Із спогадів "Від роду до роду" мого батька Павленка Івана Івановича" (1923-2000)
ПОЧАТОК НОВОГО ШЛЯХУ
Два роки стаціонарного навчання пролетіли швидко і дали мені дуже багато. Я грунтовно засвоїв основну частину програмового матеріалу, необхідного для майбутнього вчителя російської мови і літератури, а також набув деяких літературно-творчих навиків, які потім прислужилися мені як журналісту.
Але треба було і совість мати. Адже дома дружина моя одна несла нелегку сімейну ношу: ходила на роботу у колгосп, утримувала домашнє господарство і ростила двох дітей. Далі дбати тільки про себе я не міг, та і не мав на це морального права. Вирішив переходити на заочне відділення. Написав заяву і відніс її у канцелярію. На другий день мене викликав рект
... Читати далі »
Кілька днів пішли на важкі роздуми. Каста партократів, відірваних від народу, пильно охороняла своє привілейоване середовище від сумнівних, на її погляд, чужаків. Тільки свої, ідеологічно чисті і віддані сталінізмові кадри допускалися у це середовище.
Але навіть за недовгий час свого перебування на комсомольській і партійній роботі я встиг надивитися, що нерідко являли собою оті „чисті і віддані ” кар’єристи.
У райкомівських залах і кабінетах вони гризлися, як павуки у банці, збирали компромат один на одного і у такий спосіб продиралися по службовій драбині угору. З високих трибун закликали робітничу і селянську масу боротися за ідеали комунізму, а самі вели аморальний спосіб життя, пиячили за чужий рахунок, обкрадали колгоспи, виписуючи за безцінь зерно, овочі, фрукти, а найчастіше беручи їх даром.
Після суду над Митрофаном, Мусієм і Тетяною став я задумуватись над тим, як змінити роботу комірника на якусь іншу, більш безпечну. Справа в тому, що коло людей, пов’язаних зі мною, розширялося. Начальство, родичі, добрі знайомі, сусіди. Один раз щось даси, він і вдруге попросить. Як не бережись, а колись і сам можеш стати підсудним. Тому закруглив я свої комірницькі справи і у квітні 1949 року передав їх Солонусі Миколі Юхимовичу (Птиччиному).
З травня того ж року я став працювати аген
... Читати далі »
У грудні сорок шостого у нашому житті настав перелом: мене призначили комірником колгоспу.У ті голодні часи то був майже порятунок. Тепер усі наші продовольчі проблеми відпали самі собою. У нас був хліб, якась крупа чи пшоно, олія. Але жили ми скромно. Тримали кабана і свиноматку, десятка півтора курей, а пізніше, як перейшли у свою хату, придбали і свою корову.
Я щоденно з ранку до вечора був на роботі, а влітку і восени працював майже круглодобово.
... Читати далі »
Настало спекотне літо 1946 року зі жнивами і обмолотом хлібів. А ночі були хоч і короткі, але місячно-зоряні, ліричні. Мені все більше подобалася Шура Бішанова (справжнє прізвище Безсонова з’ясувалось пізніше – автор). Я зустрічався з нею, проводив додому. Йшлося до одруження. Мати схвалювала мій вибір.
Шура була сиротою. Батьків вона втратила у голодному тридцять третьому році. З Харківського дитячого розподільника її, п’ятирічну, привезли у Яшники (Полтавської області – автор), де вона і виховувалась у колгоспному патронаті. На початку війни (1941-1945 роки – автор) старші вихованці розлетілися хто куди, а її, найменшу, забрав до себе бездітний голова колгоспу Падалка Самійло Сергійович. Та його незабаром засудили на десять років за те, що головував при німцях. Залишилася Шура одна на хазяйстві, яке їй перейшло за вироком суду. З 16 років почала ходити на роботу у колгосп, а також була листоношею і вихователькою
... Читати далі »
Мій перший „медовий місяць” (грудень 1945 року - автор) пролетів швидко. Почався другий. А я ніяк не міг визначитися з роботою. Єгора прилаштував лаборантом на спиртзаводі його родич Солонуха Антін Павлович, який працював у райкомі партії. А моє працевлаштування було важким і болючим. Куди я не кидався у пошуках роботи, усюди натикався на одну і ту ж перешкоду. Бувших військовополонених не дозволялося брати на будь-яку престижну службу, особливо керівну. Тільки рядовим у колгосп або чорноробом на завод, шахти чи лісоповал.
