На другий день до сарайчика прийшли наші українські дівчата і хлопці. Вони були забрані у Німеччину, тут працювали на якійсь фабриці і жили у гуртожитку. Принесли нам їсти і деякі новини. Переночували ми ще ніч, а уранці наші охоронці кудись зникли.

ВИЗВОЛЕННЯ

Між тим артилерійська канонада ставала ближчою і гучнішою. Ми усю ніч прислухалися і майже не спали. Вранці ніхто не відмикав сарая. Але через щілини ми помітили, що наближаються з собакою чи то есесівці чи поліціянти. Стали вони забивати двері дошками наглухо. Ми сполошилися: невже спалять? І тут же почали ложками і руками рити проходи у кількох місцях попід сараєм, щоб в останній момент вискочити і тікать.

Тим часом перестрілка, уже автоматна, була зовсім близько, і німці кудись дременули. Пройшло з півгодини. Раптом чуємо голоси наших дівчат. Хтось відриває дошки і збиває замок. Двері відчиняються, і входять два англійських солдати у супроводі наших дівчат. Ми зрозуміли, що це – визволення!

Так скінчилися мої поневіряння по лабіринтах фашистського пекла – усього два роки і дев’ять місяців. Розказав я про нього дещо побіжно, бо на усе не хватило б часу, який мені ще судилося прожити, ні мого літературного хисту. Та й боляче згадувати у деталях про оті воші і черви, про передсмертні хрипи і голі трупи, які ще не охололи, а уже роздягнуті і кинуті у похоронну грабарку. Можна було б розказати про моральні та психологічні якості доведених до відчаю людей, в якій мірі вони втрачають у собі людське і набувають анти людське, та цю тему я не зачіпатиму, бо вона дуже болюча, і в дечому я можу помилятися.

Страшним для мене був сорок другий рік, ризикованим і небезпечним – сорок четвертий. Але, за свідченнями полонених, найстрашнішим був 1941-й рік, коли полонених були мільйони. Розказували про страшну Уманську яму, куди фашисти зігнали до ста тисяч узятих у полон бійців і командирів оточених і розгромлених 6-ї і 12-ї армій. Згадували недобрим словом табори у Хелмі, під Смоленськом, Харковом, Хоролом, де гітлерівські негідники убивали полонених ради забави. Недобра слава йшла і про пересильний табір № 336 на чолі з горило подібним Сашкою. Розказували, що його все ж упіймали у 1945 році десь у Німеччині і роздерли на шматки. А що творилося у таких таборах смерті, як Бухенвальд, Освенцім, Майданек, про те знає увесь світ.

Як відомо з історичних джерел, у різних народів з найдавніших часів до полонених ставились як до переможених ворогів. Їх убивали, з їхніх черепів пили на банкетах, навіть смажили на вогні і з’їдали. Але ж то були часи дикунства і варварства. Як же могла нація Гете і Міллера, Баха і Бетховена, Канта і Гегеля у 20-му столітті дійти до такої жорстокості?

Радянських полонених масово розстрілювали і спалювали у печах, морили голодом, виводили на мороз і обливали водою. І усе те обґрунтовувалось теоретично, як засіб очищення людства від неповноцінної слов’янської раси і комуністичної скверни. Купка авантюристів і просто негідників отруїла свідомість своїх співвітчизників лютою ненавистю до інших народів і замість великих гуманістів минулого розплодила на німецькій землі патологічних садистів, які убивали, вішали, спалювали у газових камерах в ім’я бредової арійської вищості і світового панування.

ПО ДОРОЗІ ДО ОТЧОГО ДОМУ.

У пересильному таборі було спочатку до ста юнаків і дівчат. Це вони пильно стежили за нашим сарайчиком і привели до нього англійських солдатів. Потім контингент табору став розростатися, у тому числі і за рахунок вихідців із полону. Шефствувала над нами якась військова англійська частина. Звідти двічі на день приїзджала похідна кухня. Нам видавали хліб, різний приварок і цигарки. Крім того, ми ходили по навколишніх селах за салом і яйцями. І у кожному дворі нам щось давали. Так що харчувалися ми добре. Спали на залізних ліжках з матрацами, подушками і ковдрами. Звідки воно бралося – не знаю. До нас у тих будинках, очевидно, жили військові.

Поступово табір набув більш організованих форм. Увесь його особовий склад був поділений на роти і взводи. Їх очолили в основному колишні командири Червоної Армії з числа полонених. Начальником табору став бувший льотчик капітан Бочаров. Казали, ніби він був Героєм Радянського Союзу. Налагоджувався строгий розпорядок дня. Командири, чергові стежили, щоб ніхто не відлучався з табору, так як траплялися випадки пограбування жителів навколишніх сіл. Особливо у нічну пору.

Зачастили до нас різні представники емігрантських організацій. Вони агітували не повертатися додому, бо там, мовляв, нас ждуть тюрми і табори. Нам пропонувався виїзд і влаштування на роботу у Канаді, Австралії, США та інших країнах. Та ми їм не вірили, зустрічали і проводжали з обуренням. Але декого вони усе ж забирали з собою, очевидно, бувших поліцаїв, власовців та колишніх репресованих.

