- Неодмінно. – впевнено відповів Ряско товаришу.

- Ти, певно, щось таке знаєш.... – жабенятко допитливо дивилося на водяничка. – Всій околиці відомо, що Щотреба запрОсто нічого не робить. Каже, що він постійно зайнятий. Якісь справи в нього. 

- Авжеж, спати на воді, вдаючи, начебто щось виглядаєш в глибині плеса – закотився сміхом Ряско. – Ти б бачив це: голова нахилена до води, проходить деякий час – і вона бац ! – і в воді. Щотреба швиденько виймає голову, перелякано дивлячись сторонами – чи бува не бачив хто цієї оказії? Один раз ми з братими перед самим носом Щотреба положили на воду великого листка лопуха. Ти б бачив, як він клюнув в нього носом, тобто дзьобом – вмить перетворився чи то в лопукачку, чи то качкопуха...

Товариші закотилися дзвінким, голосним сміхом, плескаючи в долоні та стрибаючи.

- А все-таки – знову запитав Йой в Ряска, - чому ти вважаєш, що він погодиться?

- Бо наш друзяка Щотреба дуже любить смакувати смачненьку ряску, а я знаю одне місце, де вона – пальчики оближеш – Ряско закотив очі під лоба, зображуючи задоволення їжею.

Йой здивувався:

- Хіба ти їси ряску?

- Я, ні. Я підслухав розмову двох старих селезнів, вони казали, що в тому місці, в якому не скажу, ряска найсмачніша - заспокоїв друга водяничок.

Жабенятко глипнуло недовірливо на друга, чухаючи лапкою голову – за своє коротке життя Йой вже скільки див побачив, що якби Ряско і почав раптом якогось дня їсти ряску він би не здивувався. Життя ж теж диво, а цьому ніхто цьому не дивується.

“ Ряско-о-о-о....”, “ Йо-о-о-й” – залунали над плесом голоси батьків друзів, товариші миттю зметикували, що якщо зараз хутко не зникнути, швиденько й непомітно плигаючи в ліжко, то буде великий прочухан. Отже, треба зникати. Дві тіні розтанули в нічних краєвидах, лишаючи після себе ледь вловимий запах мрій і майбутніх пригод.

Ух, як високо, як широко, як безкрає, як неозоре!!! Як вони мигтять, ці блискучі чарівниці-зорі, вилискуючи своїми посмішками, наче квіточки ранком на луках, вітаючись з сонечком...І куди не кинь оком – всюди вони, всю-ю-ю-ю-ю-ди. Яка краса...Неймовірна, казкова, навіть не віриться, що таке може бути насправді.

Он внизу видніється наше плесо, таке маленьке, як люстерко, в якому розсипалися зернятка зірочок і, між ними, сховався я. Ліс зверху здавався травою, що коливалася, ніжилася в лагідних рухах вітерця, цього нічного мандрівника, цього веселого шибайголови, котрий весь час грав з усім царством Природи у свої невгамовні та невтомні ігри. Темні пасма луків тонюсінькою стрічечкою прорізала річка, тікаючи кудись далеко, певно, до великої Мами-річки, яка з нетерпінням чекала донечку з мандрів.

Невидимі руки підхопили його тіло і стрімко, аж затріпотіло розкуйовджене волосся, понесли, спочатку крізь легенький димок чуприн хмарин, потім все вище й вище – блакитна куля, де лишилося рідне плесо, становилася все менше й менше в розмірах,   хутко зменшуючись до розмірів макового зерняти.

Аго-о-о-о-о-в, Небо, це я Ряско, вітаю тебе!!! Аго-о-о-о-о-о-в, друзі зоряні водяники, це я, Ряско, ваш брат з Землі, лечу до вас розказати як хороше на нашому плесі і запросити вас до нас в гості.

- Синку, вставай, сніданок вже чекає тебе – ніжний мамин голос вернув юного льотчика з його космічного польоту до затишної хатинки водяників, що знаходилася посередині плеса, під водою і була зроблена з розкішних, міцних водоростів та обкладена з усіх боків, гладенькими і ніжними на дотик, річковими пласкими камінцями.

Спочатку Ряско відкрив праве око – смарагдова стеля ще дихала теплотою посмішок зірочок і від цього так солодко щеміло в грудях; відкривши ліве око, Ряско зітхнув – тепло зірочок остаточно відлетіло до своїх домівок, лишивши йому тільки солодкі спогади. От здивується Йой, коли я йому розкажу про свій політ – водяничок радісно потягнувся в ліжку.