І.І. Павленко. За місце під сонцем. Частина 3 - 4 Січня 2009 - Дневник

Шура була сиротою. Батьків вона втратила у голодному тридцять третьому році. З Харківського дитячого розподільника її, п’ятирічну, привезли у Яшники (Полтавської області – автор), де вона і виховувалась у колгоспному патронаті. На початку війни (1941-1945 роки – автор) старші вихованці розлетілися хто куди, а її, найменшу, забрав до себе бездітний голова колгоспу Падалка Самійло Сергійович. Та його незабаром засудили на десять років за те, що головував при німцях. Залишилася Шура одна на хазяйстві, яке їй перейшло за вироком суду. З 16 років почала ходити на роботу у колгосп, а також була листоношею і вихователькою у дитячих яслах. Та одного разу, коли вона була у клубі, хату хтось пограбував і підпалив. Згорів чулан, де зберігалися продукти, а також солом’яний дах. Пожежу загасили, і зруб залишився цілим. Пішла Шура по людях. Жила у Самійлового брата Івана, в Уляни Дібровиної, у Марії Йосипешки, у медсестри Виноградчої Насті Григорівни, яка влаштувала її санітаркою при медпункті. У цей час вона мені і приглянулась.

Та не дрімали і мої дядьки та тітки. Їм хотілося віддати мене якнайвигідніше у приймаки, бо ж у нашій сім’ї були ще Василь і Віктор, а також маленька Оля.

Пішли ми ввечері городами і манівцями, щоб менше людей бачило. Зайшли у хату. Там нас уже чекали, бо усе було прибране. Поговорили про се, про те. Потім випили по чарці. Жінки пішли у садок, а ми залишились у хаті. Дочка показувала альбом, який привезла з Німеччини. Я розпитував, де вона там була, і розказував дещо про себе. Це нас частково зближало. На прощання я пообіцяв, що поговорю дома з матерею і у наступну неділю дам остаточну відповідь. А тітці Мотрі сказав: „Дівчина нічого, гарненька, привітна і балакуча, але у мене є своя, з якою я вже домовився про одруження.” Пішов і більше у Свиридівку не потикався.

Судили ми та рядили, як бути, і вирішили. Оскільки шансів пережити всією сім’єю голодну зиму залишалося мало, мати виїде з Олею (молодша сестра батька – автор) до Марії (старша сестра батька – автор) у західну Україну, а ми з Віктором останемося дома. Я оженюся без весілля. Ніхто не подивує, та й Шурі нема за що його справлять. А після одруження зберемо врожай з нашого і Шуриного городів і якось проживемо.

Поки мати ще була дома, я по-своєму став готуватися до одруження. Якраз підоспіли яблука „білого наливу”. Ми з Віктором нарвали мішок і тачкою відвезли на станцію, а далі я вже сам повіз їх товарняком на Москву. Хтось мені сказав, що там вони дорогі. Дорога була важкою. У Бахмачі переносив з одного ешелону на інший. До Москви так і не доїхав, бо дуже ганяла мішочників міліція. У Малоярославці зліз і за півгодини продав за добру ціну.

Слідуючий рейс зробив до Марії. Вона вчителювала у селі Чемерин Олицького району на Волині. Там колгоспів ще не було, люди хазяйнували на власній землі і жили заможньо. Коли я приїхав, то хазяйка, у якої квартирувала Марія, напекла білого хліба і пирогів. Пуд зерна там коштував 150-200 крб., а у нас 700-800крб. Марія купила чи договорила за щось 50 кг пшениці, яку я теж товарняком ледве довіз додому. З тиждень шиї не міг повернути, так натрудив її мішком, переносячи його з одного товарняка на інший у Рівному, Козятині, Ромодані і ховаючи то у вугіллі, то у дровах.

Звістка про те, що я буду жениться, швидко рознеслась по селу. Мої родичі віднеслися до неї по-різному. Дядько Петро був страшенно невдоволений. Він, звичайно, переживав за мене як за сина єдиного вбитого на фронті брата і разом з дядьком Олексієм вважав заводські прийми найкращим варіантом для мене. А Шура нічого не мала, і я брав її у свою сім’ю, де були ще два нежонатих брати і незаміжня сестра.

