Персональный сайт

С.Балагула. Знакомая незнакомка - Наталия Безсонова!!!

land2009 — Mon, 02 Jul 2018 09:17:18 GMT

Разорван ветром небосвод. Снежинки, ёлки, лёд и вьюга…
С зимою мы давно подруги… Что мне подарит Новый Год?
Стихи, надежды, предсказанья… Друзья, шампанское, салют…
Читатели ХайВея ждут о новом авторе сказанья!

Я надеюсь, что правильно поняла значение этих всех зелёных звёздочек и рекомендаций! Вам понравилась серия интервью с авторами-друзьями сайта ХайВей. А значит, я продолжаю… Хочу представить вам знакомую незнакомку — Наталия Безсонова!!!

З Новим роком і з Колядами!

— Наталья, я знаю, что Вам ближе украинский язык. Ничего, что я обращаюсь к Вам на русском?

Я виросла у родині, де спілкувались українською; навчалась в українській школі, де російську мову вивчали з 5-го класу. Вдома настільною книгою був «Кобзар» Шевченка, але мій батько читав у сімейному колі і Пушкіна, Лермонтова, Єсеніна, Маяковського. Любив Роберта Бернса у перекладі на російську. Ще тоді я відчула, що посилання душі сприймається серцем, а для серця не має значення, якою мовою воно звучить.

— Давайте все-таки я теж перейду на українську, щоб не плутати наших читачів. Які ще Ви знаєте мови?

Я закінчила Київський інститут іноземних мов у 1982 році, де склала на «відмінно» екзамени з російської, французької та англійської мов. Французькою не доводилось на практиці серйозно користуватися, і її витіснила англійська, яка стала моєю професією.

На початку викладацької діяльності я працювала у школі, де були російські і українські класи. Отож, в одних граматичний матеріал з англійської мови я пояснювала російською, в інших — українською.

Відвідуючи інші країни, з задоволенням вивчаю місцеві слова та фрази. У Сербії, наприклад, на «філологів» кажуть «філолошки», а вираз «Ласкаво просимо» звучить «Добро дошлі».

— Ви любите спогади про своє дитинство? Хто такі діти-індіго?

Дуже люблю. Я була найменшою у сім’ї з усіма позитивними наслідками цього. Крім того, наш дім знаходився у розкішному парку, закладеному на початку 20 століття. Під час грози падала одна із багатьох старих лип. Прибігали діти. Це була така розкіш підлізти під її гілля і будувати „халабуду”.

Бувало також, що півдня після школи стрибали з подругою на скакалках за певними правилами, а коли темніло, то з вулиці переходили у хату і продовжували, хто довше протримається.

Я залюбки з однокласниками відвідувала шкільні гуртки: англійської, української мови, малювання, танцювальний, хор, спортивні секції.

А чого варта ялинка до самої стелі у спортзалі на Новий рік, яку привозили прямо з лісу, і запах хвої наповнював усю школу. А також вечори та вогники, сценарії яких готували учні.

Мені є багато чого пригадати.

Щодо дітей-індіго, то я вважаю, що всі діти талановиті по-своєму, а у сучасному світі їхні здібності розкриваються швидше, оскільки стосунки з батьками і вчителями базуються на демократичній основі, що сприяє формуванню розкріпаченої особистості.

Дитинство у родинному колі

— Хто був Вашим маленьким принцем?

Мій однокласник у 4-6 класах. Це було таке трепетне захоплення, що я і зараз пам’ятаю дотик його рук і записки, які отримувала на уроках. Однак, він був за мене нижчий, і я намагалася уникати його, а однокласники — якось звести нас. Зараз посміхаюсь, пригадуючи, а тоді це були страждання.

— Вам подобається Гаррі Каспаров?

Я люблю шахи. Це одне з моїх захоплень у школі та інституті. Друге по силі після читання книг.

За виступи у змаганнях з шахів за інститут мене звільнили від заліку з плавання, проте це закінчилось тим, що якось на Дніпрі за кілька кроків від берега я дістала дно і не зуміла випірнути, і добре, що мене врятував випадковий відпочиваючий.

— Піонерський галстук, це — ?..

Піонерський галстук був для мене ознакою приналежності до дитячої піонерської організації, яка навчала працювати в команді. Як піонер я була учасником тимурівської команди і відповідала за те, щоб принести хліба з магазину жінці, яку називали «землеміриха». Казали, що чоловік у неї був землемір. Пригадую, як вона показувала мені старі дореволюційні фотографії.

У піонерському загоні класу я також відповідала за навчання оскільки вчилась на „4” і «5». Дуже серйозно ставилась до цього піонерського доручення. Нікому не давала списувати домашнє завдання, але на перервах пояснювала його перед кожним уроком по кілька разів, тому що коли одні однокласники відходили, підходили інші. В результаті розвинула зорову пам’ять, оскільки завжди пояснювала з опорою на підручник, уміння коротко висловлювати головні думки, і за рік сама перетворилась на «відмінницю».

— Скільки Ви могли з'їсти помідорів, коли були студенткою Київського інституту іноземних мов?

Їла я їх до схочу, оскільки на 1-му курсі була у складі студентської бригади по їх збору. На полі вони великі і особливо солодкі. В інституті ж любила пити томатний сік після пар.

На 1-му курсі інституту

— Ви пишете вірші у потязі? У Вас є свій особистий «вагонний»?

Пишу. Особливо, коли їду вдень. Спочатку милуюсь краєвидами. А потім рука тягнеться до ручки.

У мене є також «вагонний», хоча написаний і не у вагоні. Це спогади про те, як я працювала після 2 курсу у складі студентського загону «Стріла» провідницею. Їздила у Новосибірськ, Ригу, Мурманськ.

В купе душнувато й тісно.

Сусід виклада припаси.

«Спортивні» дістали звісно.

І черги стоять, як в каси.

Втікають села і дачі,

Лісів та річок картинки.

«Гарячі млинці без здачі!» —

П’ятихвилинні зупинки.

Заснула вранці розмова.

Дрімає зморена втома.

Не сплять лиш чотири слова:

«Я скоро буду вдома!»

http://h.ua/story/42974/

— Чим Вам запам'яталися XXII-і Олімпійські ігри в Києві?

Влітку 1980 року я була у складі гідів-перекладачів комсомольського студентського загону «Меркурій» на XXII Олімпійських Іграх. Готували нас за окремою програмою: цікаві місця Києва, блюда, психологія спілкування з іноземцями . Пригадую, як нам розповідали, що щира посмішка триває певну кількість секунд; жаль, не пригадую вже скільки :-). Я працювала у ресторані. Американці бойкотували тоді Олімпіаду через введення радянських військ у Афганістан у 1979 році, тому моя робота в основному зводилась до смачних обідів у ресторані.

Моє посвідчення гіда-перекладача та комсомольське направлення на Олімпіаду

— Автором яких видань Ви є?

Їх небагато. Я автор методичних посібників з англійської мови «ABC Book», «ABC Grammar», «English Land», Українсько-англійського та англійсько-українського словників для початківців видавництва «Літера», а також журналу для підлітків «English Teen Club» видавництва Едіпресс Україна.

Мої видання

— Вам подобається подорожувати?

Дуже. Цікаво відкривати для себе світ. Берлін хотілося відвідати саме у травневі дні . http://h.ua/story/196301/

Мандрівка «Лондон — Париж» була мрією. http://h.ua/story/46112/

Чорногорія і Хорватія — надзвичайні чистим морем, http://h.ua/story/39941/

Туреччина — можливість побувати у старогрецьких міста Галікарнас, Ефес, Ієраполіс. http://h.ua/story/110842

У минулому році я здійснила серію мандрівок «Гетьманськими столицями» Україною.

http://h.ua/story/231619/

— Я знаю, що Ви були в Голландії. Бачили парад квітів? А травку палити пробували?

Парад квітів бачила. Травку не пробувала, хоча вразило, що маріхуана — легалізований наркотик, як і легалізована проституція. http://h.ua/story/46952/

Місцевий екскурсовод сказала, що не всі ж стають алкоголіками, так і наркоманами. Те, що я не захотіла пробувати траву, Світлано, живий доказ її слів. Сподобалась велика кількість велосипедистів на вулицях. Саме в Голландії я довідалась про теракт у Лондоні, куди наша група вирушала через 3 дні. Ми були чи не єдиною групою, яка їхала до Лондона у липні 2005 року...

http://h.ua/story/48053/

— Чим запам'яталася Вам Америка?

Влітку у Скелястих горах сніг на перевалі вище мого росту, спілкування з американськими вчителями і школярами, бейсбол як вид національного відпочинку американців, повага до прав людини. http://h.ua/story/119307/

Приклад. Я їхала у рейсовому автобусі по місту Денвер. Автобус раптом зупинився. Запитую: ”Що сталося?” Водій відповідає, що прилади зафіксували дим. „Коли ми поїдемо?” — знову запитую. Відповідь: „Зараз прийде дозвіл або інший автобус”. За кілька хвилин подали інший автобус.

У складі української делегації серед американських викладачів у Денвері

— Якому алкогольному напою Ви надаєте перевагу? Де смачніше пиво?

Грузинські вина. Пива не п’ю зовсім.

— Ви збираєте календарики або листівки з різних країн?

У мене колекція чашок з різних країн.

— Що таке для Вас родина?

Все. Корені. Захист і підтримка. Майбутнє.

— Книга спогадів Вашого батька видавалася тільки як пам'ять про нього? Вона буде доступна широкому загалу?

У цьому році 10 років з дня смерті мого батька Павленка Івана Івановича, і це видання присвячене його пам’яті.http://h.ua/story/78144/

Наша сім’я дарує книгу „Від роду до роду” великій родині, друзям, у бібліотеки, де працював і жив Іван Іванович.

Іван Павленко „Від роду до роду”

— Книги яких авторів Ви читаєте?

Я більше перечитую те, що читала давно, і зовсім по-іншому сприймаю Гоголя, Толстого, Грибоєдова.

Люблю Валер’яна Підмогильного, Богдана Лепкого. Після закінчення школи цікавилась історією за Соловйовим, зараз є можливість читати „Історію України-Руси” Грушевського.

— Ви дивилися фільм Федора Бондарчука «Населений острів»? Сподобався?

Не дивилась. Останній фільм, який я переглянула у кінотеатрі, — це „2012”. Вразила продемонстрована безпомічність релігій і суспільства перед глобальними катаклізмами.

— Письменник Борис Стругацкий звинуватив режисера фільму «Аватар» у плагіаті. Що думаєте про це?

Все нове — це призабуте старе.

— Чого Ви очікуєте від життя в Новому тигрячому році?

Я думаю над тим, що я можу зробити для себе, для своєї родини, щоб спокоєм і радістю був наповнений сьогоднішній день.

Дякую, Світлано, за запитання, за можливість повернутись у далекі 70-80 роки. Вам і усім читачам бажаю здоров’я і нехай збуваються задумані у Новорічну ніч бажання! Веселого Вам Різдва у сімейному колі. А настрій і стан душі насправді у наших руках!

У перукарні — за настроєм

Розмовляла з Наталією Безсонової Світлана Балагула. Спеціально для сайтів Хайвей і RT.KORR. 04.01.2010 рік. Тюбінген-Київ

В.Рошко. Для мене ті лелеки були дуже далекі

magicland — Sat, 26 Jun 2010 06:28:54 GMT

Людське життя починається неповторно: перший плач і ковтки повітря символізують гарний початок здорового буття на землі. Повністю сформований організм готовий до найкращого в світі: щасливого дитинства, енергійної юності, реалізованої молодості, урівноваженої зрілості та щасливої старості. Від щастя все почалось і щастям має закінчитись, себто мало б закінчитись, але життєве завдання та відповідні здобутки у кожного свої. Хтось падає сотні разів для того, щоб зробитися сильнішим, а хтось раз упав і не може піднятися, бо занадто високо поставлена ним життєва планка. Перші кроки в життя кожен намагається зробити самостійно, але буває, що з часом рівновага втрачається, і якщо хтось тебе не підтримає, не дасть впевненості, то падіння просто не уникнути. А підніматися, навіть з допомогою, буває дуже тяжко, а іноді й неможливо…

Своє життя я починав, як всі діти нашого села. Дитинство, школа… Але одне, що відокремлювало мене від всіх інших, це те, що я завжди боровся зі злом. Своїми діями намагався змінити весь світ на краще. Нерідко боротьба з несправедливістю викликала в мене тривалі емоції.

В чотирнадцять років моя внутрішня протидія злу вибухнула. Я почав писати вірші, що стали розрадою для душі. Спочатку ховався від усіх, але потім все стало явним, саме так, як і передбачав. Хлинули насмішки, приниження і все таке інше з боку однокласників, проте час рухався далі. Одного разу я вирішив піти в районну газету зі своїми творами. Ті почитали, покрутили головою, сказали добре, пишіть далі. Написав ще в обласну газету, але й звідти пролунала тиша та безмежне мовчання. Та я пішов далі по життю, хоч і кроки ставали дедалі не впевненими. Якось, дивлюся як батько ввечері захоплено читає свою улюблену газету (я її також десь читав, аледля мене ті чорні лелеки були дуже далекими…) Мабуть, ще був малим та юним, щоб зрозуміти яким цінним є те видання. Попри те, що в Україні газета була дуже відома, в наше село, яке складалося з чотирьох тисяч жителів, вона приходила лише нам. Батько завжди передплачував «Молодь України» за чесність, оперативність, відвертість та влучність написаного. З часом, коли сам підріс почав її перечитувати. Найбільше подобались рубрики про творчість та життя людей.

Читав чужі твори, аналізував свої. Потім наважився написати листа до редакції. Правду кажуть люди, що все перше й найкраще не забувається ніколи. Це найперше, що дало потужний старт сталося 21 березня 2003 року №36: (18465) в газеті «Молодь України» вийшов матеріал про мене та мою творчість. На моє превелике здивування все було опубліковано саме так, як я написав. А вірші були відкориговані так, що зайвих слів не треба було казати, над чим ще треба мені працювати. «Всеукраїнська газета мене опублікувала!», - такими словами я тішив себе і розказував всім. Навіть забіг до районної газети, щоб показати надруковане. Окрилений таким успіхом, я далі впевнено попрямував по життю. Через рік 20 травня 2004 року вийшла моя перша стаття «По щирості».

Копия з газети: "Молодь України" про Музей лісу і сплаву

Під час подорожі Міжгірським краєм Закарпатської області мене глибоко вразило те, як єдиний в Європі Музей лісу і сплаву просто помирає на очах, нікому не потрібний після того, як його зруйнувала чергова повінь. Будучи тоді студентом Дрогобицького педагогічного університету, я (трохи підтягнув себе для написання інформаційних матеріалів) написав у газету «Молодь України» про цей музей тривожну статтю. Не пройшло і два тижні, як матеріал як з’явився на сторінках «Молодіжки».

Побачивши моє переймання долею природи, НПП «Синевир» (що видає свою власну газету «Синій Вир») почав тісно співпрацювати зі мною. Навіть районна і обласні газети звернули на мене увагу, почавши щось публікувати.

Через два тижні після опублікованого матеріалу про музей, я знову потрапив у Київ. Довго вагався, але якось вирішив сходити в редакцію «Молодь України». Було це 21 вересня 2005 року. Як на долоні, пам’ятаю цей день і, мабуть, не забуду ніколи. Наче якесь тепло огортає мене, коли згадаю про цей візит. Мене зустрів великий дім з кольоровими літерами, що стояв переді мною в повний зріст. А далі двері, що крутяться, телефон в кабінці… Тремтячими руками набрав номер, а потім були сходи (ліфтом боявся їхати, щоб від мого хвилювання він не дай Бог не зупинився).Зібравшись з думками, зайшов у приймальню, а що далі було – ледь пам’ятаю від хвилювання. У великому кабінеті сидів дядько з бородою, приємної зовнішності , а на ньому сині джинси, сира сорочка і чорна камізелька. Це був редактор газети (зараз покійний Володимир Боденчук). Розмова одразу зав’язалася, його прості слова та влучні вислови щораз додавали мені впевненості. За мить я вже сидів спокійно з людиною, що займає таку високу посаду в редакції, але чомусь корони на голові не має. Людяність, простота та відвертість – ось що домінувало тоді у нашій розмові. Коли бесіда добігала до кінця, він сказав мені: «Колись ви будете працювати в газеті, можливо доля так складеться, що саме в нашій». Великому значенню я цим словам не надав, бо розумів, що до справжньої журналістики мені ще дуже далеко.

Після тієї зустрічі довго тішився, що в моєму житті почалося те, до чого завжди прагнув.

Мої статті почали все частіше з’являтися у всеукраїнській газеті Володимира Боденчука. Перед тим, як мала вийти стаття, редактор завжди мені телефонував. Та одного разу сталося так, що він якраз телефонував тоді, коли я був на лекції в університеті. Намагався потім зателефонувати у відповідь, але трубки ніхто не брав.

Життя пострибало далі. Пройшло декілька місяців і «Молодь України» сповістила трагічну інформацію: помер Боденчук. Дуже шкода було за людиною, адже одна-єдина зустріч з нею залишила в серці дуже багато тепла… Думки бентежили мене про те, що зв'язок з газетою «Молодь України» назавжди втрачено. Такі висновки взагалі шматували мене на дріб’язки. Проте, через півроку приходить лист ( якого ще й досі тепло зберігаю) від редакції, щоб я писав у газету й надалі. Радощам не було меж. Зову я з улюбленою газетою, а газета зі мною.

