НА ПОСАДІ КОМІРНИКА

У грудні сорок шостого у нашому житті настав перелом: мене призначили комірником колгоспу. У ті голодні часи то був майже порятунок. Тепер усі наші продовольчі проблеми відпали самі собою. У нас був хліб, якась крупа чи пшоно, олія. Але жили ми скромно. Тримали кабана і свиноматку, десятка півтора курей, а пізніше, як перейшли у свою хату, придбали і свою корову.

Я щоденно з ранку до вечора був на роботі, а влітку і восени працював майже круглодобово. Поступало з поля зерно, його підсушували на току, вдень і вночі очищали віялками, а посівний матеріал – ще й на трієрі. Клубний драматичний гурток довелось передати Прокопенкові.

Та з першого ж дня після одруження ми з Шурою почали думати про те, як нажити свою власну хату.  На її городі стояв недогорілий зруб. Під нього  можна було підвести нові підвалини, зробити новий дах, і буде хата. Я подав заяву до правління колгоспу, і мені дозволили зрізати одного дуба і вільшини на дах. Дуб стояв в Острові, високий, стрункий. Найняті мною люди спиляли його і окремими частинами перевезли до майстерні, де і розпустили на підвалини. А вільшини я натягав волами з лугу удвох з Митрофаном. Договорив  лохвицьких майстрів, випили і могорич, але добудовувати колишню Самійлову хату не довелося.

Якось мені сказали, що продає свою хату Федір Погуляїв, а сам збирається переходити до своєї одинокої матері. Я зустрівся з ним. Довго торгувалися. Хата зовні була непогана і у гарному місці стояла – на Мигалівщині, де були родючі городи. Але старувата. Поставив її до революції Антін Филимонів, якого  у тридцяті роки розкуркулили і вивезли на Соловки. А хату „купила” за безцінь сестра голови сільради. При хаті стояли ще дві будівлі – хлів дерев’яний, старенький і кирпичовий влазний погріб. Хату Федір збирався (якщо не продасть) перевезти до матері на сарай. Була вона крита залізом.

Я зробив Федорові таку пропозицію. Віддам йому зруб і вільшину, а також чотири тисячі крб. грошима, які збирався взяти за материну комору. Врешті-решт дійшли згоди. Я написав матері листа, і вона дозволила продати комору, яку батько поставив у двадцять дев’ятому році. Була вона ще фактично нова, крита тонкою черепицею, і лохвицька жінка купила її за чотири тисячі.

У квітні місяці приїхала додому мати, і ми з Шурою зразу ж перебралися у свою хату. За традицією, коли хата продавалась, то в ній залишалися новому хазяїнові стіл, лави і дощаний піл, на якому спали. Федір же забрав усе, крім стола. Добре, що у Шури була ще Самійлова кровать, перина і подушки, та мати дала нам одну лаву. Був у Шури ще ослін. А через деякий час Пантелеймон Ярового зробив нам добротну кровать. Пізніше виявилось, що підгнила у хатині стіна, її довелося вивалити і підв’язати очеретом.

Тим часом повним ходом ішла весняна посівна кампанія. І тут я ще раз наочно переконався, як бідно жили люди, як вони, голодні і виснажені, працювали з ранку до вечора  у полі. Їсти їм не варили, а видавали у кінці дня на руки по 200 грамів вівсяної муки. У коморах більше нічого не було. Жито, пшениця, ячмінь, гречка, просо, горос – усе ще минулої осені пішло державі, у рахунок „почесної” хлібоздачі та натуроплати. Одного фуражного вівса залишилося трохи для коней та свиней. Ото його й видавали тим, хто виходив на роботу.

Бригадири ввечері приносили списки, і я  відважував кожному „щасливому”, як писали газети, колгоспникові оті 200 грамів фуражної дерті. Одержували її мовчки, з затаєною злістю вчорашні фронтовики-переможці, а також вдови тих воїнів, які полягли у боях, захищаючи рідну землю і тричі прокляту радянську владу.

Було, зберуться дядьки біля зерносховища, де видавалися щоденні наряди, кому і куди йти на роботу, і починають говорити, як далі жити. Деякі фронтовики, пам’ятаю, казали, що Жуков обіцяв, ніби колгоспів більше не буде, якщо переможемо ворога. Та вони залишилися як засіб викачування усіх плодів селянської праці для здійснення примарної ідеї світової комуністичної революції.