Далі події розвивалися так. Кожна шешенківська родина (а їх було п’ять) взялася вигнати десять пляшок горілки. В одної тітки Химки буряків не було, і я відвіз їй мішок своїх. Вигнали і ми з Віктором пляшок двадцять. Так що горілки хватило.

А як же з закускою? Виписав я у колгоспі 10 кг м’яса у рахунок зароблених грошей. Привіз із городньої бригади ящик помидорів. Зарізали ми з десяток курей. Було у нас трохи старого сала та дядько Максим, мій хрещений батько, дав чималий кусень. Тітка Уляна принесла гусака, інші дядини – хто півня, хто курку. Майже усі принесли сметани, яка за старим звичаєм подавалася на стіл першою.

Готували закуску в основному три жінки: моя хрещена мати Наталка Набивайлова, тітка Уляна і Шура Гриші Шешенкового. Весільного короваю не було, так як не було з чого його спекти. Муки ми намололи з Віктором на жорнах у дядька Андрія тільки простої, на хліб. В останню ніч дядько Максим і ночував надворі біля погреба, щоб хтось не посягнув на холодець і деяку іншу закуску, яка там зберігалася.

Весілля відбувалося 30 серпня 1946 року. Дружкою був Гриша, батьків троюрідний брат, якому тоді було 36 років. Боярами – Кость дядька Андрія, Митрофан Гетьманів, Василь Люлик та Василь Бровків. Останні два були одночасно музиками. Свашкою була Наталка дядька Андрія, а світилкою – Галя дядька Петра.

На стіл ставили сметану, картоплю тушену з курятиною, холодець, киселі – молочний і кислий. Був також вінегрет з огірків, помидорів і цибулі. Випили по чарці, закусили і поїхали за молодою білим жеребцем, якого було подаровано у свій час колгоспові.

У Шури весільною матір’ю була Виноградча Настя, а батьком – Кумпан Василь, який жив по-сусідськи. Горілки Шура нагнала з буряків. А звідки бралася закуска – вже не пам’ятаю. (Мама згадує: „Молоко на кисіль позносили сусіди, принесли готову сметану, голову свинячу на холодець і гуску до тушеної капусти і картоплі купила я сама, кислий кисіль зварили з вишень. Галівець Настя, яка працювала комірником, дала пшеничної муки, з якої разом з Виноградчою Настею Григорівною та з Кумпановою Марією спекли весільний коровай і прикрасили калиною” - автор). Усе було, як годиться, з дотриманням весільних традицій і ритуалів.(Мама згадує: „Іван був одягнутий у чорний костюм і білу рубашку, а я була у гарному вінку зі стьожками,у вишитій сорочці, широкій спідниці, корсетці, поверх якої було багато разків доброго намиста, у чорних туфлях на високих підборах і підв’язана рушником. Так одягла мене Настя Григорівна Виноградча, у якої я тоді жила. Була я дуже гарно прибрата і чула, як казали: „Яка гарна молода!” - автор). Батько і мати запросили до хати. Тільки ми переступили поріг, як дружки заспівали:

зятеві молодому.

Усі дружки стали на лаву, і я пройшов до молодої. Але біля неї сидів хлопчик років шести. Треба було викупити місце. Я дав йому пару карбованців, після чого сів біля молодої. Потім дівчина пришила мені квітку, я щось поклав на тарілку, а дружки заспівали:

Поклав гроші на тарілку.

Потім нас частували. (Мама згадує: „На столі стояла сметана. Гості їли, після чого пусті тарілки забирали і ставили холодець, далі подавали тушену картоплю і капусту з м’ясом. Потім ставили молочний кисіль, після нього – кислий кисіль. До кожної страви наливали горілки і двома стопками частували, обходячи гостей”. – автор) Дружки співали весільних пісень. Між ними і боярами почалося жартівливе пісенне глузування. Дружки співали:

Та й та пісню слуха.

