Із крапельки роси до мене привітався
Рожевий ранок – свіжий і п’янкий,
Нових, прозорих сповнений надій.

* * *

Я вийшов з ночі і прийшов у день,
Не встигнувши натішитися сонцем,
Я знову в даль піду, у надвечір’я.

* * *

Я бачив дня тепло і ночі прохолоду,
І сонце з місяцем мінялися місцями –
Але не звідав незбагненності буття.

* * *

Душа поета вранці лотосом розквітла.
Палає вдень – надвечір стулить пелюстки,
Зберігши цю незайману красу.

* * *

В блакиті неба я побачив те,
Що може бути лиш у воїна в душі:
Бездонній, чистій, вільній та суворій.

* * *

На спину доля барсом сніговим
Все плигає, вгризаючись зубами,
Та в барсі є і сніжна чистота.

* * *

Мов зірвана пелюстка-сирота,
На хвилі вітру волею небес
Пливу-лечу новим вітрам назустріч.

* * *

Тушшю чорною виводить пензель долі
Всіх шляхів моїх незвідані трактати −
Ніби інших кольорів уже й нема.

* * *

Я милувався у польоті журавлем,
І в чорно-білих бачив лініях крила
Свою жорстоку й лагідну натуру.

* * *

Орли в’ють гнізда на вершинах скель.
Та не для того, щоб дивитись зверху вниз,
А щоб буть ближче до омріяних небес.

* * *

Моргала ніч мені мільйоноока,
Мов кличучи в незвіданий політ,
Назустріч іншим, ще незайманим світам.

* * *

Лапатий сніг метеликами пурхав,
І до мого торкаючись обличчя,
Стікав зими сльозами по щоках.

* * *

Іскриться сніг мільйонами смарагдів,
Немов по небу я кудись іду,
Ступаючи по зорях і сузір’ях
У чорну і бездонну невідомість...
Хто зна? А може так воно і є...

* * *

Червоним оком білого дракона
Давно уже мій день над горами пала,
І срібними дощами миє скроні,
Мов вишні пелюстками обсипає.
А я, мабуть, іще й не прокидавсь...

* * *

Бешкетник-вітер сильною рукою
Розхитує квітучі деревця,
Зриваючи сніжинки-пелюстки.
Несучи їх в небесні володіння,
Несе й мої заквітчані роки...

* * *

З усіх вогнів, що сяють у тьмі ночі
Так манить найяскравіший із них,
Чарівним кличем зве мене до себе,
А я лечу, не знаючи того,
Що в хвилі ночі я лише метелик.

* * *

Блакить небес, і синь гори,
І срібний промінь водоспаду
Несуть мені віків красу,
І миті кожної шедеври неповторні
Я бачу скрізь. А сам я що несу?

* * *

Із крові воїна, що в битві пролилася
Троянда виросла – рубіновим вогнем
Розквітла, запалала і запахла,
Сповивши ароматом поле бою,
Щоб радісно було тим, хто живий.

* * *

Вчорашній день розтанув у тумані
Поміж дубів і сосен вікових,
У чорних загубившись чагарях.
Чи, може, він мені лише приснився?
Чи все моє приснилося життя?

* * *

Десь там удалині розсипані смарагди.
Коштовним скарбом мерехтять у небесах.
Та жодну з зір-смарагдів не дістати,
Як високо б не прагнув підлетіти.
Найкраще те, чого не досягти...

* * *

В листочку вишні я побачив землю,
У квітці сонце, в гілці небеса,
У стовбурі безмежну неозорість,
Що древом всесвіту до мене усміхалась –
Велично-ніжною усмішкою Творця.

***

На дивну мрію схожа сакура в цвіту.
Рожевим полум’ям уста цілує ночі,
Неначе мило пестить небокрай –
І гріє наші всі, до ласки спраглі душі.
Та все одно колись свій цвіт віддасть землі ...

***

На найвищій вершині ніхто не бував,
Але сніг там завжди найбіліший.
Відбиває він Лик Самого Божества,
Очі сліплячи тим пілігримам,
Хто в путі на гору, хто в путі до висот,
Хто в мандрівці по стежках скелястих.
Але пік той завжди недосяжний.

***

Мені приснилось ніби я метелик,
Що пурхає між квітів чарівних.
Присів на найпрекраснішу троянду,
Що мовби теж метеликом розквітла,
Аби із нею воєдино злитись
І разом вже запурхать між трави.
Але не знав, що є в троянд шипи.

* * *

Я паперовим змієм у повітрі
Все борсаюсь, кручусь із боку в бік,
Та вітру віддаюсь неначе хвилі −
Нехай мене несе у синю даль,
Туди, де є свободи прохолода.
Але куди ж таки від себе утечеш?
Мабуть, свобода є в мені самім ...

***

В смертельнім помасі безжального клинка
І хвилях-лініях прекрасної гравюри,
У співі флейти срібному струмку,
У лірико-захопливому вірші,
У дикому нектарі вуст п’янких,
І в громі-пісні, що є маршем перемоги –
Відзеркалюється воїна єство.

***

У час дракона кольору світанку
Збулось пророцтво давніх мудреців:
Прийшов наш час, покликав Голос Крові,
І, не зганьбивши славу предків золоту,
У Граді Князя ми пішли за князем,
Щоб впасти з честю чи навік прославить
Звитяги сонцем наші скромні імена.

***

Як воїни нескореного роду
Ми вранці пов’язали на чоло
Пов’язки у яких відбилось сонце,
І, смерть-красуню нареченою назвавши,
Ми вийшли, щоб із нею заручитись
У сивій млі друзяки-листопада
На камені холодних мокрих площ.

Луцьк , 2005 р.