СЛОВО ДО НАЩАДКІВ

Давно мені хотілося щось написати для своїх онуків і правнуків про наш родовід та про ті часи, в які нам випало жити. Хотілося, щоб вони знали, звідки їхнє коріння, якими були і як жили їхні діди і прадіди. Бо ж за останні сімдесят років пройшла така ломка соціальних і духовних основ життя, яка перемішала колись осідлих людей, розкидала їх по всіх усюдах, спричинивши ослаблення родинних звязків і часткову втрату деяких моральних цінностей, зокрема шаноби і поваги до сільських трударів, любові до рідного краю, до свого народу, його традицій, любові і культури.

Цей мій давній намір прискорила перебудова, розпочата в нашій країні з ініціативи «верхів», які вчасно зреагували на клекіт «низів» і відкрили віддушину для демократії і гласності. Суспільство нае прокинулося після довгого гіпнотичного страху, яким воно було скуте з 1917 року. Сьогодні заговорило все і всюди, ніби щось гаряче прорвалося із наболілих грудей, із давно і, здавалося би, наглухо запечатаних душ. Кричать газети і журнали, вирують иайдани і вулиці. Потягло і мене на оцю сповідь. Думаю, що повернення до сталінського стеоретипу життя уже неможливе. А тому боятися за вимовлене чи написане вільне, правдиве слово теж не приходиться. От і адресую його  дітям, онукам і правнукам.

Як відомо, кожне нове покоління піднімається все вище у своєму розвитку завдяки тому, що шляхом науки і життєвої практики засвоює досвід попередніх поколінь. Цей процес багатогранний і складний. По лінії точних наук він іде, можна сказати, без теоретичних вивихів і «вправляння мозгів» з боку правлячої еліти. Адже важко заперечувати, що коли два помножити на два, то буде чотири. По-іншому формуються знагня гуманітарні. Тут часто в запеклому двобої сходяться загальнолюдські закони розвитку з явним або прикритим беззаконням, з прагненням уніфікувати людину до рівня запрограмованого робота.

На цьому грунті нерідко ппроцвітає псевдонаука, яка плодить духовних калік і хамелеонів, а ті розмножують собі подібних і спотворюють нашу історію на догоду тиранам і авантюристам, що дорвалися до влади. А тому по сучасних підручниках розпізнати правду життя важко. Навіть діти розуміють, що вчителі говорять їм у школі  одне, а  оточуюча дійсність бачиться їм зовсім іншою.

Невідповідність слова і діла, проголошування ідеї і того, що ми бачимо в житті, - ось та червоточина, яка роз’їдає наше суспільство. Ідейні лозунги стали зручним прикриттям для номенклатурної бюрократії, яка виділилася у привілейовану касту, відірвану від народу.

Сімдесят років наші верховні правителі, починаючи від Леніна і Сталіна і кінчаючи Брежнєвим, проголошували з високих трибун швидке наближення рожевої комуністичної доби, закликали в ім’я її торжества трудитися, іти на жертви, переносити злигодні і нестатки. Хрущов навіть визначив рубежі, коли ми переженемо Америку і будемо жити при комунізмі. Та проходили ті обіцяні строки, а життєва реальність ставала все більш безнадійною, наближалася всеохоплююча криза усієї системи.

І ось із уст останнього  Генсека ЦККПРС Горбачова прозвучало визнання, що з будівництвом сталінської моделі соціалізму ми опинилися фактично біля розбитого корита.

Як відомо, найповніше життя відображається у художній літературі. З творів, наприклад, Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, Бориса Грінченка ми безпомилково дізнаємося про побут і звичаї дореволюційного українського села. А от багато книг радянської доби з великою натяжкою можна назвати правдивими. Навіть Шолохову у „Піднятій цілині” довелося іти на компроміс із сталінізмом у зображенні колективізації. Щось подібне можна сказати і про „Бур’ян Головка, „Диктатуру” Микитенка. А що вже говорити про такі пізніше розрекламовані „шедеври” соціалістичного реалізму, як „В степах України” Корнійчука, „Щастя” Павленка, „Кавалер Золотої зірки” Бабаєвського та багато інших.