Про працевлаштування я думав з першого ж дня повернення у рідне село. Продовжити навчання на третьому курсі землевпорядного технікуму у ті голодні роки я ніяк не міг: не було за що. Завербуватися на шахти чи лісорозробки, з яких інші тікали, теж не виходило.
За протекцією дядька Олексія, який працював у середній школі учителем, ... Читати далі »
Після усього пережитого (війна і полон - автор) мій перший місяць у рідному селі (грудень 1945 року у селі Яшники Полтавської області - автор) можна назвати медовим місяцем. Я ніби удруге народився і зразу ж поринув у вир молодіжного життя.
На той час хлопців мого віку у селі майже не було.Вони або полягли у боях, або ще десь дотягували свою армійську лямку. Дещо раніше мене повернувся з госпіталю Галівець Андрій Григорович (Клунаків). Дома був і Мигаль Микола Тимофійович (Симончуків), який в армію не призивався за станом здоров’я.
Спершу пішов я до Андрія. Він був молодший за мене на один рік, тому на фронт попав уже у 1943 році, після звільнення села від окупантів. Він форсував Дніпро, визволяв Білорусію і у Прибалтиці був тяжко поранений. Але вилікувався і повернувся додому.
Обнялися ми, поцілувалися. Мати зразу ж п
... Читати далі »
Демобілізованих набрався цілий ешелон. Серед них було чимало солдатів і сержантів старшого віку, а також учителів, спеціалістів народного господарства. Проводжали урочисто. Грав духовий оркестр, виголошувались прощальні – напутні промови. Усім вручили подарунок – відріз на костюм. Дали й мені. Очевидно, обійшлося уже без відому і санкції особливого відділу. Поверталися на Батьківщину гучно й помпезно. Увесь ешелон був обліплений лозунгами. Солдати везли додому повні чемодани „буржуазного тряпья”. У вагонах його програвали один одному у карти, а також вимінювали на нього на зупинках, особливо у Польщі, смердючу самогонку, і пили. Дехто, перебравши, попадав під міжвагонні буфери і під колеса.
Я у тому шумі і гамі почував себе трохи незручно, бо не мав ні грошей, ні зайвого „тряпья”. У моєму речовому мішку лежало тільки вкрай необхідне: подарований відріз на костюм, чорна куртка із штучної шкіри, зелені англійські штани, біла сорочка у смужку і нові цивільні черевики.
... Читати далі »
На другий день до сарайчика прийшли наші українські дівчата і хлопці. Вони були забрані у Німеччину, тут працювали на якійсь фабриці і жили у гуртожитку. Принесли нам їсти і деякі новини. Переночували ми ще ніч, а уранці наші охоронці кудись зникли.
ВИЗВОЛЕННЯ
Між тим артилерійська канонада ставала ближчою і гучнішою. Ми усю ніч прислухалися і майже не спали. Вранці ніхто не відмикав сарая. Але через щілини ми помітили, що наближаються з собакою чи то есесівці чи поліціянти. Стали вони забивати двері дошками наглухо. Ми сполошилися: невже спалять? І тут же почали ложками і руками рити проходи у кількох місцях попід сараєм, щоб в останній момент вискочити і тікать.
Тим часом перестрілка, уже автоматна, була зовсім близько, і німці кудись дременули. Пройшло з півгодини. Раптом чуємо голоси наших дівчат. Хтось відриває дошки і збиває замок. Двері відчиняються, і входять два англійських солдати у с
... Читати далі »
Головна 