Час спливав швидко та непомітно і ось уже двоє шукачів пригод вийшли стежкою до старого яру, схили якого тримали від зсуву такі ж старі, як і він, дерева. Обплетені павутинням, густо покриті мохом, вони, мов старезні дідугани, що втекли від сонця в вогкість та сирість напівтемних чагарів та нетрів пралісу, ледь-ледь погойдували своїми, колись пишними чупринами крон, поскрипували старим гіллям, перемовляючись між собою, одним їм зрозумілою, рипучою мовою.

- Це тут? – трохи принишкло запитало жабенятко, дивлячись як сонний павук гойдається на павутині.

- Певно, що так – тихо відповів Ряско, про себе міркуючи, що робити далі. – Дідусь казав, що Диво-Квітка знаходиться десь в яру, біля джерельця, в якому смачна-смачнісінька водиця.

- То що, Ряско, будемо отак стояти чи почнемо спускатися до низу? – якось не впевнено спитав Йой у водяничка .

- Авжеж, звичайно, що будемо, друже Йойю – спочатку тихо, потім, глибоко вдихнувши вогкого лісового повітря, вже бадьорим голосом відказав жабеняткові Ряско. – Ми з тобою відважні мандрівники, герої далеких мандрів, шукачі див. Як же ми можемо бути поруч з дивом і не побачити його?

- А можемо якось зможемо? – в очах Йойя промайнула надія на те, що його товариш раптом передумає спускатися до яру і зникла, бо Ряско всім своїм виглядом показував непохитну рішучість за будь-що побачити на власні очі Диво-Квітку. – Таки не зможемо – тихо зітхнуло жабенятко, з острахом дивлячись на круті схили яру. Йому на мить здалося, що з чагарів виблискують чиїсь страхітливі очі і з яруги доноситься чийсь моторошний сміх. 

Раптом в тиші пралісу пролунав, повний переляку, дзвінкий дівчачий голосок – До-о-о-о-опо-о-о-о-о-жі-і-і-і-іть!!!! Ря-я-я—яту-у-у-у-у-уйте!!!! Голос линув зі сторони яру, з того місця, де непролазні хащі дикого терну утворили густу непроглядну стіну з колючих гілок.

- Біжимо, Йойю !!! – зриваючись з місця, прокричав Ряско, стрімголов побігши на голос.

- В мене є вибір? – спитав Йой у спини Ряска, ледве встигаючи за своїм хутким товаришем.

Водяничок вихором влетів в чагарі, продираючись щосили крізь них: гілляччя боляче било в лице, хапалося колючками за одіж, рвучи його на шмаття і роздираючи до крові шкіру; ноги чіплялися за стебла повзучої трави, за сухі гілки, за старі корчаги. “ Не візьмеш, я сильний...” – шепотів Ряско, настирливо відвойовуючи в заростів дорогу, здмухуючи сухе листя, павутину, дрібних мошок, які так і норовили попасти в очі, а також краплі поту, що лізли солоними зміями в обличчя.

Ще трохи...ще дещицю...ще декілька кроків...нарешті: захеканий і зопрілий водяничок вилетів на схил яруги, шукаючи очима дівчинку, ззаду, в спину, вдарився Йой, ледве не зваливши Ряска з ніг. Ось і вона...

Поміж коренів старезного дуба, що на декілька метрів стирчали над яром, висіла, з останніх сил тримаючись за стирчаки коріння, що так і прагнуло скинути її донизу, маленька русява дівчинка, в барвистому платтячку. Сльози котилися з її великих блакитних очей і зникали в темному проваллі яру.

- Тримайся, дівчинко ! – Ряско вже був поруч, хвацько, мов вужака, повзучи корінням до маленької незнайомки. Позаду, закривши зі страху очі, повз Йой, раз по раз відкриваючи ліве око та знову зажмурюючи його, і тихо, аби не почув товариш, шепчучи – Ой-йо-ой-йой-ой-йо...яка халепа...мамо, чого ж я такий не слухняний...

Права рука Ряска потягнулася до дівчинки, міцно схопила її за ліву руку, а в цей час метикуватий Йой, обома передніми лапками охопив ноги водяника, міцно тримаючи їх, щоб товариш не звалися до яру.

- Потягнули, Йойю! – надривно і важко прокричав водяничок. – У нас все вийде, вже вихо... – закінчити Ряско не встиг.