Копія листа

Ось так почалась моя співпраця з газетою «Молодь України»

Дуже добре, коли у нашому житті зустрічаються люди, що готові нас не лише підтримати, але й ті, яким не байдужий, наш подальший шлях. І щоб та дорога була пройдена не даремно, вони вносять свої корективи. Прожити життя лише для того, щоб зривати найкращі плоди для власних потреб, було б для кожного з нас помилковим. Зате прожити можна так, щоб, де б ти не пройшов, там завжди за тобою пройде ще хтось інший і по стоптаному йому вже буде йти легше.

П`ятниця 9 квітня 2010 №38 "Молодь України"
В’ячеслав Рошко

http://h.ua/story/265606

Cвятослав Синявський. Приватизація Дня Перемоги

magicland — Sun, 09 May 2010 12:13:42 GMT

«В России есть только один культ хуже православия - культ Дня победы. Священный трепет, придыхание, особая лексика, слова о памяти, приторная забота о ветеранах - все это вызывает приступы рвоты. Поездки молодоженов к ближайшему памятнику 1941-1945. Ежегодные установки новых памятников и мемориалов. Возрождение худших традиций советской монументальной художественно-графической пропаганды из цифр, картонных орденов Победы - не помешались ли люди? Вся эта религиозная ху*ня меня чудовищно раздражает. Все это не имеет никакого отношения к победе. Ветеранам 60 лет внушают героизм и величие поступков, они под старость даже начинают сами в это верить. В жизни никакого героизма и величия поступков не существует. Существуют патриотизм, месть, необходимость умереть, борьба за выживание и другие человеческие качества. Обожествлять эти качества - такая же глупость, как молиться мощам. Для тех, кто прошел войну, она стала очень важным, но всего лишь одним из событий в жизни. Нельзя воевать четыре года для того, чтобы оставшуюся жизнь думать только о войне. Война остается эпизодом для тех, кто выжил. Выжили, и дальше продолжают. Никакого отношения памятники, монументы, музеи и прочая пропаганда не имеют к жизни. Думают остаток жизни о войне только умопомешанные.» АРТЕМИЙ ЛЕБЕДЕВ Мій дід ветеран Другої Світової Війни повністю погодився б зі словами цього дещо епатажного,
але чесного та відвертого онука генерал-полковника Лєбєдєва Валентина Яковича () Чому? Тому що мій дід не був психічно хворим. Всі ті жахи війни, на якій він був з невеликими перервами з 17 вересня 1939 року по 2 вересня 1945 року, майор фронтової розвідки Григорій Савович Савицький постарався якомога швидше забути. Його сини знають про Другу Світову з його вуст набагато менше, ніж я. В дитинстві вони гралися його медалями та орденами, але про війну він їм нічого не розповідав. Лише не задовго перед смертю він розповів мені свою правду про ту страшенну війну. І то тільки тому, що ненавидів комуністів, які присвоїли собі ту перемогу та перетворили її на культ, про який так влучно написав Артемій. Мій дід був один з небагатьох ветеранів саме Другої Світової Війни. Він був надзвичайно щасливим, бо залишився живим, перебуваючи на різних фронтах тієї війни впродовж майже шести років. Він був двічі пораненим, пройшов через німецький концтабір і штрафбат, був розжалуваний з капітана до рядового і знову дослужився до майора. Він не був героєм, хоч був кавалером кількох бойових орденів. Він був простим фронтовим трудягою, чий військовий хист, розум та порядність спасали життя йому та його солдатам. Мій дід мав великі здібності до мов і не став видатним мовознавцем не через війну, а через злочинний сталінський режим. Коли почалися репресії на факультеті східних мов та сходознавства і його професора в 1937 році репресували, мій дід покинув університет і «сховався» в Червоній Армії. Чому він так вчинив? Не тому. Що брав участь в якійсь міфічній змові японських шпигунів, а тому, що був племінником козачого осавула з корпусу Шкуро, який після Громадянської війни опинився на еміграції. В той час цього було досить щоб опинитися на соціалістичних будовах по 58-ій статті. Ото ж опинившись в армії мій дід в 1938 році потрапив на прискорені курси офіцерського складу, бо після сталінського придушення заколоту Тухачевського Червона Армія конче потребувала офіцерів в замін розстріляних та ув’язнених. 17 вересня 1939 року мій дід став учасником війни з Польщею. Союзницькі війська Вермахту та Червоної Армії за якийсь місяць розшматували Ржеч Посполиту. Так мій дід в чині артилерійського лейтенанта став учасником першої своєї агресивної кампанії. Вдруге він побував в цій ролі на безславній фінській кампанії. Там мій дід отримав свого першого ордена і перше поранення. Правда воно було легким і дозволило йому витягти з під обстрілу фінськими стрілками тяжкопораненого командира полку. В травні 1941 року частина мого діда була передислокована в Західну Україну. Почалася підготовка до вторгнення на територію Третього Рейху. Про це ніхто не говорив прямо, але мій дід зрозумів для чого завозяться німецько-російські розмовники та перевдягаються легкі та швидкісні танки з гусениць на колісний хід. Чотиримільйонна армія добре озброєна та укомплектована кадровими військовиками була готова показати німцями що таке Бліц Кріг посталінському. Мій дід не дожив до книг Суворова, але був впевненим що Гітлер просто випередив Сталіна на кілька днів. Два агресивні режими, вчорашні союзники вчепилися в смертельному бою, потягнувши у вирву війни мільйони не винних жертв. Перші ж дні війни показали всю бездарність воєначальників Сталіна та неготовність вести оборонну війну. Частину мого діда була практично знищена впродовж двох авіа нальотів. Без прикриття нашої авіації Люфтваффе нищило частину мого діда на дорозі та полі. На якому намагалися сховатися наші військовики. Мій дід та ще кілька десятків солдатів та офіцерів вціліли якимось дивом. За кілька днів мій дід та рештки його частина опинилися в глибокому тилу ворога. Зв’язку ніякого. Брели лісами Волині на Схід аж поки не опинилися в полоні. А потім жах концтабору. Розстріли комісарів та євреїв. Дизентерія та голодна смерть. Бажання за всяку ціну попасти на роботу в Луцьк, там була надія, що жителі кинуть картоплину чи шматок хліба. І знову не смерть моєму дідові. Зося Савіцька, волинська полька, випросила мого діда з полону, сказавши, що то її брат. Потрапивши нарешті в листопаді 1941 року до рідного міста, мій дід скоро зрозумів, що в Києві він не виживе. Співпрацювати з німцями, пори майже вільне володіння німецькою мовою, мій дід не міг, а стати випадковою жертвою політики «за смерть кожного німця кожний десятий заручник має бути страчений» не хотілося. Тому до грудня 1943 року мій дід був в окупації в селі на півдні Київщини. Там і побачив, що соціалізм Сталіна мало чим відрізнявся від соціалізму Гітлера. Селянам не повернули відібрані більшовиками землі, а примусили працювати в держгоспах. Єдиною відмінність була краща організація праці та управління. Замість колгоспу в кожному селі були утворені сільгосппідприємства, які включали щонайменше п’ять сіл. Агрономічна служба складалася з одного агронома та двох його помічників, які обслуговували цілий район. Правда мій дід в держгоспі не працював. В той час німці будували дорогу з камінним покриттям від Білої Церкви до Таращі, мостити яку він і влаштувався. Потім була робота на залізниці. До речі, кабель зв’язку який поклали німці вздовж ділянки південно-західної залізниці від Фастова до Миронівки лежить до сих пір і прекрасно працює… Після взяття Києва Червоною Армією мій дід, як червоний командир, що перебував в окупації попав до штрафбату, «змивати кров’ю ганьбу». Першою військовою операцією штрафників була Корсунь-Шевченківська битва. Такої кількості бездумно кинутих на смерть людей мій дід навіть уявити не міг. А брання висот нікому не потрібних? А обстріл своїх своїми? А загран-отряди? Фільм «Штрафбат» відпочиває. Залишився живим та неушкодженим під Корсунем, дід згодом попав на схожу операцію, яка забезпечувалася штрафниками під Яссами. Там мій дід спробував відбитися від німецьких танків, які прорвали фронт гаубицями, які для того не були призначені. Результат: знищена батарея і важке поранення. Єдина втіха – поранення знімало судимість. Після трьох місяців лікування в госпіталі в рідному місті мого діда, як поліглота, комісія направила у фронтову розвідку спеціального призначення. Після навчання в розвідшколі та поновлення у офіцерському званні мій дід брав участь у операціях в Чехії, Угорщині та в 1945 році в Австрії. Пробувши до червня на окупованій Червоною Армією німецькій території мого діда відправили на Далекий Схід. А там нова війна. Правда короткотривала. Потім служба в Китаї до кінця 1946 року. Мій дід не сяткував Дня Перемоги 9 травня. Бо знав якою страшною ціною вона здобута. Скільки непотрібних жертв була принесено на її вівтар. Він бачив на свої очі наслідки ідіотских наказів, коли сотні солдтів брали непотрібні висоти. Він пам’ятав як воювали німці в 1941 році, які ті висоти да дзоти об’їздили стороною, залишаючи їх в тилу, а самі рухалися стрімко вперед. Він вважав м’ясника Жукова військовим злочинцем, який своїми діями призвів до смерті більше наших військовиків, ніж геній німецького командування. Мій дід ненавидів фальш Дня Перемоги, який почали святкувати лише в 1965 році. Він презирав тих «ветеранів», які вдягали в цей день ювілейні медалі та розповідали про своє «геройство» на фронтах, на яких їх не було. Він ненавидів колишніх енкаведистів, які цілилися його в спину, коли він воював у штрафбаті, а потім відзначали на рівні з усіма День Перемоги. Мій дід помер незадовго до початку Перебудови в кінці серпня 1984 року. Я був хронікером його життя. Він памятав всіх своїх друзів та товаришів, яким не судилося дожити до другого вересня 1945 року. Він заповідав мені кожного року другого вересня відносити той список до церкви та замовляти молебень. Він не вірив попам, але вірив в Бога, бо вважав, що тільки йому він завдячував своїм виживанням на фронтах. Він вірив, що той список треба промовляти в церкві другого вересня. Вже майже двадцять шість років де б я не був, я знаходжу православну церкву і замовляю молебень. В тому списку вже 26 років є і’мя мого діда. Коли Союз був непорушний наче мур, дід сказав мені: «Славку прийде час і поженуть цих комуністів геть. Світ очистився від нацистів, він очититься і від комуністів». Діду, все так як ти сказав і відбулося. А ці передсмертні судоми сталіністів, які ставлять на нашій землі йому бюсти, лише знак, що ми скоро очистимося… Історія повторюється двічі, спочатку як трагедія, а потім як фарс… 9 Травня 2010 року черговий фарс приватизаторів твоєї Перемоги, діду!

http://h.ua/story/270499/

Альберт Есаков. Я был в оккупации

magicland — Tue, 04 May 2010 13:43:54 GMT

Я один из тех, кого называют «Дети войны». В преддверии празднования 65-летия великой Победы, хочу рассказать лишь несколько эпизодов из своего детства. В 1941 году мне было 8 лет. Я помню как мы мальчишки собирали осколки зенитных снарядов после налетов немецкой авиации на Харьков. Во время налета мы смотрели, как в небе белыми облачками рвутся снаряды наших зениток. В самолеты они попадали редко. В основном рвались с разных сторон от самолетов, а осколки сыпались на землю. Кода наши войска отступили, а немецкие еще не пришли, три дня народ грабил магазины и склады. Те, кто натаскал муки, крупы, макарон, легко пережили голод, а очень многие умерли. Я помню, как немцы входили в Харьков. Они ехали на грузовых машинах, которые были гораздо больше, привычных нам, полуторок. А кроме машин у них были огромные, чуть ли ни как слоны, лошади, тащившие огромные повозки. Помню, как стоял на Павловке у дороги, по которой с Алексеевки шли немцы. Женщина-еврейка, стоявшая среди других людей, сказала: Говорили, что немцы убивают евреев, а они идут и никого не трогают. Она не понимала, что это идут передовые части, которым нет дела до гражданского населения. А когда пришли гестаповцы, назначили полицейских, переписали всех евреев, коммунистов, семьи командиров и комиссаров, вот тогда началось самое страшное. У меня до сих пор стоят перед глазами повешенные на балконах гостиницы Харьков, убитые и умершие от голода люди на улицах. Мама всегда старалась повернуть меня лицом в другую сторону, но я все равно видел. Мы привыкали к новой жизни. Дедушка и бабушка очень боялись за младшую дочь мою тетю Наталью. У нее были черные вьющиеся волосы и ее могли принять за еврейку. А евреев согнали в бараки в районе тракторного завода. Много лет спустя, будучи уже взрослым я познакомился с участницей войны медсестрой Лилой Григорьевной Нестеренко. Лилой ее назвали в честь прабабушки-итальянки. Она рассказывала трогательную историю. Их соседей угнали вместе со всеми евреями на тракторный завод. Ее мама несколько раз ходила туда пешком (а это больше десяти километров), носила вещи и что-то из еды для детей. Однажды они сказали, что их скоро расстреляют и попросили спасти младшего сына. Ее мама, рискуя жизнью, совершила подвиг. Она положила ребенка в мешок, в котором приносила соседям какие-то теплые вещи из их квартиры, и вынесла малыша через проходную мимо охранников. Слава Богу, он не заплакал. Его родителей, братьев и сестер действительно вскоре расстреляли, как и всех, кто был в тех бараках. Тогда говорили, что двенадцать тысяч человек, а официального количества убитых я не знаю. Никто из соседей не донес, что у них живет еврейский ребенок. Все оказались порядочными людьми, иначе их самих расстреляли бы. Семья Лилы Григорьевны, несмотря на трудные голодные годы, вырастила мальчика, и он стал офицером. Пришла зима. В комнате мама поставила вверх дном на нескольких кирпичах чугунок, в каких крестьяне готовят пищу. В днище была сделана дыра и вставлена труба, выходившая в окно. Этот «отопительный прибор» обогревал комнату зимой. Когда перетаскали с мамой все сухие ветки из парка, топливом стали деревянные конструкции недостроенного мединститута на нынешнем проспекте Ленина. Взрослые выламывали двери и рамы, а у меня хватало сил только на форточки. Это продолжалось до тех пор, пока немцы не поставили охрану. На улицах появилось много толстых людей. Это были опухшие от голода. Мама, как и тысячи других женщин ходила по селам меняла свою одежду, обувь и еще какие-то вещи на продукты. Уходить приходилось все дальше. Однажды она ушла аж в полтавскую область, а я очень долго (сколько не помню) оставался один. Мой дедушка был известным строителем, построившим много крупных зданий в Харькове. Весной он и бабушка ушли в свое родное село в курской области, а мы с мамой пока оставались. В дороге нередко проверяли документы, и дедушка предъявлял, сохранившийся у него дореволюционный паспорт с царским орлом. Это производило благоприятное впечатление. Мама, придя с «менки», рассказывала, что в одном из сел немцы назначили старостой председателя колхоза. Этот человек распорядился ежедневно печь хлеб из колхозного зерна и всем горожанам, проходившим через село, бесплатно давать по буханке. Думаю, когда пришли наши, его, если не расстреляли, то сослали в Сибирь, как пособника фашистов. Моя мама тоже «сотрудничала» с врагом, но об этом «позорном» факте скажу ниже. Однажды, когда мама была на «менке», мне повезло. Я сидел во дворе полуживой от голода и, вдруг, немцы выкатили бочку завонявших соленых огурцов и вывалили на землю Я подбежал первым, снял рубашку, завязал рукава, воротник и набил полную огурцами. Отнес домой на четвертый этаж и бегом назад. Но там уже была толпа взрослых. В тот же день немцы резали в сквере корову. Покрутившись возле них, я стащил что-то, сам не знаю, что. То ли кусок требухи, то ли кишку. Дома сварил это с огурцами и несколько дней ел «рассольник». Мальчишки просили хлеб у немецких солдат. У нас была отработана такая формула: Пан, дай горбушку! Немцы почему-то не ели края буханок- кирпичиков. На этих буханках иногда можно было увидеть клеймо 1938 год. Горбушки они отдавали тем, кому повезло. А к мадьярам мы никогда не обращались. Правда, нет ли, но среди мальчишек считалось, что они злые. Иногда меня подкармливал солдат по имени Курт. Он ходил к соседке, с которой мы делили двухкомнатную квартиру. Часто приносил котелок супа, наливал ее дочке и мне. А осенью вслед за дедушкой и бабушкой отправились и мы с мамой. Шли на север по трассе Москва-Симферополь. Ночевали, когда в сарае, когда в стогу соломы, а когда просто в поле. Ели то, что люди дадут. Но в придорожных селах уже ничего не давали. Слишком много было таких, как мы. Чтобы выпросить пару картошек и кусок хлеба, приходилось уходить километров за десять от шоссе. Прошли до своего села больше трехсот километров. Мама оставила меня там, а сама, так же пешком, вернулась в Харьков. Нужно было сберечь комнату. Ей повезло. Кто-то помог устроиться на работу в немецкий госпиталь Она мыла полы, чистила картошку. Денег ей не платили, но она там питалась, а это тогда было дороже любых денег. Когда Красная Армия первый раз освободила город, немцы своих раненых увезли, а наши заняли госпиталь. Мама продолжала выполнять свои обязанности. Но наши город не удержали. В госпиталь несколько раз прибегал какой-то майор и говорил, что скоро придут машины и всех раненых эвакуируют. Но пришли не машины а немцы. На второй день они всех раненых расстреливали прямо в палатах, освобождая места для своих. А на перекрестке улиц Данилевского и Тринклера поставили пулеметы и расстреливали тех, кто пытался уйти через окна. Мама после расстрела проходила мимо и видела парня из Тамбова, которому она разрезала сапог на раненой ноге и потом часто с ним разговаривала. Обещала повести его в парк, когда он сможет ходить. Он висел на подоконнике головой наружу. После этого мама больше на работу не пошла. Она много лет скрывала факт своего «сотрудничества» с врагом, иначе загнали бы в Сибирь, как активную пособницу фашистов. В общем, о том времени я мог бы рассказывать еще много, но не хочу нагружать читателей негативными эмоциями. До конца войны я жил в селе. Немцев у нас вообще не было. Слишком далеко было от всех дорог. Приехали, назначили старосту и полицейских и уехали. Правда, однажды откуда-то появились несколько военных, то ли солдаты, то ли офицеры, не помню. Зашли в наш класс во время урока, увидели портрет Гитлера на стене, остались довольны, и ушли. Потом пришла красная Армия. Старосту посадили в погреб, а утром его нашли застреленным. Не исключено, что так же поступили и с тем украинским председателем колхоза, назначенным старостой, который своим бесплатным хлебом спас от голодной смерти многих людей. А 9 мая 1945 г. в селе появился на лошади гонец из райцентра. Он ехал вдоль деревни и кричал: - Победа! Победа! Напоследок хочу рассказать о двух курьезных случаях, связанных со знанием чужого языка. Та самая соседка, к которой ходил немецкий солдат, работала парикмахершей. Женщина болтливая, она однажды стригла немецкого офицера и по привычке разговаривала. Говорила ему, что ночью наши бомбили Харьков и это прилетал ее муж. Он еще прилетит, будет их бомбить и всем им покажет … и дальше в таком же духе Немец слушал и повторял свое : «Я, я,…я». Он постригся и ушел, а вскоре вернулся с полицаем и сказал по-русски : «Забери ее, она партизанка!». Через пятнадцать минут она оказалась в камере гестапо, которое находилось неподалеку на ул. Сумской 100. Но ей - болтухе, повезло. Заглянул в камеру знакомый полицай, который у нее стригся и спросил, как она тут оказалась. Узнав, что ее еще не успели записать, вывел наружу. Дома она заставила дочь стать рядом с ней на колени и благодарить Бога за чудеснее спасение от смерти. Второй случай был с моим отцом после взятия Кенигсберга. Отец любил щегольски одеваться. Форма на нем всегда была из хорошего сукна, пригнанная, начищенные хромовые сапоги. Поскольку он был офицером и танкистом, не ползал по земле, как пехотинцы, он мог себе это позволить. Он с товарищем стоял на улице. Поблизости стояли две пожилые немки и смотрели на солдат проходивших строем. Солдаты после боя имели не лучший вид, да и, вообще, наша форма была не так эффектна, как немецкая. Одна из женщин сказала второй: «Боже, как они могли нас победить, эти оборванцы?». Товарищ отца, хорошо знавший немецкий, сказал им: «Это не они вас победили. Это он вас победил», и указал на отца. Конечно, он был не прав, это шли настоящие победители. Но испуганные женщины поспешили уйти от греха подальше. Все «прелести» войны и оккупации остались навсегда в моей памяти. Но самое страшное из всего это память о голоде. Всем, кто прочитал, спасибо за внимание!

