Мій перший „медовий місяць” (грудень 1945 року - автор) пролетів швидко. Почався другий. А я ніяк не міг визначитися з роботою. Єгора прилаштував лаборантом на спиртзаводі його родич Солонуха Антін Павлович, який працював у райкомі партії. А моє працевлаштування було важким і болючим. Куди я не кидався у пошуках роботи, усюди натикався на одну і ту ж перешкоду. Бувших військовополонених не дозволялося брати на будь-яку престижну службу, особливо керівну. Тільки рядовим у колгосп або чорноробом на завод, шахти чи лісоповал.

Про працевлаштування я думав з першого ж дня повернення у рідне село. Продовжити навчання на третьому курсі землевпорядного технікуму у ті голодні роки я ніяк не міг: не було за що. Завербуватися на шахти чи лісорозробки, з яких інші тікали, теж не виходило.

За протекцією дядька Олексія, який працював у середній школі учителем, спробував я влаштуватися туди військовим керівником. Директор погодився. Тільки потрібне було направлення з воєнкомату. Пішов я за ним у район. Написав заяву, автобіографію, заповнив анкету з графою „був у полоні”. І відмовили.

Був у нас тоді головою сільради Заєць. Сам родом із с. Токарів, демобілізований, освіта початкова, але партійний. Викликав він мене до себе у кабінет і каже: „Хватить тобі вже гулять, приймай магазин. А то наш продавець щось проторгувався. Я подзвоню у райпотребсоюз, а ти завтра ж їдь на затвердження.”

Поїхав я у район, і там у відділі кадрів повторилася та ж історія з анкетою: відмовили!

Було не просто образливо. У душі визрівала злоба проти Сталіна і його партократів, які на нашій крові і на наших муках робили собі кар’єру.

Остаточно доконала мене відповідь Головного Бронетанкового Управління з Москви на мій лист, у якому я просив визначити мою долю, оскільки я закінчив військове училище і замість випуску пішов у бій, був тяжко поранений і опинився у полоні.

Не знаю, що у тій відповіді було написано. У військкоматі мені її не показали, а лиш роз’яснили дослівно так: „Вам надо не писать, а идти в колхоз и поднимать сельское хазяйство, дабы искупить своё пребывание в плену.”

Це був цинічний і нахабний удар нижче пояса, після якого я почав розуміти, що сталінська диктатура злочинна і антинародна. Я затаївся і став людиною-двійником, яка ненавиділа існуючий лад і одночасно шукала собі місце під сонцем за його аморальними законами.

Перше, на що я відважився, - більше ніде не говорити і не писати, що був у полоні, так як моя чесна відвертість обертається проти мене злом, якого я не заслуговував. Так в анкетах замість полону появився запис про перебування у госпіталі. Його мені внесли і при обміні тимчасового посвідчення на постійний військовий квиток.

З цього почався другий етап мого життя. Я уже нікуди не рвався, а закусивши вудила, пішов працювати у колгосп. Підвозив солому з поля до ферми, де її з ранку до вечора різали на січку і вперемішку з жомом давали худобі. Возив також вільшину з лугу до майстерні, вивозив гній на поля.

Робота з простими людьми подобалася, і я став поступово виходити з того шокового стану, у який мене кинули вірнопіддані сталінські бюрократи. Одне турбувало – оплата праці. Зношувалися мої солдатські чоботи, бушлат і галіфе. А нових за пустопорожні трудодні не купиш.

Вечорами я ходив до клубу, яким завідувала Надежда Процакова – комсомолка з довоєнним стажем. Там працював драмгурток, у який запросили і мене. Керував ним Михайло Прохоренків. Це був обдарований від природи гуморист з акторськими здібностями. Він ще влітку повернувся з Німеччини. Вдень ходив у десятий клас, а ввечері проводив репетиції. Ми здружилися. Під його керівництвом були поставлені такі п’єси, як: „Кум-мірошник, або сатана у бочці”, „Як ковбаса та чарка, то минеться й сварка”, „Пошилися у дурні”.

