Він зненацька притягнув і притиснув її до себе так, що не змогла навіть дихати - і в цім пориві занурився обличчям у її розметане волосся, вдихнув його звітрілий аромат - а воно - неначе суміш з диму, сухоцвіту й прілого напівзівялого сирого листя, неначе суміш всіх дощів, всіх віхол й осеней... Він все пірнав руками в це скуйовджене колосся, вдихав його, немов пелюстки маків, чи то каву з ромом, блукав у нім, дивився довго-довго в її очі... і тонув... Бо звідки ж їй, дурненькій, знати, що йому було до сліз? - Та він не плакав. І ніколи не заплаче. ................. Мовчав. Дивився і мовчав - бо ЩО вона могла почути, бо ЩО їй треба бУло ще почути від німого?! Чи змогла хоч збагнути цю силу в однім хворобливо-боліснім порусі - в єдинім шарпнутті ніжності й відчаю?...
Головна