http://h.ua/story/269740/

Наталія Костилєва. Виставка "Медвін" або перформенси на стенді журналу "Стіна"

magicland — Mon, 09 Nov 2009 15:54:53 GMT

З 5 по 8 листопада 2009 року в столиці України проходило величезне книжкове свято - ХІІ Київський міжнародний книжковий ярмарок "Медвін", який незважаючи на усі прогнози і побоювання пройшов у дивовижній атмосфері свята і інтелектуального спілкування. Галерея різноманітних книг на будь-який смак і будь-якою мовою, зустрічі із письменниками, поетами, фотографами, галереї фотографій і картин, презентації і лекції, публічні читання і дискусії , демонстрації фільмів і презентації інтернет-порталів подарували усім гостям і учасникам виставки справжній свіжий подих культурного життя, про яке через політичні колізії ми іноді забуваємо. Якщо порівнювати книжкові дійства України, на яких журналу "Стіна" довелося побувати і взяти участь, то відверто можна сказати, що за рівнем організації і культури Книжковий ярмарок "Медвін" займає перше місце. І нехай пробачать нас організатори Львівського форуму, але вони будують свою "культуру" на брутальному епатажі і неякісній сучасній літературі, а "Медвін" в цьому сенсі не має політичної чи будь-якої заангажованості, і радо приймає у своїх стінах різноманітні конфесії, видавництва, що спеціалізуються на виданні не лише українською мовою - саме це розширює кордони і доводить, що справжня культура немає політичних кордонів. Вже вкотре журнал "Стіна" в рамках книжкового ярмарку "Медвін" проводить свято творчості і таланту. Цього разу нашими гостями стали поетеси і фотограф, які також є форумчанами журналу "Стіна" - Форуму для творчих людей http://stena.easyforum.ru/. Мета і сенс існування Молодіжного журналу "Стіна" полягає у підтримці молодих талантів, що ми успішно і робимо. Так, завдяки журналу "Стіна" і Виставковій компанії "Медвін" стало можливим провести першу авторську виставку молодого фотографа Андрія Недзельницького, який працює у доволі цікавій манері, фотографуючи смішні київські оголошення, які по справжньому достойні анекдотів. Реакція відвідувачів і учасників виставки довела, що цей жанр фотографії цікавий і бажаний для народу, саме тому, ми ще раз впевнелися, що ніякі академії і інститути не зможуть запровадити і насильно змусити народ любити щось, він сам обере, що йому цікаво і піднімить свого героя на вищий щабель.

http://h.ua/story/237061/

http://h.ua/albums/photo/1747/15272/

За місце під сонцем. Частина 7

magicland — Wed, 11 Feb 2009 22:17:55 GMT

Із спогадів "Від роду до роду" мого батька Павленка Івана Івановича" (1923-2000)

ПОЧАТОК НОВОГО ШЛЯХУ

Два роки стаціонарного навчання пролетіли швидко і дали мені дуже багато. Я грунтовно засвоїв основну частину програмового матеріалу, необхідного для майбутнього вчителя російської мови і літератури, а також набув деяких літературно-творчих навиків, які потім прислужилися мені як журналісту.

Але треба було і совість мати. Адже дома дружина моя одна несла нелегку сімейну ношу: ходила на роботу у колгосп, утримувала домашнє господарство і ростила двох дітей. Далі дбати тільки про себе я не міг, та і не мав на це морального права. Вирішив переходити на заочне відділення. Написав заяву і відніс її у канцелярію. На другий день мене викликав ректор Повод Марк Іванович і почав умовляти доучуватись стаціонарно. Обіцяв, якщо треба, влаштувати жінку на роботу в інститутському ботансаду, дати нам кімнату у гуртожитку і допомагати матеріально з ректорського фонду. Але я ні на що не погоджувався. Тоді він сказав наостанку: „Ідіть подумайте, а завтра зайдете до мене ще раз.” Пішов я. Але скільки не думав, нічого нового не придумав. На другий день підписав він мою заяву і побажав дальших успіхів у роботі. Я, в свою чергу, подякував йому за все добре, що він зробив для мене, і розпрощався.

Світ, скажу вкотре, не без добрих людей. На крутих поворотах вони зустрічалися і у моєму житті. Я уже згадував Шенгерія Петра і лікаря-полтавчанку, які рятували мене у полоні від видимої смерті, а також командира батареї капітана Пудова, який співчутливо ставився до мене.

Але історія з ректором не схожа на ті, де мене знали і, знаючи, допомагали. Тут наче само провидіння звело нас на роздоріжжі. Ніби він, незнаний і небачений, раптом появився і показав рукою: „Іди туди.” І я пішов. То був початок мого нового шляху і мого відродження.

Та справжній відрадний перелом у моєму житті розпочався у лютому 1956 року, після XX з’їзду КПРС, на якому Хрущов фактично відкрив нову епоху в історії партії, держави і всього народу. В своїй доповіді на закритій частині з’їзду він розкрив жахливу картину кривавого правління Сталіна. То був сміливий подвиг Хрущова. Адже поряд з ним ще знаходились при владі такі запеклі сталінці, як Маленков, Молотов, Каганович, Ворошилов. Їхні руки теж були по лікті у крові.

Ту засекречену доповідь було розіслано в усі обкоми і райкоми партії. А вже їхні представники зачитували її в низових партійних організаціях. Причому – без обговорення. Проослухали, взяли до відома, і все.

Але немає нічого таємного, яке врешті-решт не стало загальновідомим. Як не попереджали райкомівські представники, щоб учасники зборів „не виносили сміття із партійної хати”, однак за кілька днів зміст доповіді розлетівся по всіх усюдах.

То був грім серед ясного неба. Багато комуністів, особливо ветеранів партії, знали про криваві злочини Сталіна, але не у таких мільйонних масштабах. А молоде покоління чесних партійців, яке вірило своєму кумирові, тепер відчувало себе ошуканим.

В інституті для ознайомлення з доповіддю Хрущова скликали не лише комуністів, а й комсомольський актив. Тому про її зміст уже на другий день знали усі студенти. Я про деякі подробиці дізнався від Червякова Івана, який був членом партії і дружив зі мною. Він по секрету розказав, як катували колишніх соратників Леніна, вибиваючи з них потрібні для розстрілу звинувачення, як Сталін та його вірнопіддані члени Політбюро підписували цілими списками смертні вироки діячам партії і держави.

Студенти, як відомо, народ революційний, гарячий. Уже на другу ніч було пошкоджено пам’ятник Сталіну і облито фарбою. А у туалеті хтось нахромив на цвях його портрет. І перелякане начальство забігало. По коридорах замаячіли чергові викладачі. Вихователі у своїх групах провели збори, на яких попередили про можливі серйозні наслідки таких акцій.

Я був на десятому небі: справедливість восторжествувала! Сталіна було скинуто з високого п’єдесталу, розвінчано і осуджено. Уся країна полегшено зітхнула. Почалася масова реабілітація. Тисячі політв’язнів поверталися з тюрем і таборів до рідних домівок. Зажевріла і у мене надія на справедливий перегляд моєї персональної справи. З нею я і приїхав додому на початку літа 1957 року вже як студент-заочник.

Перші кілька днів я займався домашніми справами, а потім звернувся у районний відділ народної освіти з проханням направити мене на вчительську роботу. Завідуючий райвно тоді був колишній директор Лучанської середньої школи Чапленко. У свій час, будучи другим секретарем райкому комсомолу, я вручав на випускному вечорі його дочці, золотій медалістці, грамоту райкому за успіхи у навчанні і позакласній роботі, після чого побував у нього на квартирі і чаркував за столом.

Зустрів мене Чапленко приязно. Показав я йому довідку про те, що навчаюсь заочно на третьому курсі педінституту, а також залікову книжку з одними „п’ятірками” по усіх предметах. Він сказав, що вчителів російської мови і літератури у школах району є більше, ніж треба, а він попробує мене влаштувати на посаду директора школи, якщо не заперечуватиме райком партії. Зупинилися на Брисівській семирічній школі. Оформив я документи і повернувся додому.

Через кілька днів після моїх відвідин райвно приходить до хати виконавець з контори колгоспу і говорить, що приїхали машиною якісь кореспонденти і хочуть поговорити зі мною. Одягнувся я більш-менш пристойно і попрямував до контори. Заходжу у кабінет голови, а там сидять редактор районної газети Стендик Павло Андрійович і секретар редакції Грузін Василь. Виявляється, вони почули про моє переведення на заочне відділення і вирішили запросити на посаду завідуючого сільськогосподарським відділом.

Стендика я знав давно. Знав і він мене всього, як кажуть, з ніг до голови. Я був дописувачем районної газети ще тоді, коли моя доленосна зірка підіймалася вгору. А у студентські роки друкувався на її сторінках з віршами. Але я розумів, що районна газета є друкованим органом райкому партії, і там повинні працювати люди з партійними квитками. Тому і сказав про це та про своє партійне минуле, якого мене позбавили. На що Стендик дипломатично заявив, що зараз не ті часи і все залежатиме від мене, від мого відношення до роботи і до свого поновлення у партії. Я усе зрозумів і дав згоду. Мене все-таки тягнуло до літературно-творчої роботи. А тут ще перспектива поновлення у партії і повернення собі доброго імені.

Робота у редакції була для мене другим інститутом. У щоденній копіткій праці я вчився володіти словом, передавати на письмі той чи інший зміст, стисло і переконливо, яскраво і образно. Спочатку було важко. Я ночами просиджував над своїми репортажами, статтями, нарисами, шліфуючи їх і доводячи до літературної кондиції.

Моїми першими вчителями були редактор газети Стендик і секретар редакції Грузін. Перший мав великий досвід газетяра, а другий – освіту журналіста. Їхні зауваження і поради відкривали деякі секрети стилю, допомагали творчо рости.

Перша моя командировка була у село Червона Слобідка. Там жила і працювала у колгоспі свинарка Юрченко Євдокія, яку щойно нагородили орденом Леніна. Треба було щось написати про неї.

Приїхав я у село, оглянув свиноферму, поговорив з Євдокією, а також з людьми, які доповнили те, чого вона сама не сказала про себе. І написав великий нарис. Приніс його редакторові, він прочитав і майже третину тексту повикреслював. Наче ножем по серцю різонув. Адже усе викреслене, як мені здавалося, було найкращим у нарисі: як село утопає у розкішній зелені, як відливають білизною стін фермівські споруди і дещо інше. Свої креслення редактор пояснив так: „Я посилав тебе не пейзажі розмальовувати, а написати про трудові досягнення людини, яку за доблесну працю відзначено високою урядовою нагородою. Твої пейзажні візерунки гарні, але їх забагато для одного нарису. Своєю красою вони затьмарюють основний зміст – трудовий подвиг людини.”

Довелось переробляти. Інколи я виїзджав на села з секретарем редакції, після чого писав статтю чи нарис, а він щось міняв чи додавав, пояснюючи, чому треба саме так, а не інакше. Поступово у мене вироблявся власний почерк, і мої матеріали йшли у газету без будь-яких корективів.

Свою роботу я любив, писав багато і з натхненням. Інколи милувався вдалим рядком, влучним словом чи художнім образом. І вчився. Була у мене книжка „Русские писатели о языке”. У ній Толстой, Чехов, Горький вчили молодих літераторів, як треба користуватися словом. І я узяв з неї для себе багато. А вірші перестав писати, бо на них просто не залишалося часу.

Пройшло кілька місяців. Одного разу закликав Стендик мене до себе у кабінет і сказав, що моєю роботою колектив редакції задоволений і мені пора подавати заяву про своє поновлення у партії. Він був членом бюро райкому і, очевидно, там погодив це питання. Мені ж порадив написати у заяві, що свій хибний вчинок при вступі у партію я визнаю і засуджую, але прошу пом’якшити покарання і поновити мене в партії, так як у полон я попав тяжко пораненим і приховав його вимушено, в умовах, які склалися у результаті культу особи Сталіна.

На партійних зборах у редакції я розповів свою автобіографію і дав відповіді на деякі запитання. Збори прийняли рішення поновити мене у партії і передати справу на розгляд бюро райкому. Першим секретарем тоді був Хейло, який мене не знав, а члени бюро залишилися майже ті самі, що й чотири роки тому. Я готувався до серйозної розмови, але вона була короткою і сприятливою для мене. Відчувалося віяння нового політичного курсу. Бюро райкому без обговорення затвердило рішення партійної організації і передало мою справу в обком партії, де я виключався остаточно.

В обкомі партії я знову писав заяву і детальне пояснення по суті справи. Пройшов спершу парткомісію, а на другий день попав на бюро. Був я не один. У коридорі разом зі мною чекали вирішення своєї долі ще чоловік п’ятнадцять, в основному колишні комуністи, репресовані сталінським режимом. Один із них, худий і сивий, був у свій час директором заводу, а тепер сидів у спецодязі, в якому повернувся з ув’язнення.

Викликали по одному. Бюро вів перший секретар обкому Рожанчук.

Я ретельно готувався до засідання бюро, продумав різні варіанти відповідей на можливі випади проти мене. Але усе відбулося зовсім не так, як минулого разу, коли мене виключали. Тоді я захищав себе, як міг, але нічого не виходило. На цей раз процедура тривала не більше пяти хвилин. Голова парткомісії зачитав рішення Лохвицького райкому партії і висновок та пропозицію своєї комісії, яка рекомендувала поновити мене у партії з попереднім стажем. Проголосували одноголосно. Ніяких запитань не було. Рожанчук поздоровив мене і висловив надію, що я виправдаю довір’я партії.

Вийшов я у коридор очищеним і сяючим, а слідом за мною, бачу, поспішає голова облвиконкому Черченко. Підійшов і питає, чи не знаю я щось про його племінника, який теж був курсантом Полтавського автотракторного училища і брав участь в обороні П’ятигорська. Він назвав роту і прізвище племінника. Рота була нашого батальону, але самого курсчанта я вже не пам’ятав, лише висловиів думку, що він, очевидно, поліг у бою під Машуком або помер у полоні.

Повернувся я з Полтави окрилений і з подвоєною енергією узявся за роботу. Стендик поздоровив мене і сказав, що тепер я матиму право бути присутнім у ролі кореспондента на зборах первиннних партійних організацій, на пленумах і конференціях райкому партії, а також писати звіти про їхню роботу.

Через кілька днів я заповнив у райкомі свою анкету, у якій указав також період свого перебування у полоні. І мені видали новий партійний квиток, у якому стаж перебування у партії залишався попереднім – з 1950 року, але з поміткою: „Перерва з 1953 по 1957 рік”. Тоді я не придав цьому якогось особливого значення, а пізніше зрозумів, що то мені була вручена „чорна мітка” на усе життя. Про це я розкажу десь нижче.

