Два роки стаціонарного навчання пролетіли швидко і дали мені дуже багато. Я грунтовно засвоїв основну частину програмового матеріалу, необхідного для майбутнього вчителя російської мови і літератури, а також набув деяких літературно-творчих навиків, які потім прислужилися мені як журналісту.

 

Але треба було і совість мати. Адже дома дружина моя одна несла нелегку сімейну ношу: ходила на роботу у колгосп, утримувала домашнє господарство і ростила двох дітей. Далі дбати тільки про себе я не міг, та і не мав на це морального права. Вирішив переходити на заочне відділення. Написав заяву і відніс її у канцелярію. На другий день мене викликав ректор Повод Марк Іванович і почав умовляти доучуватись стаціонарно. Обіцяв, якщо треба, влаштувати жінку на роботу в інститутському ботансаду, дати нам кімнату у гуртожитку і допомагати матеріально з ректорського фонду. Але я ні на що не погоджувався. Тоді він сказав наостанку: „Ідіть подумайте, а завтра зайдете до мене ще раз.” Пішов я. Але скільки не думав, нічого нового не придумав. На другий день підписав він мою заяву і побажав дальших успіхів у роботі. Я, в свою чергу, подякував йому за все добре, що він зробив для мене, і розпрощався.

 

Світ, скажу вкотре, не без добрих людей. На крутих поворотах вони зустрічалися і у моєму житті. Я уже згадував Шенгерія Петра і лікаря-полтавчанку, які рятували мене у полоні від видимої смерті, а також командира батареї капітана Пудова, який співчутливо ставився до мене.

Але історія з ректором не схожа на ті, де мене знали і, знаючи, допомагали. Тут наче само провидіння звело нас на роздоріжжі. Ніби він, незнаний і небачений, раптом появився і показав рукою: „Іди туди.” І я пішов. То був початок мого нового шляху і мого відродження.

 

Та справжній відрадний перелом у моєму житті розпочався у лютому 1956 року, після XX  з’їзду КПРС, на якому Хрущов фактично відкрив нову епоху в історії партії, держави і всього народу. В своїй доповіді на закритій частині з’їзду він розкрив жахливу картину кривавого правління Сталіна. То був сміливий подвиг Хрущова. Адже поряд з ним ще знаходились при владі такі запеклі сталінці, як Маленков, Молотов, Каганович, Ворошилов. Їхні руки теж були по лікті у крові.

Але немає нічого таємного, яке врешті-решт не стало загальновідомим. Як не попереджали райкомівські представники, щоб учасники зборів „не виносили сміття із партійної хати”, однак за кілька днів зміст доповіді розлетівся по всіх усюдах.

То був грім серед ясного неба. Багато комуністів, особливо ветеранів партії, знали про криваві злочини Сталіна, але не у таких мільйонних масштабах. А молоде покоління чесних партійців, яке вірило своєму кумирові, тепер відчувало себе ошуканим.

В інституті для ознайомлення з доповіддю Хрущова скликали не лише комуністів, а й комсомольський актив. Тому про її зміст уже на другий день знали усі студенти. Я про деякі подробиці дізнався від Червякова Івана, який був членом партії і дружив зі мною. Він по секрету розказав, як катували колишніх соратників Леніна, вибиваючи з них потрібні для розстрілу звинувачення, як Сталін та його вірнопіддані члени Політбюро підписували цілими списками смертні вироки діячам партії і держави.

Студенти, як відомо, народ революційний, гарячий. Уже на другу ніч було пошкоджено пам’ятник Сталіну і облито фарбою. А у туалеті хтось нахромив на цвях його портрет. І перелякане начальство забігало. По коридорах замаячіли чергові викладачі. Вихователі у своїх групах провели збори, на яких попередили про можливі серйозні наслідки таких акцій.

Я був на десятому небі: справедливість восторжествувала! Сталіна було скинуто з високого п’єдесталу, розвінчано і осуджено. Уся країна полегшено зітхнула. Почалася масова реабілітація. Тисячі політв’язнів поверталися з тюрем і таборів до рідних домівок. Зажевріла і у мене надія на справедливий перегляд моєї персональної справи. З нею я і приїхав додому на початку літа 1957 року вже як студент-заочник.