Молода щось дарувала дружкові, свашці і світильці, і вони, розмахуючи подарунками, танцювали серед хати. А у кінці ми з Шурою частували всіх, хто був за столом і біля столу.

Люди випивали і клали на тарілку гроші або щось дарували: рушник, кусок полотна, платок. Свашка все те клала у міх.

(Мама згадує: „Потім дружки співали:

Танцювать похотіли.” - автор)

Нарешті усі вийшли з жаркої хати надвір і там під гармошку та бубон танцювали. У кінці пили „на коня”, всідалися на воза і вирушали додому до молодого. Дома нас уже ждала уся родина. Посідали за столи. Пили, їли, поздоровляли. У кінці ми з Шурою теж частували. Кожен випивав від молодих до дна і щось дарував. Грошей тоді у людей майже не було. Дядько Олексій подарував порося, інші дядьки та тітки – хто що міг, в основному традиційне для тих часів полотно та інші ткацькі вироби.

Дядько Петро сидів мовчазний і насуплений. Так ніби його хто колесом переїхав.А коли випив чарку від молодих, то зразу ж вийшов з-за столу і пішов додому. То була демонстрація осудження мого невдалого, як йому здавалося, одруження. Слідом за дядьком пішла і дядина Палажка.

Дехто помітив, що дядько Петро пішов, не сказавши на прощання й слова, і здивовано переглядався. А дядько Максим кинув репліку: „Хай іде, у нього малі діти плачуть.” Сказано це було нарочито серйозним тоном, яким дядько завжди викликав усмішку у присутніх.

Треба сказати, що дядько Петро вважався мало не главою нашого роду. До того ж був найзаможніший у селі. Шив людям одяг, тримав велику пасіку, ловив і продавав рибу. Правда, на моє весілля її не приніс, хоч я і сподівався на таку його щедрість.

Полюбляв дядько Петро наставляти інших, а у самого ладу у сім’ї не було. Одружився він з Кисилевою Палажкою не по любові, а з вигодою. Його тесть пообіцяв за дочкою чи то землю, чи худобу. Але Радянська влада усе те перекреслила, і воно не на користь пішло.

Через два місяці після нашого одруження дядько Петро віддавав заміж свою дочку Галю за Івана Андрійовича Серетюка. Кажуть, що весілля було, як на тодішню мірку, багате. Але нас з Шурою не покликали. Пройшла Галя зі старшою дружкою мимо двору, а в хату не зайшла. Це, за родинними традиціями, було щось нечуване.

Уже пізніше Галя призналася, що батько не велів їй нас кликати на весілля: „До Івана не заходь. Він з Шурою однак не житиме, бо у великій сім’ї, як у пеклі. Не послухав дядька Олексія і мене – хай тепер на себе пеняє.”

Та прогнози дядька Петра не виправдалися. Я любив Шуру. Вона для мене була хорошою дружиною і хазяйкою, а нашим дітям – дбайливою матір’ю. Після одруження мої справи пішли на краще. Я ріс по службі, зростало і наше благополуччя.

Зразу ж після весілля Віктор пішов доучуватись у дев’ятий клас Лучанської середньої школи. А ми з Шурою взялися за хазяйство. Вибрали з обох городів картоплю, буряки, гарбузи, а також кукурудзу в каганах і квасолю. Усього набралося більше, ніж нам треба було для прожитку і прокорму кабана. Сіна для корови ми наносили з Віктором ще на початку літа з лугу. Одного зерна у нас було малувато. До житнього борошна Шура додавала кукурудзяного і пекла якісь маторжаники.

Одного разу Іван Андрійович запросив мене до дядька Петра у гості (через рік – автор). Мовляв, дуже просив. Пішли ми. А там уже все приготовлено, як кажуть, по вищому розряду: добра горілка і закуска, в тому числі жарена риба і мед. Коли уже випили, дядько Петро пустив сльозу, що хотів мені добра, а воно обернулося образою, в чому він давно розкаюється. Після цього візиту я бував у дядька часто. То з нагоди храму (престольного свята), то на день Петра і Павла, коли він народився, то після чергової викачки меду.