гладко
Обіця́нками лиш годувать.
Хай про хлів воно навіть не мріє –
Буде в буді собачій сидіть,
Жерти те, що саме і нариє
І з баюри водиченьку пить.
А на зиму йому у ту буду
Я запхну з словом «Так!» прапорця,
Більш нічим застеляти не буду –
Хай нагріє його сила ця.
Хай за буду з Сірком погризеться,
Хай з півнями влаштує риття,
Хай з щурами і мишами б’ється –
Отаке в нього буде життя.
Я до нього ходитиму вранці
І, жуючи батона з медком,
Гарні байки про підлих засранців
Буду тихим казать голоском.
Кожен день буду я обіцяти
Величезне корито і хлів,
Але навіть не буду кидати
І огризків зі власних столів.
І якщо воно дуба не вріже,
Не заклякне від голоду й ран,
Я його в листопаді заріжу –
Вип’ю, з’їм та й забуду Майдан...

Источник: http://моя ще не видана збірка "Хняцівки та віршоплюйки"