Мені здається, що більш-менш правдиво відображено революцію і громадянську війну у „Тихому Доні” Шолохова і у трилогії Толстого „Ходіння по муках”. А Вітчизняну війну – в „Живі і мертві” та „Солдатами не народжуються” Сімонова.

Епоху ж будівництва сталінського казарменного соціалізму ніхто ще правдиво не описав. А те, що видане у 30-70 роки, пронизане фальшивим, казенно-патріотичним пафосом. Насправді ж той період нашої історії був трагедійним, жорстоким і страшним. Тільки в останні роки почали доходити до нас такі правдиві твори, як романи Солженіцина, Пастернака, Дудінцева та спогади каторжан сталінських таборів.

Інтерес молодого покоління до нашої минувшини почав зростати. Отже, воно прагне до пізнання, самовдосконалення і самовизначення. Саме тому і хочеться мені, не  кривлячи душею, розказати своїм онукам і правнукам правду і тільки правду, щоб вони не повторювали наших помилок, не покладалися сліпо на готові формули життя, якими б вони не були зовні розцяцькованими і привабливими, а критично осмислювали їх і правильно визначали своє місце і свою роль у житті.

Мені ж випало і безмежно вірити, і зневірятись, рватися вперед і падати, набивати синці на лобі і носити їх в душі. І, можливо, з усього, що я пережив і узнав, щось і пригодиться моїм нащадкам.

Думаю, що їм також буде цікаво взяти в руки і прочитати те, що залишив після себе їхній дід чи прадід. Чим далі від нашого часу, тим буде цікавіше. Тому хотілося б, щоб ці записи збереглися як естафета нашого роду. А якщо викинеться у нашому роду хтось такий же неспокійний і такий же небайдужий, як я, то нехай він перепише або передрукує ці вилинялі сторінки.

Звичайно, що я не святий і не пророк. Тому деякі мої роздуми і висновки не можуть бути останнім словом у визначенні істини. Я теж від чогось залежний. І насамперед від того, що я українець – представник нації, яка віками була придавлена і принижена. Від того, що я нащадок славного козацького роду, якому нема і ніколи не буде переводу. І нарешті від того, що я люблю свою Україну.

Отже, якщо ми однодумці, то стіймо за одне і будьмо разом навіки вічні. Амінь!

1990р.

Від чого пішла така назва - Яшники? Існує кілька версій. Найвірогідніша з них така. Недалеко від Києва, на березі Дніпра було село Яшники. За переказами моїх батьків і сільських дідів, з нього нібито виділились кілька сімей і поїхали на південний схід, на вільні землі. Їхали добу, другу, третю. Нарешті сказали: "Оце де воли зупиняться на відпочинок, там і осядемо". Воли дійшли до Сули, напилися води, а вибрівши з річки, полягали на землю, започаткувавши нові Яшники.

Цілком вірогідно, що перші яшничани поселилися саме на берегах Сули, а точніше біля її бокової артерії, яка називається Бондарівщиною. Тут було найбільш безпечне і зручне місце для проживання. Поруч вода, сіножаті, риба. У разі нападу непроханих гостей у човен - і зник в очеретах і на островах.

А київські Яшники дійсно існували до недавнього часу. В роки Вітчизняної війни це село було майже повністю зруйноване. Його жителі переселилися в село Гусинці Бориспільського району.

За іншими переказами, назва Яшники пішла від якогось козацького осавула Яшного, який після хмельниччини нібито одержав тут земельний наділ з колишніх володінь польських магнатів Вишневецьких і на ньому поселився. Але згодом свою землю продав і кудись виїхав.

Була у мого дядька Петра книжка "Історія Лохвицького повіту". В ній зазначено, що у 1657 році в Яшниках проживало шість сімей козачих і дві - посполитих. Очевидно, чоловіки цих козачих сімей брали участь у народно-визвольній війні 1648-1654 років під проводом Богдана Хмельницького, за що, мабуть, і були внесені в козацькі реєстри та наділені землею. Вони звільнялися від податків, за що були зобов’язані нести військову службу, тобто вирушати в похід за наказом лохвицького сотника. Посполитими ж називалися селяни, які не попали в реєстри. Вони мали грунти при хатах, а можливо, й невеликі наділи землі, за які сплачували податки.