Наталія Бизова (Безсонова)

І.І. Павленко. За місце під сонцем. Частина 6

magicland — Fri, 30 Jan 2009 21:02:17 GMT

ЗДОБУТИ ВИЩУ ОСВІТУ Розділ 1

Кілька днів пішли на важкі роздуми. Каста партократів, відірваних від народу, пильно охороняла своє привілейоване середовище від сумнівних, на її погляд, чужаків. Тільки свої, ідеологічно чисті і віддані сталінізмові кадри допускалися у це середовище.

Але навіть за недовгий час свого перебування на комсомольській і партійній роботі я встиг надивитися, що нерідко являли собою оті „чисті і віддані ” кар’єристи.

У райкомівських залах і кабінетах вони гризлися, як павуки у банці, збирали компромат один на одного і у такий спосіб продиралися по службовій драбині угору. З високих трибун закликали робітничу і селянську масу боротися за ідеали комунізму, а самі вели аморальний спосіб життя, пиячили за чужий рахунок, обкрадали колгоспи, виписуючи за безцінь зерно, овочі, фрукти, а найчастіше беручи їх даром.

За доносами один на одного або зі сторони інколи розглядалися персональні справи. Покарання, як правило, були не дуже суворі – попередження, догани, суворі догани. Але якщо йшлося про „чужака” або звинувачуваний не тільки сам провинився, а й своїм вчинком засвітив усю номенклатуру зсередини, то таких виганяли з райкому і виключали з партії.

Справи мої бібліотечні ішли дуже добре. Я ретельно спланував роботу, проводив бібліографічні огляди літератури, читацькі конференції, голосні читки цікавих творів, відкрив обмінний пункт на фермі, окремим читачам носив книжки на дім. Приїхав одного разу кореспондент обласної газети Плющ Іван і написав велику статтю, яку потім обговорювали на районній нараді у культвідділі.

На прохання колишніх аматорів сцени я знову став режисером драматичного колективу при сільському клубі. Для першої прем’єри взяв п’єсу Кропивницького „Дай серцю волю – заведе в неволю.” Розписав ролі і поставив вимогу: вивчити їх напам’ять, інакше на сцену не випущу.

Два місяці пішло на репетиції. Велику роль приділив реквізиту і гримові. По усьому селу збирали мої гуртківці давній український одяг: вишиті сорочки, корсетки, спідниці і плахти, чумарки, широкі штани, хромові чоботи і прості личаки. Усіх хлопців, за їхньою згодою, підстриг машинкою „під макітерку”, а на другий день підправляв „під бокс”.

Привіз я з районного Будинку культури чудовий задник для сцени – вечорове українське село, а також кілька червоних шароварів і париків. По боках поставили дві ліси з хвіртками, а також поклали колоду для вечорниць. Усю п’єсу пересипали піснями і танцями під гармошку і бубон.

Того прем’єрного вечора клуб був переповнений. Не було де не тільки сісти, а й стояти. Довелося усю малечу випровадити за двері та поставити біля них чергових. Вистава пройшла з великим успіхом. Коли відкрився за навіс, по залу прокотилася хвиля подиву: зі сцени у місячному сяйві виднілося типове українське село з білими хатками, вулицями і садами, а у далині на горбах мріяли вітряки.

Основні ролі зіграли Тесленко Кирило Антонович, Стеценко Григорій Мусійович, Кумпан Григорій Гаврилович, Загута Григорій Ількович, Нужний Григорій Савович, Шостак Захарко Олексійович, Зінченко Григорій Михайлович, Оніпко Галина, Яцеленко Галина Олексіївна, Падалка Олена Іванівна, Бабич Галина Леонтівна, Солонуха Уляна Павлівна, Матвієнко Катерина Іванівна.

Після закінчення вистави весь зал довго аплодував, а потім підійшов до сцени бригадир тракторної бригади Ольшанський Іван Григорович і від імені усіх глядачів висловив щиру подяку нашим аматорам за гарно зіграні ролі. „Такого ми ще не бачили, - сказав він, - не треба і у театр їхати, ви грали, як справжні артисти.”

На другий день ми сфотографувалися. На жаль, зібралися не усі, дехто пішов на роботу. Це фотографія зберігається у мене по сей день.

Зіграли ми також дуже вдало п’єсу Степана Васильченка „На перші гулі”.

Моя репутація як культпрацівника зміцніла. Мені часто доводилося виступати на районних семінарах і обмінюватись досвідом роботи. На одній з районних читацьких конференцій за поемою Пушкіна „Полтава” я виступав з аналізом Полтавської битви Петра Першого зі шведами. Я цитував напам’ять цілі сторінки цього твору, чим викликав у кінці оплески. Присутній на конференції завідуючий відділом агітації і пропаганди підійшов до мене і потис руку. Що це було – співчуття чи похвала, я так і не зрозумів.

Але консервувати себе на посаді завідуючого сільською бібліотекою я не збирався і усе частіше задумувався над своєю освітою. Треба було якось закінчити десятий клас і поступити в інститут на заочне навчання. І я засів за підручники. За один рік буквально перегриз усі навчальні предмети за восьмий і дев’ятий класи.

А восени 1954 року пішов у десятий клас Лучанської середньої школи робітничої і селянської молоді. Тепер кожного дня увечері я йшов за п’ять кілометрів до школи і повертався додому опівночі. Разом зі мною ходило ще кілька хлопців у дев’ятий і десятий класи.

Закінчив я школу з Золотою медаллю і зразу ж кинувся поступати на заочне відділення Харківського інституту культури, але спізнився: документи уже не приймали. Вирішив рік переждати.

Раптом одержав листа з Ніжинського педінституту такого змісту:

Шановний Павленко Іван Іванович!

Пише Вам ректор Ніжинського педінституту. Я знаю, що Ви успішно закінчили середню школу і хочу, щоб Ви були студентом нашого інституту. Приїжджайте і звертайтесь прямо до мене.

З повагою. Підпис. (Повод М.І.)

Що за диво? Сказать, що це якийсь розиграш, так Ніжинський штамп стоїть на конверті. Думали ми з Шурою та гадали, що воно таке, і ніяк не могли відгадать. Але було ясно одне: вчитися на стаціонарі мені ніяк не виходило. Жінка, діти, хазяйство. Який може бути стаціонар?

Залишив я того листа без відповіді. Поклав у стіл і став забувать. Та десь у середині серпня, коли прийоми у вузи вже скінчилися, заходить у двір молода дівчина. Представилась: „Я з сусіднього села Їсківці, студентка Ніжинського педінституту. Мене послав за Вами ректор інституту і сказав, щоб я без Вас не приїжджала.” Отака заморока. Виявилося, що в інституті є великий студентський хор. Його опікав сам ректор. Він посилав у школи своїх викладачів, які розшукували десятикласників з вокальними задатками. А коли на сесії приїжджали вчителі-заочники, то і через них напитував випускників шкіл з хорошими голосами. Саме тоді на заочному відділенні здавала екзамени моя учителька історії. Вона візьми та й скажи: “У нас є такий. Голос тенор, як у Лемешева. Школу закінчив з Золотою медаллю. Але сімейний, є жінка, діти. Тому стаціонарно вчитися, мабуть, не буде.”

Зайшли у хату, посідали за стіл і почали радитись. Говорили і так і сяк. Нічого не виходило. Тоді Дуся (так звали студентку) запропонувала повчитися рік, а потім, якщо буде трудно, перевестися на заочне відділення. Це був вихід, з яким і Шура погодилася.

На другий день ми з Дусею були уже на станції. Приїхали в інститут, піднялися на другий поверх, де був кабінет ректора. А у його приймальні повно народу: і папи, і мами з своїми чадами. Дуся протиснулася до секретарші і щось шепнула їй на вухо. Та зайшла у кабінет, а через хвилину туди запросила і мене. Іду і чую невдоволений шепіт позаду, що „лізу” поза чергою.Зайшов, привітався. За столом сидить огрядний чоловік років п’ятдесяти, в очках, чоло високе, з крутизною і залисинами.

- Так це Ви, Павленко Іван Іванович?

- Я, - відповідаю

- Одержали листа від ректора інституту?

- Одержав, - кажу.

- Чому ж Ви на нього не відповіли? Я відчув себе ніби зловленим на шкоді і почав викручуватись:

- Я не думав поступати в інститут за сімейними обставинами. Тому й не турбував Вас зайвою писаниною.

- Ага, Ви подумали, що той ректор Вам не потрібен, тому Ви й не відповіли йому, - підсумував він іронічно, з легкою посмішкою.Це вже було трохи соромно, і я почав вибачатися:

- Вибачте, я поступив не тактовно.

- Гаразд, давайте Ваші документи. Продивився він їх. Золотий атестат, учасник війни. Таких тоді приймали поза всяким конкурсом. Взяв він у руки великий кольоровий олівець і питає:

- На який Вас факультет зарахувать?

- Ні філологічний, - відповідаю.Він почав агітувати на фізмат. Там був недобір, а філологів уже набрали повністю. Та я не здавався, і в кінці заявив: „Мені незручно Вам казати, але я захоплююсь поезією і пишу вірші.”

- Он воно що! – здивовано підвів він на мене очі. – Ну, тоді ідіть на філологічний, - і наклав резолюцію. Після цього він запитав про мої вокальні дані. Я відповів, що співаю з дитинства, знаю багато пісень, але в нотах не розбираюсь, просто відчуваю вокальні партії на слух. На прощання він сказав, щоб я пішов до коменданта і поселився у гуртожитку. А завтра він мене знайде і поведе до керівника хору для перевірки мого голосу.

На другий день я вже брав участь у підготовці навчальних аудиторій до занять: носив і розставляв столи, лави, крісла. Як раптом прийшла секретарка і викликала мене до ректора. Коли я зайшов до нього у кабінет, він повів мене до інститутського клубу. Там біля піаніно вже ждав керівник хору Панарін. Він став перевіряти мої вокальні можливості. Спершу я ловив на слух і відтворював голосом окремі нотні звуки, а потім і всю гаму. Він піднімав мене все вище, після чого повернувся до ректора і сказав: „Щось буде.”Який зміст вкладався в оте „Щось буде”, я зрозумів тільки пізніш, коли хор почав розучувати віночок українських пісень в обробці Давидовського, куди входила і „Бандура”, яку мені довелось заспівувати. Написана вона була для тенора з високим голосом, і я з нею справився.

Тепер про інститутський хор. Налічував він у своєму складі 80 співаків, по 20 чоловік у кожній партії – баси, тенори, альти і сопрано. Керував ним Панарін, бувший хормейстер Чернігівського драмтеатру. По національності він був росіянин, тому, мабуть, і пісні ми виконували переважно російські. Серед них давні, класичні: „Вечерний звон”, „Однозвучно гремит колокольчик,” „Плещут холодные волны”, а також і сучасні: «Песня о Ленине», «Россия – родина моя», «Летите, голуби», «Бухенвальдский набат», «Гимн демократической молодёжи». Залишилися в моїй пам’яті і дві українські: „Віночок” Давидовського і „Пісня про Батьківщину” Філіпенка.

Ректор наш сам закінчив у свій час консерваторію і, отже, любив будь-яке мистецтво, а вокальне особливо. Тому часто приходив на репетиції хору, а інколи приводив і високе начальство. Після того як одного разу нас послухав другий секретар ЦККПУ Скаба, хор викликали у Київ, де ми виступили на вечорі польсько-радянської дружби. А взагалі найчастіше доводилося виступати на різні свята і ювілейні дати у міському Будинку культури, а також на районній та обласній партконференціях і у своєму інститутському клубі перед викладачами і студентами.

Я у хорі заспівував „Бандуру”. Виступав також на концертах з піснею „Карії очі, чорнії брови”, а також у дуеті з Іваном Роговим. У нього був гарний баритон. Ми виконували пісні: „Берізка”, слова Крижанівського, музика Козака; „І чого тікати”, слова Воронька, музика Шамо; „Я ходжу засмучений до краю”. Особливо популярною була остання. Вона рідкісна, бо автором тексту був рядовий працівник ніжинської міської газети, а на музику поклав самодіяльний композитор Риженко. Приводжу її текст, на жаль, без нот.

Я ходжу засмучений до краю.

На світанку в тихому саду.

Кращої за тебе не шукаю

І ніколи, мабуть, не знайду.

Тихо шепче листя тополине,

Солов’я не чути вже давно.

Я тебе в цю пору не зустріну,

Так відчую серцем все рівно.

Я тобі розказувать не стану,

Для чого весною сад цвіте.

Зірки з неба теж я не дістану,

Так палка моя любов зате.

І скажу нарешті все, що маю,

На світанку в тихому саду:

„Кращої за тебе не шукаю

І ніколи більше не знайду".

Я також кілька разів читав зі сцени вірш Миколи Брауна „Єсть такая партія” і мав великий успіх. За активну участь у художній самодіяльності Ніжинський міськом комсомолу нагородив мене грамотою, а ректор педінституту оголосив подяку у своєму наказі.

В інституті працював також свій самодіяльний театр, художнім керівником якого був викладач англійської мови, в минулому актор Одеського театру. Він запросив мене зіграти роль Петра у п’єсі „Наталка Полтавка”. І не тому, що не було когось кращого. Там була пісня „Сонце низенько” з надто високою кінцівкою, якої ніхто не міг взяти. Поставили цю п’єсу на сцені інститутського клубу, у міському Будинку культури і у селі Вертіївка на запрошення керівників місцевого колгоспу.Окремі епізоди вистави були зафотографовані і неодноразово виставлялися на стендах „Художня самодіяльність інституту”, особливо до днів зустрічі з випускниками. На одному з них, у центрі, була моя велика фотографія, на якій я у ролі Петра виконую пісню „Сонце низенько”. Це фото є і у мене.

Ніжинський педінститут – один з найстаріших в Україні. Відкритий він у 1820 році у колишньому палаці фаворита Катерини II князя Безбородька. Треба сказати, що Безбородьки були вихідцями з української козацької старшини. Вони збудували у своєму родовому Ніжині 32 церкви, по одній при народженні кожного сина, який продовжував їхній рід. Правда, залишилося їх близько десятка. Решту комуністи просто зруйнували.

Сам палац триповерховий, побудований у стилі класицизму за накресленнями архітектора Руска Л.І., який також є автором проекту Контрактової площі у Києві. Основний корпус білий, наче лебідь, що утопає у розкішній зелені. Довкола нього великий ботанічний сад і парк з алеями і водяним обводом з тилових сторін.

У Ніжинському інституті навчалися у свій час письменники Микола Гоголь і Євген Гребінка, а у радянський період – Юрій Збанацький, Олекса Ющенко, Євген Гуцало. Тут було п’ять факультетів: філологічний, історичний, фізико-математичний, природничий та іноземних мов.

Навчався я на російському відділенні, так як на українське того року набір чомусь не проводився. Очевидно, то був один з проявів планової русифікації української школи. Груп було дві, по 25 студентів у кожній. У нашій групі студентів мого віку було ще двоє: безногий фронтовик Чирвяков Іван Ілліч і бувша бібліотекарка інституту. Решта – молодші на 10-12 років. Серед них дві єврейки з Києва Аннета Драбкіна і Алла Малкіна. Обидві відмінниці. Якось я запитав Аннету, чого вона не у столиці поступала, а у Ніжині, і почув відповідь: „Зараз у Києві антисемітська епідемія, і мене могли „завалить” на екзаменах. Навчався у нашій групі і жив зі мною в одній кімнаті Євген Гуцало – майбутній письменник.

Були також у нашій групі три студенти, про яких говорили, що вони поступили „по-блату”. Один з них був сином відомого на всю країну Героя соціалістичної праці, депутата Верховної Ради СРСР (прізвище опущене з етичної точки зору - автор). Красивий і породистий. Уся статура і риси обличчя були еллінського типу: високий, стрункий, чорне хвилясте волосся на голові, веселі очі з грайливими вогниками, а над ними чорні брови дугами. Особливо виділявся високий лоб, світлий і випуклий. Здавалося, у тій голові розуму двоє клала, а третій топтав. Дівчата просто крила опустили. Так і бігають за ним та все: „Віталька! Віталька!” То одна, то друга запрошують його на день народження. Віталька став з похмілля запізнюватись на заняття, а потім і пропускати їх. Пішли чутки, що його вже підхопили міські красуні. Тим часом підійшла екзаменаційна сесія. На першому ж екзамені Віталька „провалився”. Я був старостою групи. Прибігли до мене дівчата і говорять: „Треба попросити у виладача, щоб він прийняв Вітальку ще раз, бо ж йому щось таке попало…” Я не любив просити за дурнів та ледарів, тим більше за випивок і прогульників, але пішов до викладача і від імені групи попросив ще раз прийняти. Той відповів: „Нехай здає інші предмети, а я потім прийму.”

Пішов Віталька здавати другий екзамен і знову „двійка”. А потім раптом зник. Згодом ми дізналися, що приїхав батько і допоміг Віталькові взяти академвідпустку на рік. Нібито за станом здоров’я. А через рік той об’явився уже на першому курсі природничого факультету. Знов когось не прийняли, а його зарахували. Провчився він півроку і на перших екзаменах знову «провалився». На цей раз його відрахували за неуспішність. Де його потім прилаштував впливовий папа – невідомо.

Ще двоє таких діточок дотягнулися на «трійках» до випуску.Одна була дочкою голови міськради. Її ми називали «лякачкою». Зубрила вона страшно. А як викладач підніме на практичних заняттях чи семінерах, то схопиться, побіліє уся з переляку і лопоче, сама не знаючи що. Ще був син начальника республіканського управління. Так той усе міняв костюми і мав у ті часи власного магнітофона, на якому записував голоси дівчат, а вчився на «трійки».