Шура, як і усі жінки, ходила у ланки по вирощуванню цукрових буряків, кукурудзи, картоплі. 19 червня ще була на роботі, а 20-го народила Гришу. (Мама згадує: „Після пологів до весни я не ходила на роботу, а  8 Березня на колгоспних зборах мене обрали вихователькою у ясла, за цю роботу нараховували 0.75 трудодня”. – автор)

Літом, як почалися жнива, пішов з поля до зерносховища перший хліб. Вагарем на токах була Ольшанська Тетяна. Одного разу останню підводу з пшеницею вона направила до мене без накладної. Сказала, що темно і випише завтра вранці. З цього „резерву” я змолов собі і їй по мішку борошна. Допомагав, як міг, і матері, і родичам.

 Люди, хоч і боялися тюрми, все ж  ризикували і насипали зерна на токах у кишені і пазухи, вважаючи його своїм кровним, заробленим нелегкою працею, і тим рятували себе і своїх дітей від голоду.

Очевидно, знали і у верхах, особливо на районному і обласному рівнях, що сільський люд перебуває на межі виживання. Тому вперше за повоєнні роки дозволили нарахувати колгоспникам по півкілограма зерна на вироблений трудодень. То уже був міні-порятунок.

Тим часом наш Віктор ледве перейшов у 10-й клас. Особливо відставав він з математики. Тому дядько Олексій забрав його на рік до себе на сахзавод. У свій час мій батько допомагав йому, як він учився в університеті. Дядько за фахом був учителем фізики і математики, і за рік він так підтягнув Віктора, що той поступив у Київське артилерійське училище. Але і мені доводилося допомагати дядькові матеріально, тобто утримувати Віктора.

Навесні сорок сьомого року повернувся з армії ще один мій довоєнний товариш по вечорницях – Соколовський Степан Михайлович. Служив він на флоті і був старшиною першої чи другої статті. Красивий, стрункий моряк та ще й танцюрист хвацький. Не тільки  морське яблучко, а й будь-які парні танці виконував бездоганно. Дівчата були просто у захваті. Але він вибрав одну – Солонуху Гальку Павлівну, дочку голови колгоспу. Весілля було гучне і багате. Павло Йосипович узяв з комори два мішки білої муки – для себе і для сватів, літрів 10 олії. Як він це проводив у бухгалтерії – не знаю. Я був у Степана дружком і до того дотанцювався, що відлетіла підошва від чобота. Жінки підв’язали її перевеслом (для сміху).

Степан повернувся з армії членом партії. З його приїздом у селі утворилася партійна організація, до якої входили: Заєць – голова сільради, Романенко Іван Андрійович – фельшер, Павленко Митрофан Іванович – фінагент і Степан, який став агентом Уповмінзагу. Секретарем парторганізації був  Романенко Іван – зять дядька Петра.

У кінці жовтня 1948 року виповнювалося 30 років Ленінського комсомолу.  Кращим комсомольцям були вручені Грамоти райкому, а також подарунки від колгоспу: фуфайки, чоботи, платочки. Мені було вручено Грамоту ЦКВЛКСМ та Міністерства сільського господарства. Того ж року мене було обрано членом бюро Лохвицького райкому комсомолу, і я ним був до листопада 1952 року. Розпрощався я з комсомолом на тридцятому році свого життя.

Що ж дали мені роки перебування у комсомолі? Дали дуже багато. Не даремно кажуть, що життя – найкращий лікар і порадник. Після полону та пов’язаного з ним сталінського остракізму я у молодіжному середовищі поступово відроджувався і набирався сили, яка буяла у мені і шукала виходу, до чого б прикластися і у що перелитися.

Треба сказати, що у ті часи людей з середньою освітою навіть у районі було небагато. У райкомі комсомолу перший і другий секретарі працювали після закінчення педагогічного училища, а заворг Григорій Шумило мав лише вісім класів. З 30 працівників райкому партії вищу освіту мали тільки двоє: секретар райкому, який відав ідеологією, та зав. відділом агітації і пропаганди. У решти – середня або незакінчена середня. А про село нема що й говорити. Переважна більшість молодих людей мала 4 класи або й того менше. І доучуватись не збиралася або й не могла.

Тому на цьому фоні я помітно виділявся, особливо у селі. Мої знання, життєвий досвід і практична діяльність швидко проклали мені дорогу до службового зростання. Секретар райкому Самоздран вніс мене у списки резервних голів колгоспів.

Поступово у селі склалося і таке товариство, з яким я відзначав різні свята: м’ясниці, Новий рік, Різдвяні коляди, а також 1 Травня, День Перемоги. Це вчителі Стрижак Дмитро Григорович, Тесленко Кирило Антонович, Марченко Олександр Григорович, а також Соколовський Степан Михайлович, Романенко Іван Андрійович. Усі з жінками. Гуляли, як правило, у школі, або на природі.