Хто ж були ті перші яшничани? Сказати важко. Але, судячи по найзручніших місцях розселення і по найбільш розповсюджених у селі прізвищах, можна назвати такі роди, як Падалки, Павленки, Мигалі, Солонухи, Галівці, Ткаченки. Слід зважити й на таке. В 30-і роки найбільш було розкуркулено Падалок і Павленків, які жили біля річки, були найзаможнішими серед селян, а значить давніми.

Цікаві відомості знайшов я у "Лохвицькій ратушній книзі другої половини 17 століття". На сторінці 111 говориться про те, що 15 березня 1661 року яшницькі козаки на чолі з своїм отаманом Климом напали на якусь московську експедицію (очевидно, торгову) і пограбували її. Потерпілі дісталися до с. Луки, де стояло московське військо, і поскаржилися. Москалі напали на Яшники і, як пишеться, добре їх пошарпали, а Клима з козаками пов’язали і забрали з собою.

На сторінці 181 говориться про те, що 22 серпня 1682 року писаря лохвицького і отамана яшницького Михайла Мигаля направлено у с. Свиридівку для розслідування справи по підозрі якогось Василя з дружиною у тому, що вони вижали лан чужого вівса. Тут, як бачимо, указано і прізвище сільського отамана - Мигаль. Отже, воно давнє, козацьке. Не випадково одна з сільських вулиць називається Мигалівщиною. Там і за моєї пам’яті жили Мигалі, а по-вуличному - Турлаї, Калембети, Бухерики, Филимони. По інших кутках проживали такі Мигалі, як Церковні, Симончуки, Джуренки, Троцаки.

Раз уже зайшла мова про давні яшницькі роди, то назву й інші прізвища, а поряд з ними і їхні сучасні клички по-вуличному.

1. Перше місце серед них треба віддати Падалкам. Жили вони в основному понад річкою. Назву їхні гнізда по-вуличному: Терешки, Плоскінки, Присяжні, Уляненки, Саміленки, Хитрі, Пахорки, Глийові, Мереки, Мартюки. З них вісім гнізд були розкуркулені.

2. Павленки - Шешенки (наш рід), Домашенки, Загели, Ониськи, Кислички, Калити. З них п’ять гнізд Павленків і одно Загелів були розкуркулені.

3. Мигалі (описані раніше). З них двоє гнізд Филимонів були розкуркулені.

4. Галівці - Іванюші, Козли, Клунаки, Пріндики, Греки, Трохимовичі. Розкуркулено гніздо Іванюш.

5. Солонухи - Прохоренки, Ярові, Карпенки, Птички, Борисенки, Ївгененки, Бережнюки, Роздирі, Ольженки. Репресовані Прохоренки, Ївгененки.

6. Стеценки - Стрільці, Куйди, Стряпшуки, Явдокименки, Андреєчки, Яковини, Юмени.

Простягалися Яшники кілометрів на два з половиною вздовж дороги, що йде з Лохвиці на Луку. Починається село з кутка, який називається Хутором. Це десятка півтора хат, що ніби вирвалися з тісного села після революції. Проминувши їх,- від Апостола до Погуляя, - попадемо в царину, з якої починалося давнє село.

Зразу ж за цариною розкинувся гектарах на шести сільський вигін. По лівій (підвищеній) його окраїні причепилося з десяток хат, які складали другу, внутрішню частину хутора. На горбах колись стояло кілька вітряків, які належали заможним селянам. Але на початку колективізації їх у хазяїнів відібрали, а потім розламали і знесли. Очевидно, щоб ці крилаті символи минулого не закривали собою майбутні рожеві обрії комунізму. Після того яшничанам довелось молотити зерно в Лохвиці, на державному млині. Треба було вже платити не тільки за помел, а й за колгоспну підводу. Тому й почали люди виготовляти жорна, на яких мололи ті мізерні заробітки, які вони одержували на вироблені трудодні. А як виручали їх ті млини! Та наміри і вчинки районних і місцевих керівників тоді не завжди співпадали з людськими, зате були рішучими і гострими, як лезо шаблі, занесеної над оголеною шиєю. Один вітряк все ж уцілів. Його перенесли за царину в поле і використовували в основному для потреб колгоспної ферми. Служив він до 60 років, особливо добре виручав людей в час війни та окупації. Останнім мірошником був Давиденко Хома Григорович. А вже коли він помер, то і млинові прийшов кінець. Його теж розламали і знесли. Ніхто й не подумав, що то чудовий пам’ятник нашого минулого.

