Страшна моя приреченість на тебе!
Така, що навіть ти не розумієш,
Чому мені нікого більш не треба,
Чому від погляду мого німієш.
І десь між юним озером і лісом,
Між мною і тобою назавжди
Спускає вітер дощову завісу
Одвічної людської суєти...
Чи знов зустрінемось?
Ніхто того не знає.
Стривай! Скажу, за що тебе кохаю –
За Душу, сповнену по вінця Доброти!