Він дихає не тільки чадним димом,

А силою гірських таємних жил.

Лякає всіх, хто пролітає мимо,

Хто тут не мріяв, не страждав, не жив.

Чуття – у центрі, розум десь далеко,

Пливе хмарками там, де вітер дме.

Тут не бояться цура, навіть з пеком.

Хай буде пекло, головне – своє.

А що своє? Смішна російська мова,

Що мішана з українським селом.

І сало, і горілка... Путін Вова,

Бо має силу, як залізний лом.

„Да, Пушкин – наш! Кобзарь – хороша книжка.

Бендеры гады, треба к стенке их.

Та хай живут, не лезут тока слишком.

У нас свой ум, и надо нам – своих”.

А хто свої? Прості гірняцькі душі.

Політики? „Та всех бы их в забой!”

Міцні обійми, з радощів – задушать.

А в гніві б’ють – одразу „упокой”.

Правий був Чехов – скіфи, печеніги.

Сини степів і чорних нетрів шахт.

„Сє, люди” на шляхах любові й кривди.

Із щирим серцем що не знає страх.