Перші кілька днів я займався домашніми справами, а потім звернувся у районний відділ народної освіти з проханням направити мене на вчительську роботу. Завідуючий райвно тоді був колишній директор Лучанської середньої школи Чапленко. У свій час, будучи другим секретарем райкому комсомолу, я вручав на випускному вечорі його дочці, золотій медалістці, грамоту райкому за успіхи у навчанні і позакласній роботі, після чого побував у нього на квартирі і чаркував за столом.

Зустрів мене Чапленко приязно. Показав я йому довідку про те, що навчаюсь заочно на третьому курсі педінституту, а також залікову книжку з одними „п’ятірками” по усіх предметах. Він сказав, що вчителів російської мови і літератури у школах району є більше, ніж треба, а він попробує мене влаштувати на посаду директора школи, якщо не заперечуватиме райком партії. Зупинилися на Брисівській семирічній школі. Оформив я документи і повернувся додому.

Через кілька днів після моїх відвідин райвно приходить до хати виконавець з контори колгоспу і говорить, що приїхали машиною якісь кореспонденти і хочуть поговорити зі мною. Одягнувся я більш-менш пристойно і попрямував до контори. Заходжу у кабінет голови, а там сидять редактор районної газети Стендик Павло Андрійович і секретар редакції Грузін Василь. Виявляється, вони почули про моє переведення на заочне відділення і вирішили запросити на посаду завідуючого сільськогосподарським відділом.

Стендика я знав давно. Знав і він мене всього, як кажуть, з ніг до голови. Я був дописувачем районної газети ще тоді, коли моя доленосна зірка підіймалася вгору. А у студентські роки друкувався на її сторінках з віршами. Але я розумів, що районна газета є друкованим органом райкому партії, і там повинні працювати люди з партійними квитками. Тому і сказав про це та про своє партійне минуле, якого мене позбавили. На що Стендик дипломатично заявив, що зараз не ті часи і все залежатиме від мене, від мого відношення до роботи і до свого поновлення у партії. Я усе зрозумів і дав згоду. Мене все-таки тягнуло до літературно-творчої роботи. А тут ще перспектива поновлення у партії і повернення собі доброго імені.

Робота у редакції була для мене другим інститутом. У щоденній копіткій праці я вчився володіти словом, передавати на письмі той чи інший зміст, стисло і переконливо, яскраво і образно. Спочатку було важко. Я ночами просиджував над своїми репортажами, статтями, нарисами, шліфуючи їх і доводячи до літературної кондиції.

Моїми першими вчителями були редактор газети Стендик і секретар редакції Грузін. Перший мав великий досвід газетяра, а другий – освіту журналіста. Їхні зауваження і поради відкривали деякі секрети стилю, допомагали творчо рости.

Перша моя командировка була у село Червона Слобідка. Там жила і працювала у колгоспі свинарка Юрченко Євдокія, яку щойно нагородили орденом Леніна. Треба було щось написати про неї.

Приїхав я у село, оглянув свиноферму, поговорив з Євдокією, а також з людьми, які доповнили те, чого вона сама не сказала про себе. І написав великий нарис. Приніс його редакторові, він прочитав і майже третину тексту повикреслював. Наче ножем по серцю різонув. Адже усе викреслене, як мені здавалося, було найкращим у нарисі: як село утопає у розкішній зелені, як відливають білизною стін фермівські споруди і дещо інше. Свої креслення редактор пояснив так: „Я посилав тебе не пейзажі розмальовувати, а написати про трудові досягнення людини, яку за доблесну працю відзначено високою урядовою нагородою. Твої пейзажні візерунки гарні, але їх забагато для одного нарису. Своєю красою вони затьмарюють основний зміст – трудовий подвиг людини.”

