СІДЛЕЦЬКИЙ ТАБІР

Коли німці перекидали нас із Славути у Володимир-Волинський, то, очевидно, вважали, що це вже глибокий тил. Геббельсівська пропаганда галасувала на весь світ про „неприступний східний вал” по Дніпру. Та у жовтні 1943 року наші війська форсували у кількох містах цю велику українську ріку, а 5-го листопада вибили фашистів із Києва і почали їх громити на Правобережжі. Ми про це знали. Знову затеплилася надія на визволення. Та взимку почалася поспішна евакуація. Нас повели до вокзалу і почали заганяти у холодні вагони-телятники. Понабивали так, що стало тепліше, і повезли далі на захід, уже за межі Батьківщини.

Вивантажили нас у Польщі, біля містечка Сідлець Люблінського воєводства. Тут на піщаних горбах розкинувся табір з десятками бараків, ізольованих один від одного колючими дротами. Тут я перебував з півроку, здається до липня 1944 року, тобто до початку Білоруської військової операції. За цей час я кілька разів мало не розпрощався з життям. Жили ми у землянках. Схожих на картоплесховища, зверху над якими був зведений цегляний сарай чи барак. Вхід до нього через двері, потім кілька сходинок вниз, і там розміщені знайомі уже двоярусні нари. Такі землянки-бараки були сирі і холодні. У лютому температура опускалась до +6. Спали, притиснувшись один до одного. Так було кілька днів, а потім надворі і у бараках потепліло. Багатьох мучили простудні хвороби. Харчування слабе. Та ж 300-грамова пайка хліба, чай і літр баланди з брюквою замість картоплі.

Десь через тиждень чи два схопив я запалення легень. Проходила хвороба гостро і боляче. Кашель і кольки у грудях були такими, що хотілося скоріше вмерти. З високою температурою перенесли мене у у лікувальний барак, де було тепло і сухо. Мені знову поталанило. У цьому бараці лікарем була жінка з військовополонених. Вона щоденно оглядала хворих і надавала їм посильну допомогу. Підійшла і до мене. Така молода і привітна. Послухала з усіх боків і питає:

- Звідки ти родом?

- З Полтави, - відповідаю коротко, бо нічим дихать.

- І я з Полтави, - каже вона.- А на якій ти вулиці жив?

- На Паризькій Комуні, - називаю свою студентську квартиру.

- А я по вулиці Шевченка.

Знайти у такому стані земляка – це своєрідний порятунок. І я уже не признався, що у Полтаві жив тимчасово. Звали мою землячку Надія Федорівна, а прізвище забулося. Перед війною вона закінчила інститут і попросилася на фронт. Але незабаром попала в оточення і у полон. Лікувала вона мене старанно. Давала мені якісь таблетки, білі і червоні. Казала, що випросила у німецького лікаря. Підгодовувала і супом та хлібом, а також держала мене у лікувальному бараці довше норми. А коли я зовсім одужав, вона обстукала мої груди, усміхнулась і сказала: „Молодець, у грудях гуде, як у порожній коробці.” Я їй щодня дякував, як тільки міг. Якби не вона, то, може, я попав би у приміські рови.

Повернувся я у свій барак. А там уже німці придумали для інвалідів роботу. Їх водили до великих складів у таборі, в яких навалом лежали розбиті авіаційні і танкові мотори, а також електрообладнання з них, акумулятори, карбюратори. Усе те треба було розбирати і складати в окремі ящики – мідь, алюміній, свинець, графіт. Повітря у приміщенні важке, перенасичене бензиновими та кислотними парами. Подихаєш з місяць – і готове отруєння організму. Ганяли на ту роботу навіть безногих. А от якщо руки немає, то залишайся дома. Процедура така. Щоранку після чаю усі виходять надвір і стають у чергу до німця з перекладачем. Вони обдивляються кожного. Якщо без руки – марш у барак, решта – на роботу. Таких безруких на 160 чоловік було, може, п’ять або шість.

Селекція військовополонених http://www.russned.ru/stats/2240

Я погодився. Замаскували ми вночі одну руку, і я з тиждень „вибраковувався”, залишаючись дома у числі безробітних. Але хтось мене видав. Очевидно, в бараці був підсадний „стукач”. У мене й так мурашки по тілу бігали, коли щоранку проходив перевірку, а цього разу якесь було недобре передчуття. Став у чергу і бачу, що перекладач ще здалеку окинув мене хижим поглядом і щось сказав німцеві. Той теж позирнув у мій бік, блиснув очима. „Знають!” – майнуло у голові. Черга просувалася усе ближче, зосталися попереду два чоловіки. І раптом німець як загорланить: „ Русіш швайне райн! Фарфлюхт нох маль!” (Щось таке: „Ах ти руська грязна свиня! Прокляття!”) Я тікать у двері бараку, а він, хапаючись за кобуру пістолета, за мною. Вскочив я у барак, він – за мною і уже з совковою лопатою у руках, яку підхопив у коридорі. Я щукою кинувся під нари, і в останню мить він таки оперіщив мене лопатою по спині. Заліз я під нари у самісінький куток ні живий, ні мертвий. А він, лаючись, побіг надвір.