Я з перших днів буквально накинувся на підручники і довгими вечорами просиджував над ними у читальній залі або у своїй кімнаті. Ніколи не відкладав виконання домашніх завдань на завтра чи післязавтра. Тому встигав тільки на «п’ятірки” і отримував підвищену стипендію.

В інституті часто відбувалися так звані вечори відпочинку. Сьогодні – на філологічному факультеті, завтра – на природничому, а післязавтра – на іноземному. І були такі відпочивальники, які встигали скрізь, а на екзаменах одержували „трійки” або перездавали їх по кілька разів.

Ми з Євгеном Гуцалом по п’ятницях відвідували заняття літстудії, яка була традиційною при філологічному факультеті. У ній налічувалося біля двадцяти початківців, які пробували свої сили у поезії Вів заняття доцент Косінов. На заняттях ми читали і обговорювали свої вірші, а потім поміщали їх у стінній літературній газеті.

Євген Гуцало був надзвичайно продуктивним. У нього вірші виходили швидко, і писав він їх багато, але друкувався у пресі рідко, так як його поетичні рядки були переважно лірико-інтимні або пейзажні, а газетам подавай ідейну тематику. Після інституту Євген Гуцало працював у різних газетах і став відомим українським письменником. Ще у студентські роки, а може й раніше, в ньому проявлялася поетична натура. Він був якимось диваком. Де б не знаходився – на лекціях, у колі друзів, на міській вулиці, - в його голові завжди роїлися слова, рими, образи. Він жив ними, не помічаючи нічого іншого довкола себе.

Пам’ятаю такий випадок. Надворі зима і невелика хурделиця. Одинадцята година ночі, а його з читального залу нема та й нема. Де він запропастився? Знаючи його звичку іноді щось спостерігати до самозабуття, пішов я на розшуки. З гуртожитку до інституту вела доріжка через парк. Іду і бачу, ніби хтось стоїть під ліхтарним стовпом і дивиться вгору, де довкола світла кружляють сніжинки. Підходжу ближче: він!

- Женька! – кличу. – Чого ти тут стоїш?

- Га! Що! – дивиться на мене так, ніби щойно проснувся.

- Ходім, кажу додому, а то змерзнеш к лихій годині.

- Ага, ходім, - і слухняно побрів за мною.

На другий день в його чернетках уже був готовий вірш про ліхтар і сніжинки, які кружляли в парку на балу.

А то ще бачу, як сьогодні: стоїть він з дівчиною в інститутському коридорі. Вона щось говорить до нього, а він раптом повернувся і, нічого не сказавши, пішов геть. Дівчина тільки плечима здвигнула і, очевидно, подумала: „Чокнутий!”

Я ж намагався заробити хоч якогось карбованця на прожиток, тому писав, як кажуть, на злобу дня і нерідко друкувався у ніжинській міській та обласній газетах. Але від тих віршів я давно відцурався, бо в них змушений був лицемірно прославляти Леніна, партію, комуністичні звершення і тому подібне. Все ж кілька таких панагириків я розміщую на цих сторінках.

Біля пам’ятника

В осіннім золоті, немеркнучий, нетлінний

Переді мною пам’ятник стоїть.

Із грані напис „Володимир Ленін”

Врочисто випромінює граніт…

Тут збіг алей. Мелодія дубів недремних

Неначе струни в серці напина.

Вони бринять. І велич днів буремних

Крізь тихий плин мелодії зрина…

В грозовий час над морем збудженого люду,

Піднесений на броньовик мільйоном рук,

Ось так стояв він – вісник правди, суду

Над царством темряви, кайданів, мук.

Його рука в стрімкому, неповторнім злеті

Знялася з закликом до світлої мети,

Вказала шлях знедоленій планеті,

Якій він сонце друге засвітив.

І захитався світ. Від заходу до сходу

Ішли на штурм солдат і робітник.

А він їх серцем звав здобуть свободу,

І зір його крізь даль віків проник.

Це саме там нові й нові будови

Могутні плечі зводять до зірниць

І котить хвилі поле колискове

З рясним врожаєм золотих пшениць.

Стою замислений. А рядом – мовчки друзі.

Шумлять дуби, синіє мріюча блакить.

А вся земля ген-ген по виднокрузі

Буя в цвіту і кличе жить і жить!

Цей вірш друкувався в обласних газетах Чернігова і Полтави, а також у ніжинській міській та лохвицькій районній і приніс мені майже двомісячну стипендію.

Слався, Батьківщино!

Ой як світить ясно

Сонце наше красне,

Прикраша промінням землю золоту!

То вітають села

І міста веселі

Батьківщину рідну – силу молоду.

Із будов, заводів

Мовами народів

Мчить на крилах пісні радісний привіт:

Слава Батьківщині,

Збратаній, єдиній,

Що цвіте садами тридцять вісім літ!

І дзвенять, лунають

Милі виднокраї

В щедрому розливі сонця і тепла,

Лине в голубизну

Слава про Вітчизну,

Про твої величні, Партіє, діла.

Гей, радянський краю,

Сонячний розмаю,

Невичерпні сили, неосяжний зліт!

Слався, Батьківщино,

Збратана, єдина,

Ти дзвени піснями сотні тисяч літ!

І цей вірш пройшов по сторінках тих же газет. Крім того, два самодіяльних композитори прислали мені ноти, і вірш став піснею, яку я чув у виконанні хору ніжинського медучилища. Музика Дейнеки.

Під стягом ленінських ідей

Моя Вітчизно ясночола,

Ти в комунізму світлий день

Пливеш бурхливо, величаво

Під стягом ленінських ідей.

Полощуть звірені вітрила,

За видноколом гине тьма,

Стійких і мужніх слава вкрила

Біля несхибного керма.

Все ближче, ближче в сяйві світла

Мети ясної береги,

Над курсом райдуга розквітла,

І море сонця навкруги.

А скільки раз лавини чорні

В твоє немеркнуче лице

Неслися в дикім, злобнім штормі

І зливу кидали свинцем.

Та ти досвітньою зорею

Пливла і сяяла крізь ніч,

І гордо майорів на реях

Багряний стяг – комуни клич.

Пливи ж, Вітчизно, в цвіті сили,

В красі труда і боротьби,

Хай над тобою в небі синім

Чатують миру голуби!

Цей вірш далі районних газет чомусь не пішов. Один працівник з обласної газети зауважив, що Вітчизна у мене „пливе”, а вона ж дерзає, будується. Ну, кому що.

Урожайна

Гей, житами , пшеницями

Колосяться ниви,

А над ними запашними,

Сонячні розливи.

Колосяться, достигають

Щедрі урожаї.

Котить поле, наче море,

Хвилі – жовтограї.

Молодіє край колгоспний,

Вільний і багатий.

Любо-мило в колективі

Жити й працювати.

Працювати, наближати

Світлий і величний,

Золотистий, променистий

День комуністичний.

Колосися, рідна земле,

Щедрим урожаєм.

Лети, пісне легкокрила,

Над радянським краєм!

Музику до цього вірша написав якийсь А. Михайлов. Ноти у мене збереглися. Чув я цю пісню у виконанні самодіяльних колективів уже у Ківерцях.

Звичайно, що писав я не тільки ідейно-ходові вірші, заробітчанські, а й ті, що інколи виривалися з грудей і лягали на папір за покликом серця. Дома залишилися два сини і дружина, і для них я писав такі вірші, як „Берізка”, „Подарунок”, „Загадка”, „Сорока”.

Берізка

Закружляв довкола сніговій,

Притуливсь пушинками до вій,

Ліг на комір бісером-сріблом,

Білу ковдру вистелив кругом.

Он берізка клониться в саду,

Я від неї зір не відведу:

Вся вона у білому вбранні

Так когось нагадує мені…

Хвилювання в грудях нароста,

Сніг, а чи цілунок на вустах?..

І таке в душі моїй тепло,

Хоч нікого рядом не було.

Подарунок

В парк, у шум листопаду піду,

Де в алеях із барв візерунок.

Там найкращий листочок знайду

І тобі відішлю в подарунок.

Я збирав за листочком листок

І боявся: не вийшло б образи.

Мабуть я…назбираю мішок

Та й пошлю тобі все одразу.

Сорока

Хвалилася сорока

Про свій великий ріст

Оглянули –

Коли сам хвіст.

Загадка

По високій синій гірці

Розбрелися жовті вівці.

Біля них пастух рогатий,

Крутолобий і кирпатий,

Чинно, важно походжає

І на землю поглядає.

На світанку всю отару

Зажене він у кошару.

У ті часи фарбування губ, оголення деяких частин тіла, крикливі зачіски вважалися нескромними, аморальними і всіляко засуджувались. Я теж відгукнувся на цю тему.

Полуда

Не фарбуй, дівчино,

Губки малинові,

Не підсинюй очі,

Очі волошкові.

Нащо тобі, юній,

Вся ота полуда?

Для якої зваби,

Для якого чуда?

Ти ж без того гриму,

Як зоря ранкова,

Як на першій травці

Квіточка-обнова.

Не шукай любові

За фальшиві чари,

Бо її спустошать

Хлопці-яничари.

І лишиться в серці

Лиш гірка отрута

Від тієї зваби

І від того чуда.

Вірш був надрукований у ніжинській газеті і покладений на музику. У концертній програмі виконувався під гітару.

Чи судилося мені стати поетом, якби я довчився в інституті стаціонарно, а не перевівся після другого курсу на заочне відділення? Мабуть, ні. Поет – це від природи. Вивчитись можна на агронома, інженера чи лікаря. А поетом треба народитись, а потім ще й трудитися над словом до нестями усе життя. Поет – то фанатик. Він і володар слова, і його раб до самої смерті. Тільки те рабство добровільне. Воно не лише виснажливе, а й солодке, як декому горілка чи наркотик.

А я всього лиш рано попав у життєві негаразди і у пошуках виходу кидався то у політику, то на сцену, то у поезію. Я вважаю себе лиш графоманом, який опанував технікою віршування, але нічого нового сказати не міг. А поет, за словами Ліни Костенко, це „завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”.

Писати вірші треба не тоді, коли хочеш заробити на шматок хліба, а тільки тоді, коли ти не можеш не писати, бо в тобі усе болить, кричить і шукає виходу. В мені боліла війна і та несправедливість, яку, наче удавку, накинули на мене сталінська репресивна машина. Але я про це не писав. Очевидно, остерігався грати з вогнем, боявся попасти з неволі моральної у більш тяжку, зеківську неволю.

Наталія Бизова (Безсонова)

І.І. Павленко. За місце під сонцем. Частина 5

magicland — Thu, 08 Jan 2009 15:23:48 GMT

ЗЛЕТ І ПАДІННЯ

Після суду над Митрофаном, Мусієм і Тетяною став я задумуватись над тим, як змінити роботу комірника на якусь іншу, більш безпечну. Справа в тому, що коло людей, пов’язаних зі мною, розширялося. Начальство, родичі, добрі знайомі, сусіди. Один раз щось даси, він і вдруге попросить. Як не бережись, а колись і сам можеш стати підсудним. Тому закруглив я свої комірницькі справи і у квітні 1949 року передав їх Солонусі Миколі Юхимовичу (Птиччиному).

З травня того ж року я став працювати агентом Уповмінзагу. Була тоді така організація у районі. Очолював її уповноважений Міністерства заготівель СРСР Матюша. До його службового апарату входили: заступник, головний бухгалтер, п’ять чи шість обліковців, техсекретар, шофер з машиною і біля десяти агентів – по одному на двоє-троє сіл. Уповноважений зі своїм апаратом доводив кожному колгоспникові і кожному селянському дворові план здачі державі зерна, картоплі, цукрових буряків, олійних та городніх культур, а також м’яса, молока, яєць, вовни, шкірсировини. Виконання доведеного плану строго контролювалося через райком партії і виконком райради, а також через сільські ради і агентів на місцях. Мене було призначено агентом на троє сіл: Яшники, Свиридівна, Степуки. Влаштував мене на цю роботу Соколовський Степан, який був на той час заступником у Матюші.

Робота була, можна сказати, собачою. Агенти відповідали в основному за селянські двори. Якщо господар чогось не виконав, ми викликали його для бесіди у сільраду, а інколи ходили по хатах, вимагаючи розрахуватися з державою. Ось тоді я і побачив на власні очі, що таке справжні злидні.

Якось побував я у одного боржника перед державою – у Паливоди Прокопа. Був він чимось схожий на яшницького Шупу Федора. Жив дуже бідно, хоч працював у колгоспі як та безсловесна коняга. Навіть був нагороджений медаллю „За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні”.

Зайшов я у хату. Сидить він за столом, снідає. Довкола нього малі діти, напівголі і замурзані. Хазяйка щось підливає їм у череп’яну миску і, кидаючи злий погляд у мій бік, роздратовано говорить: „Їжте, дітки, картопельку, а ти, Прокопе, сьорбай юшечку та бери свою мегдаль і йди на роботу!”

У ті часи, якщо чоловік не мав у руках якогось ремесла чи доходу зі сторони, як би він не робив у колгоспі, чесною працею сім’ї не прогодує. У Яшниках виручав очерет та лохвицький базар, а у Свиридівці свого лугу не було, і до базару далеко. Отже, неплатоспроможних господарств було чимало. В окремих, досить рідкісних випадках можна було скласти акта про це, винести постанову сільради, і лиш тоді Уповмінзаг міг звільнити таку сім’ю від здачі мяса державі. Завдяки Степанові Соколовському мені вдалося проштовхнути кілька таких актів і у такий спосіб підвищити процент виконання плану по своєму участку. До того ж деякі дядьки здали державі бичка чи корову вагою у 200-459 кг (а треба було здати 44 кг). За зверхпланову здачу держава виплачувала їм гроші, хоча і нижчі від ринкових. Тому мої підопічні села сумарно перевиконали річний план здачі м’яса, і я був премійований тринадцятою зарплатою та прийнятий до лав ВКП(б).

В автобіографії та в анкеті я записав, що був не у полоні, а у госпіталі на лікуванні після тяжкого поранення. І мене прийняли. А через деякий час райком партії рекомендував мене на посаду директора Лохвицької міжрайонної контори „Заготживсировина”.

Обслуговувала контора два райони – Лохвицький і Сенчанський. Розміщалося наше хазяйство на території колишнього шкірзаводу, який належав батькові відомого композитора Ісака Дунаєвського. У нас було два склади – шкірсировини і пушини у Лохвиці і один комбінований у Сенчі. Мали ми також три бойні – у Лохвиці, у Пісках і у Луці. Колгоспи і окремі громадяни здавали нам шкіри усіх видів і пушину. Крім того, їх збирали по селах і наші роз’їздні агенти. У нас були для цього коні і вози, а також вантажна автомашина, якою ми відправляли шкірсировину у Полтаву на завод.

Скажу відверто: моє нове піднесення на рівень районної номенклатури було, звичайно, приємним, але сама робота не подобалась. Склади смердючі. У них працювали чорноробочі, схильні до випивок і не чисті на руку. Роз’їздні агенти шахраювали по селах, обдурюючи людей, і теж випивали.

До мене директором працював єврей Крем’янський. Його зняли за те, що хтось викрав уночі з каси 25 тис. крб., одержаних з банку для закупівлі сировини у населення. Після себе він залишив двох євреїв на посаді завідуючих складами і одного роз’їздного агента. Згодом я переконався, що саме вони є найбільшими шахраями. Та зопалу починати боротьбу з ними не став. Треба було освоїтись, а потім діяти.

Майже половину своїх робочих днів я знаходився не у конторі, а у роз’їздах по району. З’ясовував з головами сільрад хід виконання планів здачі шкірсировини державі.. Інколи райком партії викликав мене на різні наради, посилав у колгоспи для надання шефської допомоги або у ролі уповноваженого. Будучи також членом бюро райкому комсомолу, я їздив по селах і проводив комсомольські збори.

А одного разу до мене у кабінет завітав директор районного будинку культури Іван Міщенко. Він розказав, що у район повернувся з Полтавського театру наш земляк – актор Часловець Григорій Якимович зі своєю дружиною, теж актрисою. Жити їм у Полтаві на одну зарплату, не маючи власної квартири, важко, і вони вирішили переїхати до престарілих батьків Григорія, які мають хату і деяке хазяйство. Григорій Якимович буде працювати художнім керівником Будинку культури, а його дружина – касиркою і одночасно гардеробницею. Відновлюють традиційний для Лохвиці самодіяльний театр. На посаду бухгалтера, двох техробітниць і шофера будуть взяті аматори сцени. Погодилася на участь у постановках і відома актриса Київського театру імені Івана Франка Александровська, яка перебувала уже на пенсії. Будуть залучені також молоді актори з швейної фабрики та інших організацій.

Наостанку Міщенко сказав: „Я пам’ятаю тебе по роботі у яшницькому драмгуртку і на районному огляді. Я високо ціню твої творчі здібності, тому і запрошую у наш драматичний колектив. Репетиції будуть проводитись раз або двічі на тиждень у вечірній час.”

Я погодився. Після перших проб наш режисер Засланець Григорій дав мені роль Романа у п’єсі „Сто тисяч.” На репетиціях я вперше побачив, як працює з колективом режисер-професіонал і як працюють над роллю справжні актори. Повчитись було чому, але і мій сільський досвід пригодивсь. Нашу першу виставу лохвичани сприйняли схвально. Ми також побували на цукрзаводі і у Пісках. Другою була п’єса „Мартин Боруля”, в якій я зіграв роль Степана – сина Борулі. А потім режисер довірив мені більш серйозні ролі – лікаря Аркадія у „Платоні Кречеті”, письменника Батури у „Калиновому гаї”.

На кожну прем’єру ми запрошували районне начальство. І одного разу після спектаклю „Калиновий гай” мене викликав секретар райкому партії Федорко і запитав дещо іронічно: „Тобі ще не надоїло сидіти у заготкожах?”

