Крізь відчинені двері в кімнату Ряска влилося багатобарв”я смачних запахів – матуся завжди готувала такі неймовірно чудові страви, які їв би і їв, настільки вони були ласими. Інколи Ряско ловив себе на думці, що непогано було б мати бездонний живіт – скільки смакоти вмістилося би в ньому!!! Хоча, якщо б він їв увесь час, то коли ж здійснювати пригоди, а мандрівка до зоряних водяників? Від мандрів і пригод Ряско не міг відмовитися навіть за всю їжу світу! Бо в світі стільки цікавого, невідомого, загадкового, таємничого, нового і все треба взнати, побачити, збагнути!

Водяничок зістрибнув з ліжка, зробив руханку і, задоволений тим, що розпочався новий день, який (а це неодмінно!!!) приготував безліч нових вражень, кулею помчався на кухню, де зачаровував уяву запашний сніданок, приготовлений дбайливими материнськими руками.

- Доброго дня, синку! – Сильна і тепла, батькова рука лагідно потріпала чуприну Ряска. – Як майбутні мандри? – Смарагдові очі татка посміхалися, начебто говорячи – я все знаю, синку, все...

- Доброго дня, татку! – Ряско знітився – звідки батько міг знати про майбутню мандрівку? Певно, то якісь дорослі хитрощі. У дорослих завжди так. Йой йому розказував про таке. – Про які мандри Ви говорите, тату? Ми тільки з Йойем завітаємо в гості до Щотреба. Давно його не бачили, - сказав Ряско, відчуваючи, що червоніє.

- Авжеж, синку, звичайно. – Батько широко всміхнувся синові. – Смачного!

- Дякую і Вам теж.

Поснідавши і побажавши всім доброго дня, водяничок подався до Йойя. В цей час його темно-зелений друзяка, зазвичай сидів де не будь в очереті і рахував мошкару, що шугала очеретом туди-сюди, без всякого, як на думку Йойя, діла. Жабенятко дуже пишалося цією своєю справою, вважаючи рахування надзвичайно корисною вправою для розвою мізків і для мислення загалом.

- Одного дня я їх всіх перерахую! – Відповів Йой на привітання Ряска.

- А скільки сьогодні?

- 10 573, це на 541 більше, ніж вчора – гордо мовило жабенятко, мружачись від яскравого сонячного проміння.

- Ого, скільки – здивувався водяничок, втім, не подаючи виду і, тим паче, не говорячи Йойю, що для нього ця цифра – це щось таке, що він навіть уявити не міг. Неозорі простори небес, зоряні мандрівки, дивні світи – це Ряско міг уявити, він жив цим, а от “...10 573, що на 541 більше, ніж вчора...” – це скільки ???

- Йойю, як ти гадаєш, нам краще спочатку знайти Щотреба чи може хутко збігаємо до Лісу і подивимося на Диво-Квітку? Я зранку чув як мій дід казав, що вона з’являється всього лише один раз на рік, сьогодні.

- А вона дійсно Диво?

- А то – очі Ряска загорілися вогнем цікавості: він і сам ніколи не бачив Диво-Квітку, а так хотілося її побачити та ще й другові показати . – Дід казав, що вони малими постійно бігали дивитися на неї, і батько мій ходив і навіть мама, коли ще була маленькою дівчинкою – водяничок здивовано усміхнувся сам собі – це ж треба такому бути – його ненька, татко і дід колись були маленьким...Цікаво, як ото воно дорослому, знати, що ти колись був маленьким? Треба буде в діда спитати, він багато чого знає.

- То йдемо, Ряско? Мене аж лоскоче цікавість – що ж то за диво, Диво-Квітка?

- Звичайно, друже. Глянемо на Квітку, а потім до Щотреба почимчикуємо, домовлятися про мандрівку.

Лишивши очерет і мошкару, яка й далі, на думку Йойя, буде шугати туди-сюди без діла ( бо ж рахувати не вміє!), товариші, навпростець, через луку, пішли в напрямку Лісу.

Ось він, Ліс. Море прохолоди, затишку, спокою. Зелені хвилі шумлять, перемовляються зі світом голосами птаства, скрипом гілля, шелестом листя, мовою звірів, дзюркотінням струмків, річечок, величною мовою лісових озер. Яке це Диво – Ліс!!!