А одного разу, як кажуть, серед білого будня виходять увечері з-за мого хліва парторг Іван Андрійович і вчитель Кирило Антонович. І якось таємниче переглядаються. Бачу, в обох стирчать із кишені пляшки з горілкою чи з вином. Я зрозумів, що мають намір випити. Але з якої нагоди? Нахиляється Кирило Антонович до мого вуха: „Ковбаси хочеться.” Я розсміявся, згадавши, як перед цим похвалився, що у банках ковбаса довго зберігається, залита смальцем. Довелося внести з комірки одну літрову банку, розігріти на сковороді і поставити на стіл.

А то якось зайшов Іван Андрійович до мене з пляшкою шампанського, якого ми ще не знали і не пробували. Я йому шепнув, що Шура зараз піде прать на берег, і тоді ми вип’ємо. Збирається вона, а я ходжу по хаті і прикидаю оком, де хліб, сало, помидори, ніж, вилки. Тільки вона вийшла з хати, я все те на стіл, а Іван Андрійович швиденько відкручує пробку. Та раптом шампанське як вибухне. Іван закрив горловину долонями, а воно шипить, рветься. Він кричить: „Держи!” Я зверху давлю його руки своїми. А тут Шура на порозі. Вернулася, бо забула праника (дерев’яне знаряддя для полегшення прання на річці – автор). Стоїть і очам своїм не вірить. Отак ми попалися, як кажуть, на гарячому.

За ці роки мені довелося бути кумом у Галівця Андрія (Клунакового), у Тьотки Якима, який змінив Зайця на посту голови сільради, у Гальки Глейової, у Ольги Пантелеймонової. Відгуляв я також весілля у Івана та Дуні дядька Андрія, у Федора та Гриші дядька Максима, у Михайла тітки Улити, у Митрофана Гетьманового, Степана Соколовського, Єгора Саміленкового, Ганни Меречиної. І на кожному з них залишав свій слід. Всього не опишеш. Розкажу, як у Ганни Меречиної вивісив червоний прапор (знак непорочності молодої) на самому вершечку високої верби у її дворі. Тиждень висів той прапор, і ніхто не ризикнув лізти на ту небезпечну верхотуру, щоб його зняти. Адже зимою верба ломка, можна зірватися вниз. Прийшов до мене батько молодої і просить: „Ванько, зніми прапор, а то голова сільради визвав мене і каже: „ Що то у тебе, Микито, у дворі якась республіка, що прапор майорить? Зніми його або зріж вербу, а то районне начальство побачить, то і мені влетить.”

Прийшов я до верби, як глянув угору, то й подумав: „І як я туди здерся у чоботях?” Все ж поліз. Біля самого вершка простягнув руку вгору, розв’язав  мотузок і кинув прапора вниз, а сам обережно спустився на землю. У хаті на столі на мене уже чекала півлітра. Найчастіше мене кликали на різні гуляння, мабуть, за веселу вдачу і співучий голос, якого я не втратив до старості. Може, у мене було горло луджене?

Хочу згадати добрим словом моїх односельців, звичайнісіньких дядьків, які, незважаючи ні на які незгоди, були від природи, з діда-прадіда людьми веселими, здатними на всілякі вигадки, як ті запорожці, що писали листа турецькому султанові.

Біля зерносховища і пожежної кімнати було завжди людно. Кожного ранку сюди сходилися колгоспники на так званий наряд. Тут голова колгоспу і бригадири розпоряджалися, куди і скільки робочої сили треба направити, давали і персональні наряди тим, хто за ними приходив. Але і вдень та ввечері тут теж було не без людей. Збиралися, наче у клуб, постійні любителі посиденьок і перекурів, балясники і жартівники. Вони висміювали начальство, розігрували односельців, які проходили мимо. Особливо діставалося тим, хто не вмів реагувати на гумор. Великими майстрами такого розиграшу були Мигаль Сашко (Турлай), Кумпан Василь (Дзвонко), Солонуха Михайло (Бурисенко) Солонуха Трохим (Ївгененко), Павленко Іван Йосипович (Калита), Шостак Захарко (Юрків), а з молодих – Митрофан Гетьманів.