Я зрозумів, що буде якась пропозиція, щодо мого переведення на іншу посаду. Тому відверто признався, що робота у Заготживсировині мені дійсно не до душі.

- Тоді приймай відділ культури райвиконкому. Там ти пока будеш інспектором і одночасно виконуючим обов’язки завідуючого відділом. Єлисєєва ми зняли за п’янки, - підсумував Федорко.

Так я із смердючих підвалів попав на культурне поприще. Був задоволений, але на посаду завідуючого мене не затвердили: не мав я закінченої середньої освіти, а не завадила б навіть вища.

З чого почав я свою роботу? Спершу перечитав усі попередні директиви з обласного відділу культури, а також постанови райкому партії і райвиконкому по проведенню культурних заходів. Ознайомився також з перспективним планом роботи відділу на рік та з підшивкою попередніх планів роботи. Поїхав я по району для ознайомлення з ними і з кадрами на місцях. І майже у кожному селі мені пропонували „перекусить” чи прямо „випить”. Так і випірнав назовні хмільний стиль роботи мого попередника. На першій же нараді у райвідділі я суворо попередив тих, хто розглядав культурну роботу через сорокаградусну пляшку.

Щомісяця ми з завідуючим проводили семінари з працівниками культури, на яких спрямовували їх на посилення роботи по культурному обслуговуванню трудівників села у період проведення основних сільськогосподарських робіт, на впровадження нових звичаїв і обрядів та на піднесення загального культурного рівня сільського населення.

Але у райвідділі культури я пробув теж недовго – усього чотири місяці. Саме у той час відбувалася кадрова чехарда у райкомі комсомолу. Першим секретарем працював Коновалов. З вищою освітою, але дуб дубом. Без папірця не міг два слова зв’язати. І взагалі був якийсь некомунікабельний, наче дикий гусак серед свійських. Авторитетом серед молоді не користувався. В апараті райкому його теж не любили і часто конфліктували з ним.

І ось на чергові розбірки приїхав секретар обкому комсомолу Іван Швець. Першим секретарем було обрано Козлова Володимира, який раніше був другим. Це був молодіжний вожак за покликанням, полум’яний на трибуні і бойовий у практичному житті. Другим секретарем було обрано мене.”

Так я попав, можна сказати, у свою стихію, мов риба у бурхливу річку. Ця посада вважалася престижною і перспективною. І зарплата моя зросла до 900 крб. З Козловим і Шумилом мене об’єднувала взаємна приязнь. Працювали ми дружно, з вогником і молодечим запалом. Я відповідав, в основному, за організацію політичного навчання комсомольців у гуртках і політшколах на місцях, а також за культурно-масову роботу і спортивну роботу. Мені була добре знайома специфіка комсомольської роботи на селі, і я часто їздив по колгоспах, піднімав молодь на різні недільники, змагання і виробничі рекорди. Про це можна було б написати окрему книжку.

Змінювався і сам. Став активним провідником і пропагандистом марксистсько-ленінської ідеології. Тоді мені здавалося, що ідеї комунізму є найпередовіші і найгуманніші у світі, що вони найбільш повно і глибоко відповідають інтересам простого народу. Тому і треба боротися за їхнє втілення у життя.

Це був найбільш радісний і повнокровний період у моєму житті. Але мої сімейні справи не можна назвати такими ж відрадними. Жив я у Яшниках, а працював у Лохвиці, щодня долаючи вранці і ввечері по п’ять кілометрів. Інколи ночував десь на селах. Дома з мене помічі майже не було. Усе наше хазяйство – корова, свині, кури, город – утримувала Шура, маючи на руках двоє дітей (моїх братів Григорія 1947 року і Володимира – 1950 року народження – автор). І на роботу у колгосп ходила, а взимку ще й тягала санчатами дрова і очерет з лугу. Я мріяв про переїзд сім’ї у Лохвицю, але моя посада ще нре була такою високою, щоб одержати квартиру поза всякою чергою.

У жовтні 1952 року мене перевели з комсомольської роботи на партійну. Правда, коли затверджували, то перший секретар райкому партії сказав: „З освітою у тебе не усе гаразд, але хлопець ти бойовий, попрацюєш рік чи два, а там пошлемо на навчання у партійну школу.”

Зразу ж я одержав квартиру і перевіз сім’ю у Лохвицю, а свою хату забив дошками. У партійному апараті працювалося спокійніше.

У мої обов’язки входила підготовка рішень бюро райкому з ідеологічних питань, а також доповідних записок після різноманітних перевірок. Уся ця робота починалася з виїздів на місця, а закінчувалась безкінечною писаниною за робочим столом.

Та через півроку я раптом зірвався з політичного олімпу і покотився вниз. Одного разу зайшов до мене у кабінет начальник райвідділу КГБ і, дивлячись пильно в очі, питає:

- А як твоя поранена п’ятка?

- Нічого, відповідаю, - зажила.

А у самого так і майнуло у голові: „Докопався!”

- А чого це Ви згадали мою п’ятку? – запитую.

- Та шукаємо підходящу кандидатуру для роботи в наших органах, - дипломатично закруглився він і вийшов з кабінету.

Я зрозумів, що він ту п’ятку вичитаві з мого дос’є, яке, очевидно, мандрує за мною ще з 1945 року і в даний час знаходиться в його відділі.

На другий чи третій день викликав мене завідуючий оргвідділом Рябіченко і сказав, що є відомості про моє перебування у полоні. Я підтвердив це. Тоді він запропонував написати пояснення.

Я чесно і відверто написав, що попав у полон тяжко пораненим, а коли повернувся додому, то мене не брали на роботу. Було тяжко і обідно, що за мою пролиту кров мені не довіряють, і я змушений був приховати своє перебування у полоні.

На партійних зборах у райкомі мене вислухали і винесли покарання – сувору догану з занесенням до особової справи „за обман партії при вступі у її ряди.” Було гірко і боляче. Але таке рішення мене влаштовувало. Та на бюро райкому сталося непередбачене. Якраз приїхав секретар обкому партії Буланий. Він сказав: „Мы же не восстанавливаем в партии коммунистов, которые были в плену. Почему же мы должны оставить его в партии?" Притиснуті, як кажуть, до стіни, члени бюро проголосували слухняно за моє виключення.

Сталося це 16 березня 1953 року, через 11 днів після смерті Сталіна. Самого тирана уже не було, а його живодерня по інерції продовжувала калічити людські душі.

У ті дні мій моральний стан був пригніченим і подавленим. Усі мої зусилля вибитися в люди закінчилися повним крахом. З роботи у райкомі мене того ж дня зняли і про подальше працевлаштування нічого не сказали.

Тільки на другий день викликав мене секретар райкому Федорко і сказав слідуюче: „ Ти не падай духом і подавай апеляцію в обком партії. А на роботі ми тебе десь влаштуємо. Може, підеш завідуючим пилорам, ставився до мене прихильно ще з комсомольських часів і завжди був моїм протеже при просуванні по службовій драбині." І зараз він натякав на те, що наступають зміни у партії і державі, і відношення до тих, хто був у полоні та на окупованій території, повинно теж змінитися.

Я подякував за добре ставлення до мене і сказав, що більше ні на яку роботу у райцентрі не піду, а повернуся додому у Яшники. Там у мене своя хата і свої люди. Від землі вийшов, і до землі повернуся. А якщо можна, то хотів би для початку попрацювати у сільській бібліотеці, щоб закінчити вечірню школу і мати змогу вчитися далі заочно. Він пообіцяв дати у культвідділ відповідне розпорядження і потис мені на прощання руку. Через деякий час і сам він пішов з посади третього секретаря райкому директором середньої школи.

Повернувся я з сім’єю у рідне село і став завідуючим бібліотекою з оплатою 475 крб на місяць. Зажили ми знову, як усі сільські люди. Було у нас 0,25 га городу, купили ми двоє поросят, завели курей, а головне – тепер я був дома, при сім’ї і у своїй хаті. Робота у бібліотеці була спокійною, без надриву, характерного для усіх попередніх етапів моєї служби.

Сталін помер. Похорони були помпезними. Над труною соратники клялися продовжити його справу. Отже, ніякого потепління політичного клімату, очевидно, не буде.

І все ж я рішився подати апеляцію в обком партії. Через місяць мене викликали на бюро обкому і, не зважаючи ні на які виправдальні докази, виключили з партії. Бюро вів перший секретар обкому Стахурський. Після інформації голови партійної комісії і мого пояснення він коротко підсумував і виніс вирок: "Ми віримо, що у полон ти попав пораненим, але ми не знаємо, що ти робив там у ворожому середовищі і з яким ідейним багажем повернувся звідти. Є пропозиція підтвердити рішення райкому партії.”

Заперечень не було. При виході з кабінету мій партійний квиток перейшов до рук міліціонера, а я, остаточно добитий, поїхав додому.

І.І. Павленко. Наше родовідне дерево. Частина 2

magicland — Tue, 06 Jan 2009 18:49:42 GMT

Із спогадів "Від роду до роду" мого батька Павленка Івана Івановича (1923-2000)

Тепер продовжу родовід синами і дочками діда Григорія і баби Софії, тобто моїми дядьками і тітками, а також їхніми синами й дочками.

Старшим сином у сім’ї був дядько Андрій – народження 1892 року. Коли він підріс, батько послав його до Одеси вчитися на столяра. Це ще раз підтверджує, що там були якісь родичі по лінії прабабки-турчанки, дідової матері. В Одесі дядько Андрій вчився і працював кілька років і повернувся додому, як згадувала моя мати, гарним, по-міському зодягненим парубком. Та почалася світова війна (1914-1918 - автор), і його забрали в армію, а потім послали на фронт. Багато йому випало фронтового лиха, але смерть, яка нещадно косила солдатську сірому, все ж обминула його.

Коли спалахнула революція, дядько Андрій обирався членом солдатського комітету, бачив і слухав виступ Калініна. Полк складався переважно із українців і хилився до Центральної Ради. Тоді на трибуну вискочив більшовик Калінін. Його спершу не слухали, свистали, кричали: „Долой!” Тоді він опустився на коліна і став гаряче запевняти, що сам такий же селянин. І таки домігся уваги. А потім так заговорив, що після нього вже нікого не слухали, і частина полку пішла за більшовиками.

Ось таку магічну силу мало більшовицьке слово, насичене ленінським декретом про землю. На жаль, цей декрет зіграв лиш роль солодкого пряника, якого селянинові так і не вдалося розкуштувать як слід. Пізніше у руках Сталіна цей декрет став тією пасткою, в якій очутилися мільйони селян. Для них було приготовлено кріпосне право соціалістичного типу з тюрмами і таборами.

У 1918 році дядько Андрій повернувся додому, оженився і почав хазяйнувати. За жінку узяв Уляну Троцаківну. ЇЇ батько Мигаль Федось (по-вуличному Троцак) був чоловіком трохи дивацьким. Як розповідали старожили, любив випити, а потім галасувать, розіграти на людях якусь комедію, про яку потім довго б говорило все село. Якось спало йому на думку, що скоро помре. Знаючи, що на похоронах і на поминках люди будуть пити по чарці, а йому вже не доведеться, він вирішив справити по собі поминки ще за життя. Змайстрував на свій смак труну і запросив на поминальну тризну найближчих приятелів по оковитій. Ті зразу почули своїми червоними носами, чим пахне, і не змусили себе довго чекати. Ввійшли до господи, а там посеред хати стоїть домовина, а у ній, схрестивши на грудях руки, лежить з приреченим виглядом раб божий Федось. Підвели вони його, посадовили за стіл, і почалися поминки. А коли пива-меду не стало, пішли по хатах і у кожній за помин душі раба божого Федося пили по останній. Після тих поминок дід Процак ще прожив років з вісім, а потім, віддавши Богові душу, почимчикував прямісінько у рай. Тепер він там, очевидно, дудлить горілку од пуза і закусує салом. Та ще й сміється, що ми, земні праведники, ніяк не докарабкаємося до отих „сяючих вершин”, за якими усе буде по талонах або й нічого не буде.

Дядько Андрій і тітка Уляна побудували собі хату біля самої царини і заклали невеликий сад. У ньому виросли кращі сорти яблунь, груш, слив, абрикосів і вишень. Там же стояла і пасіка. У хазяйстві вони завжди тримали багато гусей і качок, так як вигін і вода були поряд. Дядько весь свій вік столярував у колгоспі. Був він на людях небагатослівний, більше слухав, що говорять інші і лиш зрідка міг щось додати. Помер дядько Андрій на 78 році життя, майже до останнього дня ходячи у колгоспну майстерню. А через три місяці не стало і тітки Уляни. Виростили вони четверо дітей: Наташу, Дуню, Івана і Костя.

Другим сином діда Григорія і баби Софії був дядько Петро – народження 1894 року. У молоді роки він був у науці у лохвицького кравця. Навчився гарно шити чоловічий і жіночий одяг. Особливо красивими виходили у нього дівочі корсетки. Коли почалася перша світова війна, його взяли в армію, а через деякий час відправили на фронт. Він служив у піхоті, брав участь у боях, зокрема у Брусилівському прориві, а потім попав у полон. Працював там на бойні і жив непогано. Після революції повернувся додому і більше ні в білих, ні в червоних не служив. Одружився з Кисілевою Палажкою, і жили вони спершу у хаті діда Явдокима, а згодом поряд поставили свою. Дядько Петро обробляв землю і потроху кравцював. Але у 30 роки почалась колективізація, і він поступив у колгосп. Шити одяг перестав, бо вийшли нові сталінські закони, за якими райфінвідділ міг оштрафувати і оподаткувати приватних кравців, чоботарів, бондарів таким податком, що й без штанів зостанешся. Був дядько Петро чи не найкращим пасічником у селі. Завжди у його садочку стояло не менше 20 вуликів. Більше тримати „розумна” держава не дозволяла. Багато років доглядав він і колгоспну пасіку. Крім того, був ще й чудовим рибалкою, мав різні снасті, знав, де треба ловити, коли і як ловити. У роки сталінського лихоліття мед і риба у якійсь мірі рятували його сім’ю від голоду. Усі дядьки, а також і ми, їхні діти, любили гостювать у дядька Петра, бо там обов’язково буде жарена риба і мед. На свято Петра і Павла, яке було його днем народження, він кликав нас до себе і вгощав свіжим медом. Любило до нього заглядати на рибу і мед також сільське та районне начальство. І дядько вгощав різних начальників, щоб вони не були дуже прискіпливими до його рибальства. Треба було, як кажуть, ставити свічку і богові, і чортові. Інакше не проживеш.

Треба сказати, що дядько Петро вважався найбільш авторитетним серед братів, їхнім визнаним лідером, а його хата була згуртовуючим центром нашого шешенківсько, у душі якого завжди жевріло козацьке минуле. До війни я у дядька Петра бував рідко, може, 3-4 рази на рік, і то коли з дому за чимось пошлють. Та й жили ми по різних кутках. Батьки наші спілкувалися частіш, а ми, голоштанні, сиділи в ті голодні роки дома. А коли підросли, то розлетілися вчитися – хто у Лохвицю, а хто у Полтаву.

Моє зближення з дядьком Петром почалося уже після війни. Можливо, спочатку, воно було обумовлено тим, що мій батько єдиний з братів загинув на фронті. (Інформацію про діда Павленка Івана Григоровича знайшов мій брат Володимир в інтернеті http://www.obd-memorial.ru/Memorial/Memorial.html - автор). А пізніше у наших душах зародилося щось взаємопритягальне. Він з болем і гнівом говорив під чаркою про московське ярмо, добре знав не з книг, а з уст батьків і дідів обездолену і покривджену українську історію. Його дорогими гостями були такі українофіли, як старий учитель Гресь Семен Іванович, як чоловік двоюрідної сестри Оришки з Демидчихи Бойко Василь Минович, який відбув десять років сталінських таборів, а також якийсь Пащенко з Лохвиці, батько якого був членом Центральної Ради у 1917-1918 роках. Мені випадково пощастило кілька разів бути у їхньому товаристві.

То були люди мудрі, збагачені життєвим досвідом і шановані всіма, хто їх близько знав. При мені вони говорили про наболіле стримано, хоч дядько і зауважував, що я „хлопець свій”.

Я у свою чергу, до того теж уже скуштував гіркої отрути із сталінської чаші. Воював, тяжко пораненим попав у полон, відмучився там біля трьох років і ледь живим повернувся додому . І бути б мені після гітлерівських таборів ще й у сталінських, та врятувала фронтова інвалідність. Одначе й таким я був віднесений до ненадійних елементів. Мені не давали ніякої роботи, крім рядової колгоспної. Почуття без вини винуватості, коли за твою пролиту кров і перенесені муки кидають у тебе камінь, пригнічувало і обурювало мене, виробляло відповідну душевну протидію. А від природи я був допитливим і життєво активним. До того ж, роки війни і полону були для мене хоч і трагічними, та одночасно і великою школою життя.

В таких умовах потягнувся я до витоків тяжкої долі українського народу як у лоні російської імперії, так і сталінської диктатури. У 1946 році до моїх рук випадково попала „Історія України” Михайла Грушевського. Я побачив її у Галівця Михайла Григоровича (Клунакового) і попросив почитати. Вона мене всього буквально перепахала. Це була справжня, а не сфальсифікована Москвою історія України- Руси з найдавніших часів і до 1918 року. За читання такої книжки могло бути тільки одне - тюрма. Але я прочитав її з великим інтересом. Те, що писалося у цій книжці, співпадало з розповідями дядька Петра. Ось таким шляхом і йшло наше зближення. Ми інколи довго розмовляли у нас за столом, і я помічав, як він був приємно вражений моїми знаннями з історії України. Від нього я найбільше дізнався про минуле нашого села і про наш родовід. Ми разом ходили на храм у Демидчиху. До того ж я добре співав і багато знав давніх пісень. Відзначаючи храм чи Коляди, дядьки разом ходили від хати до хати і брали мене з собою замість батька. Випивали по чарці-другій, а потім зверталися до мене: „Ну, Іване, починай.” І я заспівував:

Кидай, Петре, жінку,

А я – чоловіка.

