На початку хочеться згадати одну легенду чи то бувальщину, яку розповіла мені моя мати в дитинстві. Достовірно її не пам’ятаю та була вона такого змісту.
Жили мати з сином, де подівся батько вже не пригадую, але мати дуже любила свого єдиного синочка. Віддавала йому, як кажуть, все… Та виріс син, оженився і забув про материнську любов і ласку. А дружина була як та відьма, бо весь час цькувала чоловіка на рідну матір. Та одного разу прийшло її в голову таке, що навіть розумові недосяжне. Бо намовила чоловіка на жахливий вчинок, сказавши йому: якщо ти кохаєш мене, то вирви материнське серце, а потім його спали. Довго вагався чоловік, та засліплений коханням син вириває серце матері і біжить його спалити. І тут він спотикається і падає, а материнське серце до нього з жалістю: «Синочку мій, чи ти не вдарився?»
Я певен, що в кожного, хто прочитав цю розповідь, зупинилося серце, і за ту мить пробігло усе минуле життя аж до босоногого дитинства. А слова материнського серця стали гарячим припливом у нашу свідомість. Бо кожен згадав, як у дитинстві нас любила мати, а як вона засинала струджена і обтяжена біля колиски, бо цілий день невтомно бігала по кухні чи поралась по господарству. А ввечері сяде, обійме, розцілує, навіть казочку розкаже і пробачить усе, що ми накоїли в дитячих пустощах. А коли вже бігалось туди-сюди взяла за ручку і повела до церкви. Вчила молитися Богу, щоб дитятко мало в серці щось святе. Побігла на вулицю, взяла, обмила і повела у перший клас, а незабаром проводжала до армії чи то під вінець зі сльозами на очах, даруючи рушника, що ночами вишивала. Дочекалась сина з армії. Хоч і посивіла, та не втратила материнської любові і теплоти. Поставила сина чи дочку «на ноги», а сама зосталася одна-однісінька в селі…
Та ні, такого бути не повинно, тому що мати віддала молодість і найкращі роки нам, своїм дітям, а ми розлетілися, мов птахи із гнізда. Вона, рідна, щира і невтомна, ніколи нічого не жаліла для нас, а ми розлетілись і свої пісні співаємо в чужім краю. Але ні, ми не птахи, бо птахи завжди повертаються до рідної землі, щоб по-своєму віддячити своїй матусі. А хто ми, не знаю, мабуть, люди, що з каменем живуть у серці. Хто згадав про матір, що живе десь там на околиці села. Біжіть до неї не гаючи й хвилини! Обніміть так, як ніколи нікого не обнімали, подаруйте частиночку свого тепла, щоб матуся, як квітка весною розцвіла. Я, ще зовсім молодий, і вчити вас не смію, як полюбити матір свою. Та повірте, що не існує такого новорічного подарунка, як ваша поява біля порога, де батьківська земля. Вдихаючи повітря міста і дивлячись, як вулиці обіймає смог, можна зовсім скам’яніти. Але поїхавши на день в село і відчувши теплі обійми материнських рук, можна одразу прозріти, що краще для вас обирайте самі. Невже не хочеться дитині поглянути як там матінка одна-однісінька живе? Кожен з нас робив у житті помилки, та ні одна помилка не буває такою жахливою, як забуття власної матері. Тієї, що дала нам життя, оте життя, що виблискує , як веселка, різними кольорами, і це все завдяки їй.
Та ще хочеться звернутися до тих матерів (якщо їх можна так назвати), що кинули своїх діточок в сиротинці. Отямтесь дорогі, ви ж дали життя, то чому ж відбираєте право у дітей називати вас мамами? Жодне дитя не проситься на світ, але розплачується воно за ваші помилки і гірко просить зі сльозами, щоб ви були лише мамами. А материнське тепло і любов – це щось святе, не відмовляйтеся від святого, бо чи не найбільше диво у світі – щаслива мати з малим дитятком на руках. І пам’ятайте, що чужих дітей буває. Є матері, що відмовляються бути рідними. Вибачте, дорогі, але правди не сховати, вона є і буде існувати в дитячих будинках доти, поки маленькі чада кричатимуть, виглядаючи у вікно: « Де ти, моя мамо, повернись, я ж так тебе люблю!»
|