| Стрічка стежки, мов той вужака, вела в глиб Лісу. І все тут здавалося таким таємничим, таким дивним, таким казковим, таким споконвічним, таким затишним, таким рідним. Ряскові на мить подумалося, що Ліс, це інший світ, інша планета; тут свої закони, свої звичаї, свої казки, свої таємниці, свої дива. І як добре, що світ цей поруч, відкритий і радісний, щирий та привітний і хоча Дім водяничка – Плесо, але ж і Ліс також був рідним та близьким, як зелені вуса його дідуся, за якими він ховав свою посмішку.
Віковічні дерева, ці вартові спокою, тримали своїми могутніми стрункими тілами купол неба; юні, сповнені безмежної бадьорості та радості життя, молоді тендітні деревцята з захопленням і, як здалося Ряску, з раюванням дивилися на своїх старших і мудрих батьків, вочевидь, плекаючи в думках ту мить, коли їхні густі, насичені фарбами лісу, крони поцілують невагому легкість небес блаженством щастя Буття.
,
Соковиті стебла трав, що огорнули стежку з боків живим парканом, бешкетливо лоскотали та пестили обличчя юних мандрівників, і Ряско з Йойєм раз по раз чули їхній дзвінкий, сповнений суголоссям нечуваних до цього звуків, мелодійний сміх, який вмить перетворився у вітання – До-о-о-о-бр-о-о-ого дн-я-я-я-я в-а-а-а-ам, на-а-а-а-а-аші ю-ю-ю-юні-і-і дру-у-у-узі-і-і-і з ча-а-а-арі-і-і-і-вн-о-о-о-ого-о-о-о Пле-е-ес-а-а-а-а!!!!! Ві-і-і-та-а-а-ємо-о-о-о в Лі-і-і-і-і-і-і-сі-і-і-і !!!!!
Пташки кружляли над ними, про щось весело цвірінькаючи, подекуди вмощуючись на гілочках і , кумедно кліпаючи оченятами, розглядали гостів з Плеса; де-не-де, з трави, виглядали доброзичливі мармизки звірів: ось єнотик визирнув і ,весело майнувши кудлатим хвостом, зник в хащах, голосно покашлюючи та сміючись; ось вовчик-братик, Ряско його пізнав – він вночі приходив до Плеса і подовгу дивися на відображення зір в дзеркалі води, щось їм розказуючи, підморгнув водяничкові - а я тебе знаю...; ось вигулькнув здоровань лось, задоволено жуючи смачну травичку; ось...ось...ось...
- Ого!!! – сказав Йой. – Ти бачив, Ряско? А то хто, а це хто, а ось там?
- Це все жителі Лісу – з виглядом всезнайки відповів товаришу Ряско. – От ми з тобою – жителі Плеса, а вони – жителі Лісу. Зрозумів?
- Ага.
- І що ти зрозумів?
- Нічого.
- Ну, це як з твоєю мушкарою. Сьогодні її 10 573, це на 541 більше, ніж вчора. Чим більше ти взнаєш, тим більше ти знаєш. Тепер зрозумів?
- Ого, ну ти й втнув – жабенятко з повагою подивилося на водяничка. – А ми можемо всіх порахувати? – кліпаючи очима по сторонам, спитався Йой.
- Можемо, але не зможемо.
- А це як – можемо, але не зможемо?
- А нам часу не вистачить.
- Та ти що...А таке може бути? – не повірив Йой.
- Дідусь казав, що так, може – одповів Ряско товаришу.
- А він звідки знає ? – Йой негайно вирішив з’ясувати обставину невистачання часу. Це ж треба такому бути!?!?!
- А йому казав його дідусь, а дідусю дідуся казав дідусь дідуся дідуся – Ряско на мить закляк, про щось зосереджено міркуючи. – Йойю, ти зрозумів, що я сказав?
- Анічогісінько, друже. Ти, певно й сам нічого не второпав.
- Це точно – залився водяничок сміхом, стрибаючи від веселощів і кружляючи навколо жабенятка, що теж пирскало від сміху.
| 
Головна 