Та й поїдем на вкраїну,

Де весело жити.

Дядьки і наші демидчанські родичі дружно підхоплювали. Особливими голосами вони не відзначалися, але співали натхненно, з душею. Виконували пісень козацьких і побутових: „Ой гук, мати, гук”, „Ой на горі та женці”, „Їхав козак на війноньку”, „Ой горе тій чайці”, „Забіліли сніги, забіліли білії”, „Що в Києві на риночку”, "Розпрягайте, хлопці, коней”, „Як устану в понеділок”.

Деякі пісні на прохання дядька Петра співав я сам. Це – „Стоїть явір над водою”, „Пливе човник без весельця”, „Я бачив, як вітер березу зломив”, „Гуде вітер вельми в полі”. Слухаючи, він вельми розчулювався і ховав під кошлатими бровами зволожені очі. А коли одного разу ми з лохвицьким Пащенком, у якого був чудовий баритон (а у батька – тенор - автор), заспівали пісню „А вже років двісті, як козак у неволі, дядько Петро не витримав і заплакав. Приводжу цю пісню повністю. ЇЇ текст написаний поетом Анатолієм Свидницьким напередодні двохсотріччя приєднання України до Росії. Він тоді вчителював у Лубнах. А музику написав композитор Нижанківський.

А вже років двісті,

Як козак у неволі.

Понад Дніпром ходить,

Викликає долю:

- Гей, гей, вийди, доле із води,

- Визволь мене, серденько, із біди.

- Не вийду, козаче,

Не вийду, соколе.

Бо й сам добре знаєш,

Як тяжко в неволі.

Гей, гей, у неволі, у ярмі,

Під московським караулом у тюрмі.

Ой пане Богдане,

Нерозумний сину,

Занепастив Польщу,

Ще й нашу Вкраїну.

Гей, гей, занапастив, зруйнував,

Бо в голові розуму мало мав.

Пісня звучить сильно і страшно – як гімн, як клятва, як невмирущий козацький дух, поневолений, але не скорений (Чула і я цю пісню у виконанні тата і мами на два голоси, враження незабутні – автор).

Я можу зробити з цього лиш один висновок. Якими б способами не нав’язували інтернаціоналізм русифікаторського гатунку, скільки б йому в жертву не було ще кинуто розстріляних і замучених людей, почуття національної гідності в українському народі буде жити вічно, бо воно невмируще.

Помер дядько на 77 році життя. Залишилися дві дочки – Маруся і Галя, а також син Анатолій.

Третім сином діда Григорія і баби Софії був мій батько Павленко Іван Григорович – народження 1895 року. (Розповідь про діда Івана у частині 1 http://h.ua/story/78144 - автор).

Тепер же перейду до четвертого сина – дядька Максима, народження 1898 року. Виділявся він серед братів насамперед богатирською силою, особливо шириною у плечах і смолисто-чорним чубом. У молоді роки батько віддав його в науку до коваля, а потім усе його життя пройшло біля горна у колгоспній кузні. Було, чоловіки говорять, що Максим як махне молотом, то аж вітер свистить. Коренастий, міцний, ніби з заліза викуваний. І лице ніби тим вогнем з горна припечене.

У роки громадянської війни денікінці силою забрали дядька Максима у свою армію, яка тоді відступала на південь. Але під Зіньковим його звалив тиф. Лежав він у якихось добрих людей, які написали про це листа у Яшники. І батько поїхав за ним кіньми. Привіз додому ледь живого та й сам від нього захворів. І вже не піднявся. Помер у 53 роки.

Дядько Максим узяв собі за жінку Лукію Михайлівну Павленко (Буциччину). То була одна з гілок нашого роду, але уже віддалена настільки, що можна було вступати у шлюб.

Побудували дядько Максим і тітка Лукія собі хату на хуторі – між Симончуком і Присяжним. А у 60 роки купили собі кращу хату у бувшого голови колгоспу Солонухи Павла Йосиповича. А коли дядько Максим помер, то хату купила Маруся дядька Петра. Стоїть вона ще міцна якраз напроти автобусної зупинки в царині.

Дядько Максим був ковалем, але займався і рибальством, тримав невелику пасіку і був мені хрещеним батьком.

У роки Вітчизняної війни дядько Максим був на фронті і повернувся додому з багатьма медалями і подяками від командування. Служив він увесь час ковалем у кавалерійському корпусі. При нагоді він розповідав жартома, що як візьмуть наші війська якесь велике місто, то і йому медаль є, бо ж так кував коней, що до самого Берліна добігли.

Взагалі дядько Максим у компанії завжди був веселим і дотепним. Полюбляв когось із старших братів „спіймати на гачок”, особливо дядька Петра, котрий здебільшого був серйозним і схильним когось повчати або про щось безапеляційно судити. Все те дядько Максим своїми коментарями зводив нанівець. І дядькові Петрові нічого не залишалося, як відбутися у відповідь реплікою „От Макса!” Так меншого брата прозивали ще з дитинства.

Особливо мені запам’яталася смішна розповідь дядька Максима про те, як вони з дядьком Петром кабана кололи „по-німецькому”.

Повернувся дядько Петро з полону (перша світова війна – автор), де робив на бойні. Батька уже не було в живих, і мати попросила синів заколоти кабана. Взяли вони ножа-колія, сокиру і мотузок. Ну, а кабан був здоровий, але не дуже вгодований. Такого просто в руках не вдержиш. Треба в’язать. От дядбко Петро і каже: „Давай я його по-німецькому: спершу обухом по голові вдарю, він упаде, а тоді й доріжу.” Ну, якщо старший брат береться з певністю колоти „по-заграничному”, то менший погоджується. Узяв дядько Петро сокиру в руки, підійшов до кабана, розмахується та як вріже…В лоб не попав, тільки півуха відбив. Ех, тут кабан як завищить та як крутоне колесом по хліву. Брати ледве встигли схопитися за сволочки і здертися на вишки. І вже звідтіля вони якось накинули петлю на кабана, зв’язали і вже закололи по-домашньому. Під час розповіді усі дядьки і родичі реготали, аж за животи бралися, бо дядько Максим розказував кумедно. Дядько Петро теж сміявся і промовлям „От Макса!”

У дядька Максима і тітки Лукії було два сини – Федір і Гриша

П’ятим сином діда Григорія і баби Софії був Олексій – народження 1905 року. На відміну від інших братів його до землі не тягнуло. Ще малим йому часто перепадало від батька за те, що уникав роботи, ховався у кущах або у кінських яслах і читав икнижки. Хотілося вчитись, а батько вважав, що гречкосієві наука не потрібна, а потрібне якесь ремесло. Але дати його наймолодшому синові він уже не встиг.

У 20 роки дядько Олексій вступив до комсомолу.

Жив він тоді з матерею і наймолодшою сестрою Химкою. Мати бідкалася, що з нього хазяїна не буде. А він збирався вчитися або їхати на якесь будівництво. Комсомол направив його у Червону Армію. Служив він у прикордонних військах на Далекому сході. А після армії поступив спершу у робфак, а потім у Владивостоцький університет.

У 1936 році дядько Олексій повернувся у рідне село і став працювати учителем фізики та математики у Яхницькій середній школі. У тому році одружився. Його жінка тьотя Паша, як уже згадувалось раніше, була дочкою колишньої покоївки і пана Пустовойтова. Жила вона при матері і працювала у колгоспі. Але серед сільських дівчат виділялася вродою і порядністю. Звела їх з дядьком Олексієм моя мати. Усі наші родичі були задоволені цим шлюбом. Я був на весіллі і вперше у своєму житті випив невелику чарочку вина – від молодих. І щось поклав у тарілку. Мабуть, карбованця, якого мати дала. У перші дні війни дядька в армію не взяли. А тут прийшли німці, почалась окупація. Школа у Яхниках закрилася, і дядько повернувся у рідне село, у хату діда Явдокима.Працював дядько ві общинному дворі. Так називався колгосп при німцях. Брали його у Німеччину, але він утік з півдороги разом з Стеценком Мусієм (Стрільцевим) і деякий час переховувався. А в 1943 році пішов на фронт. Воював рядовим, хоч і мав вищу освіту. Впливало те, що був в окупації.

Після війни дядько Олексій працював учителем у середній школі на Сталінській цукроварні (пізніше – Червонозаводське). Там вони з тіткою Параскою поставили хату і виростили двох дітей - дочку Ліду, народження 1938 року, і сина Анатолія, народження 1940 року.

Тепер перейду до тіток. Старшою серед дочок діда Григорія і баби Софії була Ганна – народження 1901 року. Видали її заміж у Степуки за Кисіля Петра – чоловіка заможнього, але хазяїна некудишнього. Нажили вони трьох дітей – дочку Наталку, народження 1922 року, і двох синів, імен яких я уже не пам’ятаю. Під час голодомору 1933 року уся сім’я вимерла. Зосталась живою одна Наташа, яка поперемінно жила у нас, у дядька Петра і дядька Максима. Після голоду вона повернулась у Степуки і була на утриманні колгоспу. Під час окупації її забрали у Німеччину, і звідти вона уже не повернулася в домашнє пекло. Чи знайшла собі пару, чи просто залишилася там, де їй було краще. А може, померла?

Другою за віком дочкою діда Григорія і баби Софії була тітка Оксеня – здається 1907 року народження, весела та балакуча, з веснянками на лиці. Видали її заміж у село Шмиглі, що за Яхниками, за Говоруху Григорія. Свати були добрими хазяїнами, тому під час колективізації попали у куркулі. З хати їх виселили і вивезли, а молоду невістку з дитиною не зачепили. Григорій саме вчився у сільськогосподарському технікумі, а в час канікул переховувався у Яшниках. Тітка Оксеня з дитиною спершу жила по людях, а потім повернулася у свою хату і робила у колгоспі.

Після закінчення технікуму Григорія направили на роботу у Срібнянський район Чернігівської області. Там він став працювати агрономом у селі Світличному, куди з часом перевіз і жінку з дитиною. Дуже боліла у неї голова через високий тиск. Трапився інсульт, і її не стало. Чоловіка теж уже немає. Залишилося двоє дітей – дочка Галя, 1926 року народження, і Іван, народження 1940 року.

Найменшою дочкою діда Григорія і баби Софії була тітка Химка, 1909 року народження. Поженилися і відділилися усі брати, повиходили заміж сестри, і тільки тітка Химка залишилася одна у батьківській хаті. Пережила голод 1933 року і аж тоді вийшла заміж за Маковецького Прокопа. Нажила з ним двох синів – Івана і Михайла.

Ось і розказав про всю велику родину діда Григорія і баби Софії. Про одного більше, про другого менше. Що згадалося, те і на папір лягло. Можна додати лиш узагальнення.

Усі дядьки і тітки були середнього росту, але костистими і роботящими, як усі селяни того часу. Дядько Андрій і дядько Петро були темнорусими. У мого батька і у дядька Олексія чуби були чорні, а у дядька Максима – смолисто-чорний. Сестри були темнорусі. У мого батька і у тітки Оксені обличчя було у золотистих веснянках. Грамота у дядьків і тіток була однакова -3-4 класи. До більшого вони й не тягнулися. Лиш дядько Олексій вивчивсь самотужки.

Дядьки були хліборобами у найкращому значенні цього слова, чудовими майстрами багатьох видів селянської праці. Було як займуть по ручці сінокосу, то вибриють так, що травинки не залишиться. Землю брали в руки і безпомилково визначали, що на ній вродить і скільки. А засівали ниву з руки не гірше, як тепер засівають сіялкою.

Коли настали колгоспи, довго опиралися, а потім пішли туди з примусу слідом за іншими людьми. У начальство не лізли, на зборах активності не проявляли. Сидять собі між людьми і мовчать, слова не витягнеш. Тільки поглядають з-під кошлатих брів на тих, хто горло дере, та на ус мотають.

Усі дядьки були скупі на слова, у своїх сім’ях традиційно строгі. Не пиячили і не вживали брутальних слів. Не ледарювали і не відпочивали, як ми тепер. Трудилися щодень від зорі до зорі. У незначні релігійні свята ловили рибу, поралися біля бджіл. Те, мабуть, відносилося до категорії розваг. А у великі свята ні за що не бралися. Висипалися довше, одягалися у кращий одяг, ситніше їли. Ходили до сусідів або до родичів і вели безкінечні розмови про погоду, врожай та безтолкове колгоспне життя, гадали, що буде далі.

Наталія Бизова (Безсонова)

І.І. Павленко. За місце під сонцем. Частина 4

magicland — Mon, 05 Jan 2009 19:30:36 GMT

НА ПОСАДІ КОМІРНИКА

У грудні сорок шостого у нашому житті настав перелом: мене призначили комірником колгоспу. У ті голодні часи то був майже порятунок. Тепер усі наші продовольчі проблеми відпали самі собою. У нас був хліб, якась крупа чи пшоно, олія. Але жили ми скромно. Тримали кабана і свиноматку, десятка півтора курей, а пізніше, як перейшли у свою хату, придбали і свою корову.

Я щоденно з ранку до вечора був на роботі, а влітку і восени працював майже круглодобово. Поступало з поля зерно, його підсушували на току, вдень і вночі очищали віялками, а посівний матеріал – ще й на трієрі. Клубний драматичний гурток довелось передати Прокопенкові.

Та з першого ж дня після одруження ми з Шурою почали думати про те, як нажити свою власну хату. На її городі стояв недогорілий зруб. Під нього можна було підвести нові підвалини, зробити новий дах, і буде хата. Я подав заяву до правління колгоспу, і мені дозволили зрізати одного дуба і вільшини на дах. Дуб стояв в Острові, високий, стрункий. Найняті мною люди спиляли його і окремими частинами перевезли до майстерні, де і розпустили на підвалини. А вільшини я натягав волами з лугу удвох з Митрофаном. Договорив лохвицьких майстрів, випили і могорич, але добудовувати колишню Самійлову хату не довелося.

Якось мені сказали, що продає свою хату Федір Погуляїв, а сам збирається переходити до своєї одинокої матері. Я зустрівся з ним. Довго торгувалися. Хата зовні була непогана і у гарному місці стояла – на Мигалівщині, де були родючі городи. Але старувата. Поставив її до революції Антін Филимонів, якого у тридцяті роки розкуркулили і вивезли на Соловки. А хату „купила” за безцінь сестра голови сільради. При хаті стояли ще дві будівлі – хлів дерев’яний, старенький і кирпичовий влазний погріб. Хату Федір збирався (якщо не продасть) перевезти до матері на сарай. Була вона крита залізом.

Я зробив Федорові таку пропозицію. Віддам йому зруб і вільшину, а також чотири тисячі крб. грошима, які збирався взяти за материну комору. Врешті-решт дійшли згоди. Я написав матері листа, і вона дозволила продати комору, яку батько поставив у двадцять дев’ятому році. Була вона ще фактично нова, крита тонкою черепицею, і лохвицька жінка купила її за чотири тисячі.

У квітні місяці приїхала додому мати, і ми з Шурою зразу ж перебралися у свою хату. За традицією, коли хата продавалась, то в ній залишалися новому хазяїнові стіл, лави і дощаний піл, на якому спали. Федір же забрав усе, крім стола. Добре, що у Шури була ще Самійлова кровать, перина і подушки, та мати дала нам одну лаву. Був у Шури ще ослін. А через деякий час Пантелеймон Ярового зробив нам добротну кровать. Пізніше виявилось, що підгнила у хатині стіна, її довелося вивалити і підв’язати очеретом.

Тим часом повним ходом ішла весняна посівна кампанія. І тут я ще раз наочно переконався, як бідно жили люди, як вони, голодні і виснажені, працювали з ранку до вечора у полі. Їсти їм не варили, а видавали у кінці дня на руки по 200 грамів вівсяної муки. У коморах більше нічого не було. Жито, пшениця, ячмінь, гречка, просо, горос – усе ще минулої осені пішло державі, у рахунок „почесної” хлібоздачі та натуроплати. Одного фуражного вівса залишилося трохи для коней та свиней. Ото його й видавали тим, хто виходив на роботу.

Бригадири ввечері приносили списки, і я відважував кожному „щасливому”, як писали газети, колгоспникові оті 200 грамів фуражної дерті. Одержували її мовчки, з затаєною злістю вчорашні фронтовики-переможці, а також вдови тих воїнів, які полягли у боях, захищаючи рідну землю і тричі прокляту радянську владу.

Було, зберуться дядьки біля зерносховища, де видавалися щоденні наряди, кому і куди йти на роботу, і починають говорити, як далі жити. Деякі фронтовики, пам’ятаю, казали, що Жуков обіцяв, ніби колгоспів більше не буде, якщо переможемо ворога. Та вони залишилися як засіб викачування усіх плодів селянської праці для здійснення примарної ідеї світової комуністичної революції.

Шура, як і усі жінки, ходила у ланки по вирощуванню цукрових буряків, кукурудзи, картоплі. 19 червня ще була на роботі, а 20-го народила Гришу. (Мама згадує: „Після пологів до весни я не ходила на роботу, а 8 Березня на колгоспних зборах мене обрали вихователькою у ясла, за цю роботу нараховували 0.75 трудодня”. – автор)

Літом, як почалися жнива, пішов з поля до зерносховища перший хліб. Вагарем на токах була Ольшанська Тетяна. Одного разу останню підводу з пшеницею вона направила до мене без накладної. Сказала, що темно і випише завтра вранці. З цього „резерву” я змолов собі і їй по мішку борошна. Допомагав, як міг, і матері, і родичам.