Розігрували тонко і дотепно. Якщо, наприклад, якийсь Василь чи Параска були ревниві, то при наближенні Василя ніби обривалася розмова про його жінку, до якої чомусь став заходити бригадир чи хтось інший. А якщо наближалася Параска, то мова йшла вже про її чоловіка, який залицявся до якоїсь там молодиці. Говорилося так, щоб Василь чи Параска щось почули тільки краєм уха, а далі усі замовкали, ніби й не було тієї грішної розмови. І були такі, що попадалися на „гачок”. То вже було сміху.

Якось восени навезли до комори кавунів. Сидять біля них чоловіки і обмінюються репліками. Коли йде Мигаль Сашко. Любив він посміятися над іншими, а тут вирішили і над ним узяти верх. Щось пошепталися між собою Кумпан Василь і Шостак Захарко, а тоді узяли у мене великого кавуна і давай сперечатися, спілий він чи зелений. Заспорили на літру. А тут і Сашко на підході. Василь до нього: „Сашко, розбий.” А той: „А мені ж  буде?” „Буде”, - відповідають обидва. Сашко раз рукою – і розбив, а вони удвох йому по дулі під самісінький ніс: „На!” Усі кругом так і полягали від реготу. Адже купили самого Турлая, який міг кого завгодно купити, а його ще ніхто не зміг. Подібні витівки народжувалися майже щодня.

У цих розигришах є свої правила. Сторонньої людини не зачеплять, тільки з свого середовища. І біда тому, хто не розуміє гумору, ображається. Такому ще добавлять, засміють і заклюють. Ото проковтни пилюлю і змовч, якщо не вмієш дати здачі таким же дотепним словом або вчинком. Вдалі розиграші інколи стають надбанням усього села. Люди ще довго їх згадують і сміються, як дорослі діти.

Один із них про упрвноваженого райкому та про Шупу Федора. Жив у селі такий чоловік. Нижче середнього росту, натоптуватий і вайлуватий. Куди пошлють на роботу, туди і йде. Що жінка скаже, те і виконує. Сам же мовчакуватий і якийсь безпорадний, ніби з-за рогу порожнім мішком  ударений. Зате його жінка Ганна була хоч і маленька, але вересклива і завзята. Так що  Федір був у неї під каблуком.

У колгоспі у той час був уповноважений з району, якийсь Толмачов. Так от підійшов він до чоловіків та й питає, чи немає у селі парикмахера, який би його підстриг. Сашко Турлаїв зразу ж порадив: „Он бачите третю хату. Там живе Шупа Федір Микитович. Так він стриже і побрить може. Правда, любить випити. Але з Вас нічого не візьме.”

Пішов уповноважений за вказаною адресою, а чоловіки від сміху аж за животи беруться. Зайшов у хату. На полу (піл – дерев’яне ліжко – автор) лежить чоловік, не бритий і босий. Ноги чорні від землі. А над ним мухи роєм літають.

-         Здрастуйте! – привітався уповноважений.

-         Здорові були, - буркнув Федір, піднімаючись і чухаючи спину.

-         Чи б Ви мене, Федоре Микитовичу, не підстригли?

-         Що?

-         Питаю, чи не підстрежете. Люди порадили до Вас звернутися.

-         Таке вигадають. Та я ножниць ніколи у руках не держав.

-         Тут уповноважений зрозумів, що дядьки просто послали його на глум. Вийшов з хати і попрямував до зерносховища, але там уже нікого не було.

Небайдужі до таких розиграшів  і жінки. Якось приходить до нас баба Ганна Дзвончиха і просить Шуру: „Обміняйте мені яєць під квочку. Кажуть, у вас кури несущі і негребущі. А у мене так просто біда: усе в огороді перегребли і не несуться. Я їм уже й пазурі повідрізала – не помагає.” Виявляється, баба була на вуличних посиденьках і там поділилася своєю бідою. І хтось їй жартома кинув: „Обміняйте, яйця у комірника, у нього кури несущі і негребущі.”

То був натяк на те, що баба не дає своїм курям зерна, і на те, що у комірника його вистачає, тому й кури несуться і не гребуться. Але баба сприйняла його за чисту монету і прийшла до нас зі своїми яйцями.

На останку цього підрозділу скажу ще кілька слів про те, як склалася доля Митрофана Гетьманового, який був не тільки моїм найближчим товаришем, а хрещеним батьком моєму синові Гриші.

У 1948 році Митрофан одружився. За жінку взяв Ольгу Козлову. Традиційного весілля не було, але на вечоринці погуляли і ми з Шурою.