Треба сказати, що територія вигону після утворення колгоспу значно скоротилася. Тут почало розростатися артільне господарство. Сільські майстри за кілька років побудували дві довгих конюшні, корівник, воловню, свинарник, а також столярну майстерню, кузню, зерносховище, два колодязі з журавлями. Сюди ж було перенесено біля десятка добротних комор, конфіскованих у селян, які відмовилися вступати у колгоспи і були розкуркулені. А пізніше там, де стояли вітряки, було зведено семирічну школу, яка у війну згоріла. Тепер там стоїть нова колгоспна контора, магазин і будинок дитячого садка. Правда, порожній, бо дітей у селі майже немає.

Але разом з новобудовами ще до війни розмножились і різного роду звалища. Купами і поодинці лежали колоди, стояли вроздріб десятки поламаних возів, ржавіли попід сараями плуги, культиватори, борони, повсюду валялися колеса, дишлі, ярма, всяке залізяччя, бита цегла, черепиця тощо. Та найбільше було гною. За зимовий період його нагромаджувались цілі гори, особливо за конюшнями, під кладовищем, а також у царині біля ферми.

Вже аж після війни, у 60-і роки, знайшлися розумні голови, які нарешті збагнули, що вся ота смердюча панорама в центрі села компроментує саму ідею будівництва нового життя. І ферми було перенесено в поле.

В кінці вигону, по лівій його стороні, на узвишші розкинулося сільське кладовище з дерев’яними хрестами і рушниками. В самому його центрі виднілася братська могила. Біля неї ріс старий клен. За переказами старожилів, в ній було поховано багато людей, які в 70-і роки минулого століття померли від чуми чи холери. Внизу біля кладовища, через дорогу, понині стоїть початкова школа, побудована за кошти земства перед революцією 1905 року. У ній є одна велика класна кімната і квартира для вчителя. Хоч заняття у ній проходили у дві зміни, все ж охоплено було лиш половину учнів. Тому земство наймало під школу ще й одну селянську хату. А ще раніше у селі школа була тільки одна - в хаті дяка - Ольшанського, яка стояла на місці нинішнього зерносховища.

Зразу ж за вигоном розкинулась основна, центральна частина села, розмежована вулицями на окремі кутки - Мигалівщину, яка прилягала до гаю, Семенківщину - яка вела до Бондарівщини, і Лободівщину та Прохорівщину, які вели до Переволоки. Все це тулилося до річки, її берегів, де були сінокоси і рибні мисця. Мигалівщиною і горою був Кругляк, а далі, до Луки, - Озеро, а вже за ним - Заозірщина. Вона тягнулася кілометра півтора між горою і низом. Зліва, по підгір’ю, білі хатки тут ховалися в густих садах, за якими вгору йшли городи, а ще вище по схилах були розкидані невеличкі лісочки та поодинокі дерева з кущами. Зійдеш на гору - і усе село, як на долоні.

В центрі села височіла Введенська церква збудована в кінці 19 століття. Дерев’яна, але на цегляному фундаменті, крита листовим залізом і обнесена з вулиці гарним парканом. В 1931 році хрести і дзвони з неї поскидали. Все її майно було відвезене у Лохвицю або просто поплюндроване і понищене. Згодом куполовидні верхівки церкви були розірвані і замінені простою покрівлею сарайного типу. Відтоді приміщення церкви було поперемінно то зерносховищем, то клубом.

За центральною частиною села в сторону Луки розтягнулася обабіч дороги кілометра на півтора Заозірщина. Праворуч дороги йшло пониззя. Тут садків майже не було, так як грунти переважали солонцюваті. Городи тягнулися від хат до берегів із сінокосами і копанками, в яких жінки вимочували полотно і прали білизну. Тут же полотно розстеляли на зеленій траві, щоб вибілювалося на сонці. Я дуже люблю картину Трутовського "Білять полотно". Вона мені нагадує моє дитинство.