Але особливий успіх випав на виставу „Сватання на Гончарівці”. Ставили ми її удвох уже у новому клубі з великою сценою (у бувшій церкві). Людей набилося повно. Старі і молоді. Кому не вистачило місця у залі, ті стояли уздовж стін.

Треба сказати, що у ті часи у селі не було ні радіо, ні газет. Селяни їх не передплачували, бо не мали грошей. Тільки сільрада та контора колгоспу одержували по кілька екземплярів. Про те, що діється у країні, дізнавалися в основному від різних уповноважених із району, які приїздили викачувати хліб, розміщувати державну позику, вибивати податки і одночасно розповідали про успіхи комуністичного будівництва. Тому інтерес до вистав, як до своєрідних віддушин у сірому і злиденному житті, був закономірним. Роль Стецька зіграв сам Михайло, я – Прокопа Шкурата, його жінки – Галька Оніпчиха, їхньої дочки Надька Ярощукова, Олексія – Микола Бережняків, а відставного солдата Скорика – учитель Прокопенко Олександр Романович. Можливо, ми грали не так уже й добре, але від душі. Та і сама п’єса була чудова, народна, близька і зрозуміла сільському глядачеві. Раз за разом у залі зривався сміх, а у кінці довго лунали вдячні оплески.

Та Михайло незабаром полишив нас. Він закінчував десятий клас і готувався до вступу в інститут. То була відчутна і незамінима втрата. Його ролі – Стецька (Сватання на Гончарівці”), Кукси („Пошилися у дурні”), Тимоша („На перші гулі”) – так яскраво і переконливо більше ніхто не зіграв.

Керівництво драмгуртком перейшло до мене. Було нелегко. Від завідуючої клубом Мигаль Надежди допомоги було мало. Участі у художній самодіяльності вона не брала. Тільки й того, що відкривала та закривала клуб. Правда, і писалося їй усього 15 трудоднів на місяць.

У зв’язку з переведенням клубу у нове приміщення і пожвавленням культурного життя у ньому правління колгоспу підняло зарплату завідуючому до 25 трудоднів і призначило на цю посаду бувшого вчителя Прокопенка Олександра Романовича, який щойно повернувся з полону. У школу його не взяли. Не знаю, чи з ідеологічних теж мотивів, чи за станом здоров’я. Це був тридцятилітній чоловік, красивий, освічений і веселий. У перших же виставах він проявив себе як талановитий актор-гуморист.

Прокопенко був хорошим організатором. Він збирав гуртківців у визначені дні на репетиції, готував сцену, розписував ролі. А чисто режисерська робота була на мені. Я так захопився нею, що навіть купив книжку видатного театрального діяча Станіславського „Робота актора над собою” і ґрунтовно проштудіював її.

Забігаючи наперед, скажу, що за три роки ми зіграли майже усю українську класику, зокрема такі шедеври, як: „Наталка Полтавка”, „Москаль-чарівник”, „Шельменко-денщик”, „Назар Стодоля”, „Дай серцю волю – заведе в неволю”, „По ревізії”, „Глитай або ж паук”, „Сто тисяч”, „Мартин Боруля”, „Безталанна”.

А коли нас покритикували партократи за надмірне захоплення широкими штаньми, то ми поставили і деякі сучасні п’єси – „Макар Діброва”, „За другим фронтом” та кілька одноактівок гумористичного спрямування.

З окремими добре підготовленими спектаклями їздили ми і на сусідні села – у Степуки і у Луку. А одну дію з п’єси „Макар Діброва” поставили на районному огляді колективів художньої самодіяльності.

Бажаючих грати у виставах було багато. Але у процесі випробування потрапляли на сцену лише одиниці. Поступово склався більш-менш сталий колектив. Пройшла і певна спеціалізація: виділились актори ліричного, героїчного плану і гумористи. Про окремих найбільш обдарованих і самовідданих моїх гуртківців хочеться сказати більше.