Після одруження Митрофан почав будувати нову хату. Я допомагав йому: заготовляв ліс, возив додому дубину, давав і деяких продуктів, як працювали майстри. Хата була уже майже готова, як Митрофана раптом арештували, а разом з ним і Мусія Стрільцевого та Лазарову Тетяну, яка була вагарем на току. Митрофан возив з Мусієм з поля до комір зерно. Останню ходку з пшеницею вони розвантажили уже вночі у себе вдома. Хтось помітив і доніс. Усього знайшли шість мішків вагою 400 кілограмів. Тетяна ніби не давала, а вони чи не послухали, чи вговорили її, щоб мовчала. На суді обом дали по 18 років, а Тетяні – 12.

Я дав Митрофанові на дорогу деяких продуктів і свої ялові чоботи. Ользі він сказав на прощання: „Не  плач і мене не жди, а виходь заміж, якщо хтось трапиться.” Через вісім років  сувора сталінська стаття була вилучена з кримінального кодексу, і Митрофан повернувся додому, забрав свою Ольгу і повіз туди, де відбував покарання, - у Норильськ.

Але про його появу у Яшниках я розкажу детальніше. Одного вечора сидимо ми з Шурою дома, коли відкриваються двері, і у хату входить незнайомий чоловік у шикарному костюмі, у фетровій шляпі і при галстуку. У руках паличка, а на очах темні окуляри. Входить, ніби секретний агент чи злодій, і нічого не говорить. Придивляюсь і вигукую:

-         Митрофане, ти?!

Пізнала і Шура. Сміємось і чоломкаємося.

-         Нащо ж ти окуляри темні надів? – питаю.

-         Од б_ _ _ _й”, - відповідає і хіхікає давно знайомим мені смішком.

-         Уже за столом розповів, що „мотав строк” на мідноплавильному комбінаті у Норільську. А коли після смерті Сталіна звільнили, то залишився там працювати із-за того, зщо вільнонайманим платили великі гроші. За кілька років зібрав кругленьку суму, одягнувся і приїхав у відпустку на два місяці.

У першу ж неділю Митрофан організував у себе вечоринку. Були ми з Шурою і дехто з сусідів. Прийшла також зі Свиридівки (сусіднє село – автор) старша сестра Ганна зі своїм дорослим сином, який працював столяром у колгоспі. Коли Митрофанова мати  залишилася сама, то попросила його , щоб зробив двері до нової хати. Він то зробив, але узяв за роботу 300 грн. І тепер Митрофан у своєму стилі готував йому сюрприз.

Посідали за стіл, випили. Тоді Митрофан вніс у світлицю новий коверкотовий костюм і каже до мене: „Ану примір.” Я одягнув. Костюм був якраз на мене. Так і виблискував сталистим кольором. „Оце тобі, мій вірний товаришу, за те, що ти не пошкодував мені у далеку дорогу своїх чобіт, і за те, що помагав батькам.”

„А тобі, - повернувся він до  свиридівського племенника, - за те, що здер з матері за двері 300 грн, - на!” І підніс йому дулю. Таким уже був Митрофан, і я передаю точно, як було.

Кілька днів я ходив у тому костюмі по селу з Митрофаном. Побували ми і в Лохвиці, посиділи у ресторані. Обмундирував він повністю і мого сина, а свого хрещеника Гришу. Купив костюмчик, рубашку і ботиночки.

Тим часом Митрофанів відпуск закінчувався. І він почав готуватися у далеку дорогу. Думали та гадали ми з Шурою, що йому подарувати на пам’ять, і вирішили дати два вишитих рушники і „Кобзаря” Шевченка.

Прийшов він до нас на прощання. Шура розвісила на стінах свої кращі рушники і каже: „Оце вибирай два, які сподобаються.” Став він оглядати, а вона підказує: „Може, візьмеш оцього, з волошками?” Рушничок був гарний, але коротший за інші. Ну, Митрофан не сказав, що короткий, а відповів, як завжди, образно і дотепно: „Одного разу, каже, - зійшлися двоє хороших друзів. Один із них вирішив піднести другому подарунок. Виклав на столі собачку з чистого золота і питає: „Ну як, подобається собачка?” А той відповідає: „Так, собачка хороший, та хвіст куцуватий.” Шура так і пирснула сміхом. Вибрав він пару рушників, а я вручив йому новенького „Кобзаря” і сказав: „Коли обійме тебе туга за рідним краєм, то відкриєш оцю книжку і ніби побуваєш на Україні, бо ніхто її так не описав, як Тарас Григорович Шевченко („Кобзар” Шевченка був настільною книгою у нашій сім’ї, батько любив його, знав багато напам’ять і частенько нам читав щось звідти – автор).