За береговими сінокосами росли хащі вільшини, лози, верболозу і очерету, за якими несла свої тихі води річка Сула. В її відрогах - Сулиці, Переволоці і в чисельних затонах водилося багато риби. В основному щуки, в’язі, лини, окуні, плітки, карасі, в’юни. Вода була чиста, як скло. Але у 30-і роки понад Сулою було побудовано цілий ряд заводів. Їхні брудні відходи потекли у річку, і риба почала задихатися і дохнути. Своїми водними рукавами Сула утворювала острови площею від одного до десяти гектарів. Це - Зеленщина, Матвіївщина, Братківщина, Острів, Загутине, Носкове, Терешківщина, Панасенків горб та інші. Тут були великі сінокоси і очеретяні зарослі. Понад водою росли верби і лози. У пахучому різнотрав’ї водилося багато всякої птиці, в тому числі дикі ачки, чирки, чаплі, кулики, а в лозах - сороки. А Острів заріс лісом. Там були дуби, клени, липи, осики, дикі груші і кислиці.

В самому кінці села, аж під Лучанським лісом, проживали три сім’ї Галівців - Григорія (Грека), Дмитра та Івана. Була й четверта - якогось Лахна, але він у 20-і роки свою хату продав під знос і кудись виїхав. А Галівців уже перед самою війною змусили переселитися в село. То була ліквідація так званих хуторів. Щоб, чого доброго, чоловік не розжився, бува, на стороні.

Що й казати, то було "соломонове" рішення. Якщо до того один Галівець Григорій обслуговував колгоспну птахоферму, яка розміщувалася поблизу його домівки, в урочищі Сухостав, то потім її довелося перебазувать до колгоспної ферми. В Сухоставі була курям розкіш-воля: вдосталь зеленого корму, а також личинок та всякої комашні по кущах. І вигляд у них був хазяйський і несучість висока. На новому місці, крім гною, не було нічого. Їх із самої весни і до закінчення жнив взагалі не випускали на волю із загорожі, щоб не греблися в посівах. Тому ці кури-піддирки, біло-замазаного кольору яєць несли мало, та й ті розкльовували і їли.

Там же біля Галівців гектарах на 30 розкинулися луки з найкращими сінокосами і пастівниками. Крім того, було з десяток гектарів городини, яка теж була під опікою Галівців. А коли їх переселили, то й городина стала менш догляданою.

Картина села була б неповною без глибокого провалля, яке утворилося, очевидно, давно, відмежувавши кладовище від подальшого нагір’я, по якому потягнулися над Заозірщиною зелені масиви: Яровівська дубина, Заразомів і Набивайлів лісочки, Бандурова осичина, Горошків лісок, Курячий і Жуків ярки з різною деревиною, Лище, Сухостав і Палісонщина. Провалля було глибоке, по обидва його боки височіли скелі з пташиними дуплами. А по його дну круто вгору піднімалася дорога. По ній виганяли худобу на пастівники, а з поля селяни звозили згори вниз своє збіжжя і нерідко ламали вози. У проваллі була глина високої якості. Її люди брали для домашнього обіходу та виготовлення цегли. Тут хлопчики часто грали в "забігайла" та у війну. Траплялися і нещасні випадки. В кінці 20-х років глина привалила дівчину Падалку Наталку (Меречину), а після війни - жінку Солонуху Параску (Воронину) і десятилітнього хлопчика Галівця Івана (Клунакового).

Весною, коли танули сніги, по проваллю і всьому нагір’ю видзвонювали струмки, а в час повені та дощових злив неслися згори вниз потоки води. Найбільше його нападало в Озеро, яке існувало здавна між центральною частиною села і Заозірщиною. А з озера вода витікала по каналу через огороди до берега, а там попадала в Сулу. Озеро являло собою низинний кругляк площею до двох гектарів з водоймищем посередині. За переказами старожилів, у давнину воно було глибоким, але з роками зміліло і у літню пору стало висихати та заростати чередою (стрілками). На кругляку біля озера завжди паслися свині, гуси, качки. Сюди ж люди випускали корів, яких пастухи гнали потім на пасовище.