Всьому є міра і межа, всьому є свій закон,
Усе впирається у свій означений кордон.
У русі тіл небесних всіх чіткий порядок є,
Та лише дурості людській немає перепон.

* * *

Усе життя кудись гонивсь, завжди кудись летів,
І найяскравішу зорю зірвать з небес хотів.
А час стрімким потоком з гір в безодню понесло…
Як обернувся на краю – так ніби й дня не жив.

* * *

Навіщо дертись по щаблях, щоб вищим буть за всіх,
Навіщо йти по головах, тяжкий беручи гріх?
Навіщо слава, влада, блиск, як потім все одно
Сира земля зрівняє всіх − великих і малих ?

* * *

Мовчання – золото, а немовчання – що то?
Коли мовчати – злочин, що це – срібло, злото?
Смарагдовим вінцем увінчаний той буде,
Хто правду скаже всім з закритим ротом.

* * *

Воістину, нещасний той, хто злитий з мішурою,
Хто з маскою із дня у день – цією, а чи тою.
Яка ж то радість: на усе зухвало наплювати,
І крокувати по життю − собою, лиш собою.

* * *

Що суть філософи усі – баранячі лоби,
Поцвілих куцих звивин ниції раби.
Зав’язлі у болотах мрій, у багнищах ідей.
Лиш мудрий той, хто осягнув суть слова «розлюби».

* * *

Перед Оком Всевидящим я лиш мураха,
У купці багнюки загрузла комаха.
Але Віри вдихнувши трояндовий запах,
Стаю хрестоносцем без докору й страху.

* * *

Що варті сотні фраз гучних та сотні влучних слів,
Що варті тисячі томів маститих мудреців?
Молоти гарно язиком і блазневі під стать.
Чомусь ніхто з них на хресті висіть не захотів.

* * *

Казав Апостол правду в день недільний:
Пізнаєш істину і станеш тоді вільний.
А істина проста: Людиною буть треба −
І заіскриться дух, могутній, гордий, сильний.

* * *

Із ковтком соку лоз відлітають сумні
Думи за небокрай і приходять пісні.
Але з другим ковтком знову їх легіон,
Так що істина,мабуть-таки, не в вині.

* * *

Не страх, не жорстокість – бісівський капкан,
Не підлість та злість завдають лютих ран.
Три морди-личини в диявола є,
І їх імена − хіть, жадоба й обман.

* * *

Я не боюся ні вогню, ані клинка еспади,
І дикий шторм і повний штиль зустріну гордо-радо.
Найвищі гори по плече і море по коліна.
Жахає в світі лиш одне − людей найближчих зрада.

* * *

Грішим на звірів, а самі вбиваєм для забави,
Не голод-холод нас жене, а хіть, жадоба й слава.
А нам би ще повчитись в них шляхетності й закону,
Бо вовку вовк і друг і брат, і моноліт їх лави.

* * *

Терезів чаші золоті наповнені ущерть,
П’янкої слави осяйна шалена круговерть.
Хіба ж таким вінцем чоло увінчане творця?
Мірилом генія завжди була, є, й буде − смерть.

* * *

З митців колишніх при житті ніхто не був в пошані,
А навпаки, усі були і цьковані й гнані.
Це Правди шлях – у світу буть в немилості-опалі.
А нинішні «творці» чомусь обласкані та знані.

* * *

Не той поет, хто досягнув римованого вміння,
Не той, хто барвою рядка добився поклоніння.
Не в цьому дух творця-митця і Промисл Небесний.
Поет – це той, хто «не як всі», і в цьому Провидіння.

* * *

У чому сіль та смисл життя? Для чого в світі жити?
Навіщо я прийшов сюди: каратись чи радіти?
Здається, суть проста-одна – вона є ось у чому:
Знайти в собі самім себе й собою залишитись.

* * *

Краще вмерти стоячи, ніж жити на колінах,
Краще кулі в грудях, ніж канчуки по спинах.
О, дивний смак – свободи мить! Вартуєш ти і того,
Щоби вдихнуть-ковтнуть хоч раз й спочити в домовинах.

* * *

Не бійся, брате, ні меча, ні плахи, ні отрути,
Не бійсь за слово правди буть побитим-розіпнутим.
Байдужість – пекло, бій – це рай, як вмерти, то у битві,
Бо не бувати двом смертям, одної ж не минути.

* * *

Безпечно й вигідно сидіть під простирадлом ночі,
Заткнувши рота зі страху, закривши вуха й очі.
А до снаги зробити крок і вийти із шеренги?
І кинутись крізь морок-млу до сяйва зір пророчих?!

Луцьк , 2003 р.