1. Шостак Захарко Олексійович – колгоспник, найстаріший аматор ще з довоєнним стажем. Тоді йому уже було років за 40. Він грав якось природньо, достовірно і мав гарний голос – баритон.

2. Прокопенко Олександр Романович – зав. к лубом.

3. Тесленко Кирило Антонович – учитель, 30 років.

4. Оніпко Ганна – колгоспниця, 22 роки. Постійна мати чи сварлива тітка.

5. Ярощук Надежда Кузьмівна – секретар сільради, 22 роки.

6. Шиш Анюта Петрівна – учениця, 18 років.

7. Романенко Настя Федорівна – ланкова, 28 років.

8. Кумпан Григорій Гаврилович – колгоспник, 18 років. Один з наймолодших і найталановитіших. Грав на гармошці, гарно танцював.

Якось поступила з району директива – підготувати і виставити на огляд хоровий колектив. І Прокопенко почав гарячково збирати співаків з усього села. Набралося біля 40 чоловік, і усе люди літні, з колишньої церковної півчої. Голоси чудові, давно відшліфовані. З молодих було кілька дівчат та я з Максимом Стрільцевим.

Керував хором дід Кисіль Андрій – колишній дяк і регент церковного хору. Був у нього камертон. Ото дзенькне ним об палець, приставить до вуха і мугикає: „Соль-мі-до”, доки вловить потрібну ноту. Співали ми акапельно, без супровіду. Усі у домашньому українському одязі. Виконали „Заповіт” і „Садок вишневий коло хати” Шевченка, а також народну пісню „Ой летіла горлиця через сад” і одну сучасну – „Конница Будённого”. У кінці я заспівав сам „Стоїть явір над водою”.

Як розповів потім Прокопенко, на нараді по підсумках огляду завідуючий районним відділом культури сказав, що яшницький хор сильний своїми голосами, але мало у ньому молоді і репертуар застарілий.

Тоді потрібні були пісні про батька Сталіна та матір Вітчизну і про наше щасливе життя. А ми співали про те, що було нам близьке і рідне. Тому й повернулися з районного огляду без похвали і нагород.

Через кілька днів після того прийшов до мене дід Кисіль і почав говорити про те, що у мене хороший голос, який може прислужитися. А далі: „Питав мене лохвицький протоієрей, чи немає у селі підходящого чоловіка з добрим голосом, щоб послати учитися в Одеську духовну семінарію за рахунок церкви?”

Я був шокований такою раптовою і незвичною пропозицією. Вона мені здалася ризикованою. Адже священників переслідували, кидали у тюрми. А я й так був, очевидно, на обліку у наших недремних органах. Не вистачало ще в одну халепу вскочити. І я відмовився.

Якщо судити по тому, як ішли справи у клубі, то можна подумати, що і матеріальне життя у селі покращувалося. Ні, воно залишалося злиденним.

Скінчилася війна. І люди, особливо фронтовики, були переконані, що тепер заживемо! Адже перемогли, врятували від гітлерівської чуми не лише себе, а й самого Сталіна і усю його систему.

Та настав мир, а держава продовжувала викачувати з колгоспного села усе вирощене тяжкою працею на полях і вироблене на фермах. Тепер уже ніби на відбудову народного господарства. Так, туди дійсно щось йшло. Але тисячі ешелонів з продовольством і військовою технікою направлялися безперервним потоком у Китай і В’єтнам, у країни так званої народної демократії для підтримки світової комуністичної революції і розширення території Радянського Союзу та зон його політичного впливу.

На вироблений трудодень колгоспникові видавалось всього 200-300 грамів зерна. А грошей – ні копійки. А податки залишалися непомірно високими. Обкладалися не тільки сотки присадибної ділянки, а й кожне плодоносне дерево, тому люди вирубували садки.

Ще тяжчими були податки натуральні. Від кожного двору треба було здати державі 475 літрів молока, 44 кг м’яса (вирощене теля), 120 яєць і одну свинячу шкуру. Смалити свиней не дозволялося. Тільки обдерти і здати шкіру державі. Інакше – суд і штраф.