Довелось переробляти. Інколи я виїзджав на села з секретарем редакції, після чого писав статтю чи нарис, а він щось міняв чи додавав, пояснюючи, чому треба саме так, а не інакше. Поступово у мене вироблявся власний почерк, і мої матеріали йшли у газету без будь-яких корективів.

Свою роботу я любив, писав багато і з натхненням. Інколи милувався вдалим рядком, влучним словом чи художнім образом. І вчився. Була у мене книжка „Русские писатели о языке”. У ній Толстой, Чехов, Горький вчили молодих літераторів, як треба користуватися словом. І я узяв з неї для себе багато. А вірші перестав писати, бо на них просто не залишалося часу.

Пройшло кілька місяців. Одного разу закликав Стендик мене до себе у кабінет і сказав, що моєю роботою колектив редакції задоволений і мені пора подавати заяву про своє поновлення у партії. Він був членом бюро райкому і, очевидно, там погодив це питання. Мені ж порадив написати у заяві, що свій хибний вчинок при вступі у партію я визнаю і засуджую, але прошу пом’якшити покарання і поновити мене в партії, так як у полон я попав тяжко пораненим і приховав його вимушено, в умовах, які склалися у результаті культу особи Сталіна.

На партійних зборах у редакції я розповів свою автобіографію і дав відповіді на деякі запитання. Збори прийняли рішення поновити мене у партії і передати справу на розгляд бюро райкому. Першим секретарем тоді був Хейло, який мене не знав, а члени бюро залишилися майже ті самі, що й чотири роки тому. Я готувався до серйозної розмови, але вона була короткою і сприятливою для мене. Відчувалося віяння нового політичного курсу. Бюро райкому без обговорення затвердило рішення партійної організації і передало мою справу в обком партії, де я виключався остаточно.

В обкомі партії я знову писав заяву і детальне пояснення по суті справи. Пройшов спершу парткомісію, а на другий день попав на бюро. Був я не один. У коридорі разом зі мною чекали вирішення своєї долі ще чоловік п’ятнадцять, в основному колишні комуністи, репресовані сталінським режимом. Один із них, худий і сивий, був у свій час директором заводу, а тепер сидів у спецодязі, в якому повернувся з ув’язнення.

Викликали по одному. Бюро вів перший секретар обкому Рожанчук.

Я ретельно готувався до засідання бюро, продумав різні варіанти відповідей на можливі випади проти мене. Але усе відбулося зовсім не так, як минулого разу, коли мене виключали. Тоді я захищав себе, як міг, але нічого не виходило. На цей раз процедура тривала не більше пяти хвилин. Голова парткомісії зачитав рішення Лохвицького райкому партії і висновок та пропозицію своєї комісії, яка рекомендувала поновити мене у партії з попереднім стажем. Проголосували одноголосно. Ніяких запитань не було. Рожанчук поздоровив мене і висловив надію, що я виправдаю довір’я партії.

Вийшов я у коридор очищеним і сяючим, а слідом за мною, бачу, поспішає голова облвиконкому Черченко. Підійшов і питає, чи не знаю я щось про його племінника, який теж був курсантом Полтавського автотракторного училища і брав участь в обороні П’ятигорська. Він назвав роту і прізвище племінника. Рота була нашого батальону, але самого курсчанта я вже не пам’ятав, лише висловиів думку, що він, очевидно, поліг у бою під Машуком або помер у полоні.

Повернувся я з Полтави окрилений і з подвоєною енергією узявся за роботу. Стендик поздоровив мене і сказав, що тепер я матиму право бути присутнім у ролі кореспондента на зборах первиннних партійних організацій, на пленумах і конференціях райкому партії, а також писати звіти про їхню роботу.

Через кілька днів я заповнив у райкомі свою анкету, у якій указав також період свого перебування у полоні. І мені видали новий партійний квиток, у якому стаж перебування у партії залишався попереднім – з 1950 року, але з поміткою: „Перерва з 1953 по 1957 рік”. Тоді я не придав цьому якогось особливого значення, а пізніше зрозумів, що то мені була вручена „чорна мітка” на усе життя. Про це я розкажу десь нижче.

 

 

 

Наталія Бизова (Безсонова)