Пролежав я під нарами з годину, а потім ледве виліз, так боліла спина. Але добре, що не пристрелив. Ніхто мене більше не карав за симуляцію. На другий день я став дворуким і пішов на роботу. Ще раз смерть тільки війнула на мене своїм холодним крилом, але пролетіла мимо. Наш блок-фюрер був уже старий, років п’ятдесяти, очевидно, з резерву. Мабуть, він ще не звідав фронтового зла, а може, у нього у той день був непоганий настрій, і він „помилував” мене, огрівши тільки лопатою. А міг би запросто пристрелити у всіх на виду, щоб подібне не повторювалось.

У зв’язку з таким сміливим вчинком мій авторитет у бараці зразу ж підвищився. Появилися нові друзі, але у спілкуванні з ними я був обережний. Проте одному з них довірився і усе розказав про себе. Він був харків’янин. Прізвище – Новицький. Грамотний і душевний. Я помітив, як він то тут, то там розповсюджував фронтові новини. Очевидно, він був членом підпільної організації, в яку затягнув поступово і мене. За усіма ознаками, він був політпрацівником в армії, бо мав добре підвішеного язика і всебічні знання. Одного разу я сказав йому про це і запевнив, що ніколи його не видам. Ми зблизились. Він сказав, що його військове звання – капітан, служив він інструктором у політвідділі дивізії, у 1942 році під Барвенково попав в оточення і при виході з нього був поранений і взятий у полон. Він узяв мою адресу і дав мені свою, говорячи, що після війни, може, доведеться свідчити один за одного, які ми були у полоні і чим займалися. Після війни я написав листа на його домашню адресу, але відповіді не було. Харків двічі руйнувався і переходив із рук у руки, тому і адресати не збереглися.

Новицький навчив мене грати в „очко”, вірніше показував, як окремі шахраї махлюють карти і обдурюють новачків, і попередив, щоб я не грав, бо залишусь без останньої пайки хліба. Згодом на його пропозицію і при підтримці ще кількох чоловіків мене обрали роздавачем баланди на черговий місяць. Процедура ця була такою. З кухні приносився бак на 50 чоловік. Усі ставили довкола свої котелки, і один з нас (обраний на місяць) розливав баланду літровим черпаком. Треба було так поділити, щоб кожному попала порція однакової гущини. За справедливий розподіл я мав право на додатковий літр баланди, яку з’їдав увечері. Але якщо хтось вважав, що йому дісталася порція занадто рідка, то він міг обмінятися зі мною, що інколи траплялося, хоч собі я насипав так, як усім.

Пізніше Новицький признався, що він не сам запропонував обрати мене роздавачем баланди, а з волі „групи товаришів”, які вирішили, що я „хороший парень, але дуже худий після хвороби, і мене треба було чимось підтримати.”

Трапилася зі мною у цьому таборі ще одна небезпечна пригода, яка теж мало не коштувала мені життя. Поряд з нашим інвалідним блоком був пересильний робочий блок. Роз’єднувала нас лиш дротяна загорожа, до якої заборонялося наближатись, особливо у вечірню пору. Однак голодні люди підбігали до неї, щоб перекинути на той бік якусь одежину, а звідти одержати таким же способом плату за неї – пайку чи навіть буханку хліба. Німці з вишки дивилися байдуже на ту торгівлю, але були й такі, що стріляли і убивали.

У тому робочому блоці об’явився мій земляк з Лохвиці – Кудін Василь Васильович, який до війни жив по вулиці, що йде на Яшники, біля Терещенків. У свої п’ятдесят років він евакуювався на схід і під Харковом був мобілізований на окопи, а потім – оточення і полон. Ми з ним познайомилися, коли прибуло нове робоче поповнення. Він почав ходити на роботу у Сідлець і попросив, щоб я за буханку хліба підшукав йому гімнастерку для продажу на волі полякам. Ми з Новицьким підшукали таку гімнастерку. Я замотав у неї невеликий шматок цеглини, обв’язав мотузочком, щоб перекинути через загорожу. Зробити це можна було тільки ввечері, як Кудін прийде з роботи. Я знав, що наближатися до дроту небезпечно, але рішився. Вискочив із-за барака і кинув. Рубашка полетіла за призначенням, і я рвонув назад і впав за барак, а позаду тільки пилок схоплювався від автоматної черги.

Отже, смерть у цьому таборі ходила за мною назирці, але в останню мить щось рятувало мене. І весь час було якесь внутрішнє відчуття, що я не загину.

А Кудін Василь Васильович не повернувся з полону. Його з робочою командою погнали на етап, і більше я його не бачив. Після війни я знайшов у Лохвиці його родину і розповів усе, що знав про нього. Його літня дружна і заміжня дочка дуже жалкували за ним. Невдало склалася його доля. І старий уже був, і у боях не брав участі, а за колючу проволоку попав, і, очевидно, у свої п’ятдесят років не витримав тяжких випробувань фашистського полону. А його ж в евакуацію домашні не пускали, та він поїхав. Така його доля.