Люди, хоч і боялися тюрми, все ж ризикували і насипали зерна на токах у кишені і пазухи, вважаючи його своїм кровним, заробленим нелегкою працею, і тим рятували себе і своїх дітей від голоду.

Очевидно, знали і у верхах, особливо на районному і обласному рівнях, що сільський люд перебуває на межі виживання. Тому вперше за повоєнні роки дозволили нарахувати колгоспникам по півкілограма зерна на вироблений трудодень. То уже був міні-порятунок.

Тим часом наш Віктор ледве перейшов у 10-й клас. Особливо відставав він з математики. Тому дядько Олексій забрав його на рік до себе на сахзавод. У свій час мій батько допомагав йому, як він учився в університеті. Дядько за фахом був учителем фізики і математики, і за рік він так підтягнув Віктора, що той поступив у Київське артилерійське училище. Але і мені доводилося допомагати дядькові матеріально, тобто утримувати Віктора.

Навесні сорок сьомого року повернувся з армії ще один мій довоєнний товариш по вечорницях – Соколовський Степан Михайлович. Служив він на флоті і був старшиною першої чи другої статті. Красивий, стрункий моряк та ще й танцюрист хвацький. Не тільки морське яблучко, а й будь-які парні танці виконував бездоганно. Дівчата були просто у захваті. Але він вибрав одну – Солонуху Гальку Павлівну, дочку голови колгоспу. Весілля було гучне і багате. Павло Йосипович узяв з комори два мішки білої муки – для себе і для сватів, літрів 10 олії. Як він це проводив у бухгалтерії – не знаю. Я був у Степана дружком і до того дотанцювався, що відлетіла підошва від чобота. Жінки підв’язали її перевеслом (для сміху).

Степан повернувся з армії членом партії. З його приїздом у селі утворилася партійна організація, до якої входили: Заєць – голова сільради, Романенко Іван Андрійович – фельшер, Павленко Митрофан Іванович – фінагент і Степан, який став агентом Уповмінзагу. Секретарем парторганізації був Романенко Іван – зять дядька Петра.

У кінці жовтня 1948 року виповнювалося 30 років Ленінського комсомолу. Кращим комсомольцям були вручені Грамоти райкому, а також подарунки від колгоспу: фуфайки, чоботи, платочки. Мені було вручено Грамоту ЦКВЛКСМ та Міністерства сільського господарства. Того ж року мене було обрано членом бюро Лохвицького райкому комсомолу, і я ним був до листопада 1952 року. Розпрощався я з комсомолом на тридцятому році свого життя.

Що ж дали мені роки перебування у комсомолі? Дали дуже багато. Не даремно кажуть, що життя – найкращий лікар і порадник. Після полону та пов’язаного з ним сталінського остракізму я у молодіжному середовищі поступово відроджувався і набирався сили, яка буяла у мені і шукала виходу, до чого б прикластися і у що перелитися.

Треба сказати, що у ті часи людей з середньою освітою навіть у районі було небагато. У райкомі комсомолу перший і другий секретарі працювали після закінчення педагогічного училища, а заворг Григорій Шумило мав лише вісім класів. З 30 працівників райкому партії вищу освіту мали тільки двоє: секретар райкому, який відав ідеологією, та зав. відділом агітації і пропаганди. У решти – середня або незакінчена середня. А про село нема що й говорити. Переважна більшість молодих людей мала 4 класи або й того менше. І доучуватись не збиралася або й не могла.

Тому на цьому фоні я помітно виділявся, особливо у селі. Мої знання, життєвий досвід і практична діяльність швидко проклали мені дорогу до службового зростання. Секретар райкому Самоздран вніс мене у списки резервних голів колгоспів.

Пройшов я у комсомолі і своєрідну школу молодого політбійця, майбутнього партократа. Умів добре складати плани роботи, постанови зборів, а головне красномовно говорити.

Поступово у селі склалося і таке товариство, з яким я відзначав різні свята: м’ясниці, Новий рік, Різдвяні коляди, а також 1 Травня, День Перемоги. Це вчителі Стрижак Дмитро Григорович, Тесленко Кирило Антонович, Марченко Олександр Григорович, а також Соколовський Степан Михайлович, Романенко Іван Андрійович. Усі з жінками. Гуляли, як правило, у школі, або на природі.

А одного разу, як кажуть, серед білого будня виходять увечері з-за мого хліва парторг Іван Андрійович і вчитель Кирило Антонович. І якось таємниче переглядаються. Бачу, в обох стирчать із кишені пляшки з горілкою чи з вином. Я зрозумів, що мають намір випити. Але з якої нагоди? Нахиляється Кирило Антонович до мого вуха: „Ковбаси хочеться.” Я розсміявся, згадавши, як перед цим похвалився, що у банках ковбаса довго зберігається, залита смальцем. Довелося внести з комірки одну літрову банку, розігріти на сковороді і поставити на стіл.

А то якось зайшов Іван Андрійович до мене з пляшкою шампанського, якого ми ще не знали і не пробували. Я йому шепнув, що Шура зараз піде прать на берег, і тоді ми вип’ємо. Збирається вона, а я ходжу по хаті і прикидаю оком, де хліб, сало, помидори, ніж, вилки. Тільки вона вийшла з хати, я все те на стіл, а Іван Андрійович швиденько відкручує пробку. Та раптом шампанське як вибухне. Іван закрив горловину долонями, а воно шипить, рветься. Він кричить: „Держи!” Я зверху давлю його руки своїми. А тут Шура на порозі. Вернулася, бо забула праника (дерев’яне знаряддя для полегшення прання на річці – автор). Стоїть і очам своїм не вірить. Отак ми попалися, як кажуть, на гарячому.

За ці роки мені довелося бути кумом у Галівця Андрія (Клунакового), у Тьотки Якима, який змінив Зайця на посту голови сільради, у Гальки Глейової, у Ольги Пантелеймонової. Відгуляв я також весілля у Івана та Дуні дядька Андрія, у Федора та Гриші дядька Максима, у Михайла тітки Улити, у Митрофана Гетьманового, Степана Соколовського, Єгора Саміленкового, Ганни Меречиної. І на кожному з них залишав свій слід. Всього не опишеш. Розкажу, як у Ганни Меречиної вивісив червоний прапор (знак непорочності молодої) на самому вершечку високої верби у її дворі. Тиждень висів той прапор, і ніхто не ризикнув лізти на ту небезпечну верхотуру, щоб його зняти. Адже зимою верба ломка, можна зірватися вниз. Прийшов до мене батько молодої і просить: „Ванько, зніми прапор, а то голова сільради визвав мене і каже: „ Що то у тебе, Микито, у дворі якась республіка, що прапор майорить? Зніми його або зріж вербу, а то районне начальство побачить, то і мені влетить.”

Прийшов я до верби, як глянув угору, то й подумав: „І як я туди здерся у чоботях?” Все ж поліз. Біля самого вершка простягнув руку вгору, розв’язав мотузок і кинув прапора вниз, а сам обережно спустився на землю. У хаті на столі на мене уже чекала півлітра. Найчастіше мене кликали на різні гуляння, мабуть, за веселу вдачу і співучий голос, якого я не втратив до старості. Може, у мене було горло луджене?

Хочу згадати добрим словом моїх односельців, звичайнісіньких дядьків, які, незважаючи ні на які незгоди, були від природи, з діда-прадіда людьми веселими, здатними на всілякі вигадки, як ті запорожці, що писали листа турецькому султанові.

Біля зерносховища і пожежної кімнати було завжди людно. Кожного ранку сюди сходилися колгоспники на так званий наряд. Тут голова колгоспу і бригадири розпоряджалися, куди і скільки робочої сили треба направити, давали і персональні наряди тим, хто за ними приходив. Але і вдень та ввечері тут теж було не без людей. Збиралися, наче у клуб, постійні любителі посиденьок і перекурів, балясники і жартівники. Вони висміювали начальство, розігрували односельців, які проходили мимо. Особливо діставалося тим, хто не вмів реагувати на гумор. Великими майстрами такого розиграшу були Мигаль Сашко (Турлай), Кумпан Василь (Дзвонко), Солонуха Михайло (Бурисенко) Солонуха Трохим (Ївгененко), Павленко Іван Йосипович (Калита), Шостак Захарко (Юрків), а з молодих – Митрофан Гетьманів.

Розігрували тонко і дотепно. Якщо, наприклад, якийсь Василь чи Параска були ревниві, то при наближенні Василя ніби обривалася розмова про його жінку, до якої чомусь став заходити бригадир чи хтось інший. А якщо наближалася Параска, то мова йшла вже про її чоловіка, який залицявся до якоїсь там молодиці. Говорилося так, щоб Василь чи Параска щось почули тільки краєм уха, а далі усі замовкали, ніби й не було тієї грішної розмови. І були такі, що попадалися на „гачок”. То вже було сміху.

Якось восени навезли до комори кавунів. Сидять біля них чоловіки і обмінюються репліками. Коли йде Мигаль Сашко. Любив він посміятися над іншими, а тут вирішили і над ним узяти верх. Щось пошепталися між собою Кумпан Василь і Шостак Захарко, а тоді узяли у мене великого кавуна і давай сперечатися, спілий він чи зелений. Заспорили на літру. А тут і Сашко на підході. Василь до нього: „Сашко, розбий.” А той: „А мені ж буде?” „Буде”, - відповідають обидва. Сашко раз рукою – і розбив, а вони удвох йому по дулі під самісінький ніс: „На!” Усі кругом так і полягали від реготу. Адже купили самого Турлая, який міг кого завгодно купити, а його ще ніхто не зміг. Подібні витівки народжувалися майже щодня.

У цих розигришах є свої правила. Сторонньої людини не зачеплять, тільки з свого середовища. І біда тому, хто не розуміє гумору, ображається. Такому ще добавлять, засміють і заклюють. Ото проковтни пилюлю і змовч, якщо не вмієш дати здачі таким же дотепним словом або вчинком. Вдалі розиграші інколи стають надбанням усього села. Люди ще довго їх згадують і сміються, як дорослі діти.

Один із них про упрвноваженого райкому та про Шупу Федора. Жив у селі такий чоловік. Нижче середнього росту, натоптуватий і вайлуватий. Куди пошлють на роботу, туди і йде. Що жінка скаже, те і виконує. Сам же мовчакуватий і якийсь безпорадний, ніби з-за рогу порожнім мішком ударений. Зате його жінка Ганна була хоч і маленька, але вересклива і завзята. Так що Федір був у неї під каблуком.

У колгоспі у той час був уповноважений з району, якийсь Толмачов. Так от підійшов він до чоловіків та й питає, чи немає у селі парикмахера, який би його підстриг. Сашко Турлаїв зразу ж порадив: „Он бачите третю хату. Там живе Шупа Федір Микитович. Так він стриже і побрить може. Правда, любить випити. Але з Вас нічого не візьме.”

Пішов уповноважений за вказаною адресою, а чоловіки від сміху аж за животи беруться. Зайшов у хату. На полу (піл – дерев’яне ліжко – автор) лежить чоловік, не бритий і босий. Ноги чорні від землі. А над ним мухи роєм літають.

- Здрастуйте! – привітався уповноважений.

- Здорові були, - буркнув Федір, піднімаючись і чухаючи спину.

- Чи б Ви мене, Федоре Микитовичу, не підстригли?

- Що?

- Питаю, чи не підстрежете. Люди порадили до Вас звернутися.

- Таке вигадають. Та я ножниць ніколи у руках не держав.

- Тут уповноважений зрозумів, що дядьки просто послали його на глум. Вийшов з хати і попрямував до зерносховища, але там уже нікого не було.

Небайдужі до таких розиграшів і жінки. Якось приходить до нас баба Ганна Дзвончиха і просить Шуру: „Обміняйте мені яєць під квочку. Кажуть, у вас кури несущі і негребущі. А у мене так просто біда: усе в огороді перегребли і не несуться. Я їм уже й пазурі повідрізала – не помагає.” Виявляється, баба була на вуличних посиденьках і там поділилася своєю бідою. І хтось їй жартома кинув: „Обміняйте, яйця у комірника, у нього кури несущі і негребущі.”

То був натяк на те, що баба не дає своїм курям зерна, і на те, що у комірника його вистачає, тому й кури несуться і не гребуться. Але баба сприйняла його за чисту монету і прийшла до нас зі своїми яйцями.

На останку цього підрозділу скажу ще кілька слів про те, як склалася доля Митрофана Гетьманового, який був не тільки моїм найближчим товаришем, а хрещеним батьком моєму синові Гриші.

У 1948 році Митрофан одружився. За жінку взяв Ольгу Козлову. Традиційного весілля не було, але на вечоринці погуляли і ми з Шурою.

Після одруження Митрофан почав будувати нову хату. Я допомагав йому: заготовляв ліс, возив додому дубину, давав і деяких продуктів, як працювали майстри. Хата була уже майже готова, як Митрофана раптом арештували, а разом з ним і Мусія Стрільцевого та Лазарову Тетяну, яка була вагарем на току. Митрофан возив з Мусієм з поля до комір зерно. Останню ходку з пшеницею вони розвантажили уже вночі у себе вдома. Хтось помітив і доніс. Усього знайшли шість мішків вагою 400 кілограмів. Тетяна ніби не давала, а вони чи не послухали, чи вговорили її, щоб мовчала. На суді обом дали по 18 років, а Тетяні – 12.

Я дав Митрофанові на дорогу деяких продуктів і свої ялові чоботи. Ользі він сказав на прощання: „Не плач і мене не жди, а виходь заміж, якщо хтось трапиться.” Через вісім років сувора сталінська стаття була вилучена з кримінального кодексу, і Митрофан повернувся додому, забрав свою Ольгу і повіз туди, де відбував покарання, - у Норильськ.

Але про його появу у Яшниках я розкажу детальніше. Одного вечора сидимо ми з Шурою дома, коли відкриваються двері, і у хату входить незнайомий чоловік у шикарному костюмі, у фетровій шляпі і при галстуку. У руках паличка, а на очах темні окуляри. Входить, ніби секретний агент чи злодій, і нічого не говорить. Придивляюсь і вигукую:

- Митрофане, ти?!

Пізнала і Шура. Сміємось і чоломкаємося.

- Нащо ж ти окуляри темні надів? – питаю.

- Од б_ _ _ _й”, - відповідає і хіхікає давно знайомим мені смішком.

- Уже за столом розповів, що „мотав строк” на мідноплавильному комбінаті у Норільську. А коли після смерті Сталіна звільнили, то залишився там працювати із-за того, зщо вільнонайманим платили великі гроші. За кілька років зібрав кругленьку суму, одягнувся і приїхав у відпустку на два місяці.

У першу ж неділю Митрофан організував у себе вечоринку. Були ми з Шурою і дехто з сусідів. Прийшла також зі Свиридівки (сусіднє село – автор) старша сестра Ганна зі своїм дорослим сином, який працював столяром у колгоспі. Коли Митрофанова мати залишилася сама, то попросила його , щоб зробив двері до нової хати. Він то зробив, але узяв за роботу 300 грн. І тепер Митрофан у своєму стилі готував йому сюрприз.

Посідали за стіл, випили. Тоді Митрофан вніс у світлицю новий коверкотовий костюм і каже до мене: „Ану примір.” Я одягнув. Костюм був якраз на мене. Так і виблискував сталистим кольором. „Оце тобі, мій вірний товаришу, за те, що ти не пошкодував мені у далеку дорогу своїх чобіт, і за те, що помагав батькам.”

„А тобі, - повернувся він до свиридівського племенника, - за те, що здер з матері за двері 300 грн, - на!” І підніс йому дулю. Таким уже був Митрофан, і я передаю точно, як було.

Кілька днів я ходив у тому костюмі по селу з Митрофаном. Побували ми і в Лохвиці, посиділи у ресторані. Обмундирував він повністю і мого сина, а свого хрещеника Гришу. Купив костюмчик, рубашку і ботиночки.

Тим часом Митрофанів відпуск закінчувався. І він почав готуватися у далеку дорогу. Думали та гадали ми з Шурою, що йому подарувати на пам’ять, і вирішили дати два вишитих рушники і „Кобзаря” Шевченка.

Прийшов він до нас на прощання. Шура розвісила на стінах свої кращі рушники і каже: „Оце вибирай два, які сподобаються.” Став він оглядати, а вона підказує: „Може, візьмеш оцього, з волошками?” Рушничок був гарний, але коротший за інші. Ну, Митрофан не сказав, що короткий, а відповів, як завжди, образно і дотепно: „Одного разу, каже, - зійшлися двоє хороших друзів. Один із них вирішив піднести другому подарунок. Виклав на столі собачку з чистого золота і питає: „Ну як, подобається собачка?” А той відповідає: „Так, собачка хороший, та хвіст куцуватий.” Шура так і пирснула сміхом. Вибрав він пару рушників, а я вручив йому новенького „Кобзаря” і сказав: „Коли обійме тебе туга за рідним краєм, то відкриєш оцю книжку і ніби побуваєш на Україні, бо ніхто її так не описав, як Тарас Григорович Шевченко („Кобзар” Шевченка був настільною книгою у нашій сім’ї, батько любив його, знав багато напам’ять і частенько нам читав щось звідти – автор).

То була наша остання зустріч. Більше він у рідне село не повертався. Відпрацював з десяток років на далекій Півночі, а потім разом з товаришем поїхав на кубань, купив там будиночок і прожив у ньому ще кілька років. А у кінці 70-х років раптом помер. Серце здало. Очевидно, сім років каторги і шкідливі для здоров’я рудники далися взнаки.

Кінець частини 4

Наталія Бизова (Безсонова)