Як і в час війни, кожного року у травні місяці розміщувалися серед населення облігації державної позики на десятки мільярдів карбованців. Робилося це примусово. У село приїзджав уповноважений з райкому партії і разом з головою сільради створював групи агітаторів, які ходили по хатах і „агітували” господарів до тих пір, поки вони не підписувалися на пред’явлену суму. Якщо слова не допомагали, агітатори нишпорили по горищах і сараях у пошуках більш вагомих аргументів: самогонного апарату, вичиненої шкіри чи ще якогось криміналу. І господар „здавався”.

Ця екзекуція тривала, як правило, кілька днів, до повного розміщення визначеної районом суми облігацій для села. А потім районна газета розписувала на усі лади, як радо колгоспники сприйняли випуск державної позики і віддали свої заощадження на благо любимої Батьківщини. Цинізму влади не було меж.

Згадується мені дотепний коментар з цього приводу свиридівського діда Клима. Було йому тоді близько 80 років. Маленький, худорлявий, мов сухар, і сивий-сивий. Жив у ветхій хатині, яку взимку не було чим опалювать. То він на ніч залазив у піч, а там – ще й у мішок з козлиних шкір. Так і спав до ранку. Одні люди називали його диваком, у якого на старість десята клепка з голови випала, а інші говорили, що дід просто прикидається дурником, щоб не влетіло за його іронічно-гострі випади проти радянської влади.

Коли він щось розповідав, то одночасно і пританцьовував, і приспівував, і зображав, як на сцені: „Як іде поїзд від нас на Москву, то важко сопе, мов на круту гору лізе: „Жито-пшениця. Чух! Чух! Чух! Жито-пшениця. Чух! Чух! Чух!” А як повертається з Москви, то біжить легко, наче згори котиться: „Стьожки-брошки, пудрі трошки! Чах! Чах! Чах! Стьожки-брошки, пудрі трошки! Чах! Чах! Чах!” А уже біля станції як закричить: „Облігації!!!” При тому дід Клим імітував ногами і голосом важкий і легкий рух поїзда. А у кінці, піднявши голову вгору і сіпаючи себе за вухо, свистів і вигукував старечим голосом: „Облігації!!!” Раніше машиністи паровозів подавали різкий, пронизливий сигнал – свисток.

Колгосп теж бідував. Усе державне було дороге. А колгоспна продукція забиралася за безцінь. Грошей, які держава платила, наприклад, за картоплю, не вистачало навіть на оплату тих автоколонівських машин, якими вона вивозилась на станцію. Тваринництво теж було збитковим. Одні цукрові буряки трохи виручали.

Люди ледь животіли. Вони ходили у поле, зрізали колоски, набирали зерна у кишені під час роботи на токах, тобто вдавалися до того, що кваліфікувалося судами як розкрадання загальнонародного добра.

На дев’ять років було засуджено Пріську Полікарпиху за те, що наламала у полі кошик кукурудзяних качанів. Шість років ув’язнення одержав Голуб Олександр, який уже на переораній плантації назбирав клунок цукрових буряків. Сто карбованців штрафу сплатив безногий інвалід війни за те, що осмалив кабана.

У колгоспі людям не платили (не можна назвати платою 200 грамів зерна за виснажливий трудодень), але працювати змушували. Чоловікові треба було виробити за рік не менше 180 трудоднів, а жінці – 120. Хто не дотягував до цієї норми, того звинувачували у дармоїдстві, а декого й судили.

За цим законом були вислані у віддалені райони країни для примусової праці Марія Бурисенкова і Федорка Павлина.

У нашій сім’ї основним джерелом прожиткового мінімуму були огород і садок, а також корова, кабан і кури. Майже усе з цього джерела: масло, сир, яйця, фрукти – продавалося на базарі буквально за копійки. Мати ходила на роботу, в основному обробляла ланки. Хоч було страшнувато, але дещо приносила додому, зокрема кукурудзяні качани, картоплю. А Віктор (брат – автор) уночі лазив з хлопчаками по токах і приносив зерно.