Немов грім серед ясного неба, в повітрі пралісу пролунало, мов клацнуло зубиськами, тріскотіння дубового коріння. Старезні стирчаки не витримали навантаження і з тріском та хмарою пилу, що окурив голови юних бешкетників, полетіли в темне провалля яруги разом з дітлахами.

Якимось дивом Ряско схитрився притиснути дівчинку до грудей: при падінні його тіло вберегло би блакитнооку русявку від болісного зіткнення з землею. А на бідолашного Йойя страшно було й дивитися: розчепірені в різні сторони лапки намагалися зачепитися за повітря, а оченята збільшилися вдвоє – не кожен день випадає так політати та ще й проти своєї волі...

Зненацька, коли вже до долу лишилося кілька метрів, з під землі, здіймаючи в повітря клуби торішнього листя та дрібного хмизу, ринув струмінь небесно-прозорої води, з кожною миттєвістю збільшуючись в розмірах і приймаючи форму квітки, пелюстки якої простяглися на декілька метрів навколо. В її вологі обійми, голосно волаючи, шубовснули, збиті з пантелику, Ряско, Йой та дівчинка. Тієї ж миті квітка згорнулася і, як та змія, що влізає в свою нору, зникла в землі, наче її ніколи й не було. Тільки старий дятел, що ліниво постукував трухлявого клена, здивовано глянув на ту оказію, несхвально хитаючи червоною голівкою.

Вода...скрізь вода...прохолодна...якась свіжа....чиста...і така заспокійлива. Їх кудись несло, наче стрімким потоком швидкоплинної гірською річки; кидало в різні боки, а потім знову зводило докупи; виникало враження, що їхні тіла то видовжуються, стаючи схожими на річкових в’юнів, то стискаються, до розмірів макового зерняти. І це шалене відчуття руху в усьому тілі і думках... 

- У-у-у-ухх!!! – разом з водою видихнув з себе Ряско. – Оце так пригода! Очманіти можна!

Струмінь води викинув його на галявину, на м’яку перину густої шовковистої трави, котра так ніжно пахла лісовими суницями та післядощовою свіжістю.

- Ой, - зойкнув водяничок, коли на нього впала дівчинка.

- Ой –йой!!! - в один голос прокричали Ряско та блакитноока незнайомка, коли на них звалився страшенно переляканий Йой.

Оговтавшись, юні мандрівники почали озиратися – куди це їх закинула незнайома сила, що це за місцина, що це за світ?

Вони знаходилися на величезній галявині, яку оточували дивні дерева: з маленького, але товстого стовбура уверх тягнулися безліч змієподібних гілочок, які, на певній висоті, чудернацько перепліталися між собою, утворюючи щось на зразок напівпрозорого куполу, всередині якого мерехтіла дивним бурштиновим кольором квітка, що здавалася полохливим метеликом. Зліва бовваніли темно-зелені пагорби, тікаючи кудись дуже далеко, аж за небокрай. Праворуч, повільно та гордо несла свої води широка річка, з глибин якої раз по раз вистрибували, виблискуючи на сонці лускою, веселі пустуни рибинки. В блакитній безмежності неба ліниво кружляли отари білобоких хмарин.

- Яка краса...- тихо й мелодійно прошепотіла дівчинка. – Я такого ще в житті не бачила. А ви? – її блакитні оченята, що так вдало поєднувалися з барвами неба, майже зливаючись з ним в один, до нестями, предивний колір, блимнули на Ряска з Йойєм цікавістю та щирістю.

- Ми того...- невідомо чому знітившись, почав Ряско - ...ми ще й не таке бачили. Ти б тільки знала, де ми бували. Правда ж, Йойю? - звернувся водяничок за підтримкою до жабенятка.

- Так, ми того... – погодився з ним Йой, отетеріло кліпаючи очима сторонами, не вірячи, що це дійсність і що це відбувається з ним - ...ще й не таке бачили.

- Мене звати Зіронька, - дівчинка посміхнулася товаришам неймовірно казковою посмішкою, схиливши голову на бік. – А вас?