Приїздили представники радянської військової місії – у золотих пагонах, яких мені ще не доводилося бачити. Їх зустрічали з великою радістю і піднесенням. Вони виголошували патріотичні промови, обіцяли скоре повернення на Батьківщину, яка, за їх словами, нас ждала. Після них і почався у нас організований порядок, а також залишився у таборі їхній представник у цивільному одязі – уповноважений особливого відділу. Він почав проводити анкетування і особисті бесіди з кожним, ніби то з метою, кому, куди і як їхати додому. Насправді це була перша перевірка хто є хто. Бо в анкетах було багато запитань підозрілого характеру, і надто вже вони були деталізовані.

У цьому таборі я провів з місяць і вів атлетичний спосіб життя. Займався насамперед відновленням свого здоров’я. Добре харчувався, бігав. Робив фіззарядку по кілька разів на день, купався і загоряв. По вечорах молодь влаштовувала танці, співи. Ми, група бувших полонених, їх просто уникали, вважали несвоєчасними. У мені буквально горів патріотичний дух, я готувався до зустрічі з Батьківщиною, навіть жевріла надія про повернення в училище. Я був тяжко поранений, виконуючи наказ начальника училища, і вважав себе не тільки чистим, а й достойним на якесь відзначення. Думав, доповім про подвиг нашого взводу, і, може, мене залишать при училищі або направлять в армію командиром авто взводу. Але п’ятка була настільки деформована, що мене треба було або списувати, або ж видати у руки хірурга для її виправлення. Тільки пізніше я зрозумів, що нікому уже не потрібний з тавром бувшого у полоні. А тоді – свята наївність!..

Коли нас, репатріантів, набралося близько 600 чоловік, англійці і представники нашої військової місії почали готувати нас до відправки у радянську зону окупації Німеччини. Усім видали сухий пайок на два дні, а бувшим військовополоненим – ще й повну англійську форму: ботинки, штани, куртку і пілотку. До поїзда вивозили машинами. Грав духовий оркестр, і настрій у всіх був піднесений.

Дехто з цивільних хлопців і дівчат встигли поженитися і тепер тягли за собою великі чемодани і вузли з барахлом. Ніхто не перевіряв, що везеш і скільки. А набрати було де. У місті були будинки і окремі квартири без господарів, і наші Івани швидко туди проникли, збираючи одяг, взуття, сувеніри. А ми, полонені, на те не кидалися і везли з собою лиш свої врятовані душі та світлу радість визволення. У мені усе співало і видзвонювало, як весняні струмки на сонці.

Не пам’ятаю уже, де саме перетнули ми ту лінію, яка стала новим кордоном між Заходом і Сходом. Але назавжди врізалася у пам’ять перша зустріч на кордоні з тими, хто уособлював собою грізну сталінсько-беріївську систему. Уздовж ешелону стояли з автоматами у руках наші солдати внутрішніх військ. Точнісінько так, як приймали нас німці у Славутському „грос-лазареті.” Тільки й того, що без собак.

Звідки така недовіра, підозрілість і таке хамство до своїх же людей, які постраждали з вини своєї ж державної бандократії?

Сталін ненавидів і остерігався як цивільних репатріантів, так і військовополонених. Бо перші розкажуть правду про рівень життя у нас і за кордоном. Німецькі робітники і селяни жили набагато краще, ніж наші „будівники соціалізму”. А військовополонені розкажуть про справжні причини поразки на фронтах у перший період війни. В обох випадках головна провина ляже на нього і на усю його тиранічну систему, яка трималася на авантюрних прожектах, на страхові і крові. Тому таких небажаних свідків він намагався якщо не знищити, то хоч ізолювати надійно. Генералів і офіцерів, які повернулися з полону, він у більшості розстріляв або кинув у тюрми і табори на тривалі строки. А рядових тримав під наглядом НКВД у низових робітничих колективах та у колгоспних резерваціях. Ешелон розвантажили, зігнали усіх на безлюдне місце і оголосили: здати зброю, літературу, пластинки до патефонів, а також золоті речі і гроші. Вузли і чемодани у декого полегшали. Потім почався обшук, брутальний і злий. Відбирали в основному дорогоцінні речі. Після цього нас вишикували у колону і повели до табору. Ішли ми кілометрів з п’ять. Стояла жара, і дехто, знесилившись, уже сам викидав зимові пальта, ковдри, килими та інші обтяжливі предмети. Позаду їхали машини і усе те підбирали. Мабуть, для того був і влаштований піший перехід. Англійці везли нас до поїзда з духовим оркестром, а свої гнали пішим строєм, наче злочинців. Так ждала і так зустрічала своїх синів і дочок наша і явно не наша Батьківщина. Цар Микола II нагороджував Георгіївським хрестом тих, хто, ризикуючи життям, утікав з полону, а Сталін боявся і ненавидів їх. Тому відправляв у тюрми і на лісоповали у тайгу. Досить згадати Героя Радянського Союзу капітана Дев’ятаєва, який з кількома товаришами-льотчиками захопив на аеродромі німецький літак і на ньому утік з полону. Сталінські сатрапи кинули їх у в’язницю, де вони і просиділи по десять років кожен. Майже усіх героїв Бреста, у тому числі і їхнього командира Гаврилова, розшукали уже після смерті Сталіна у беріївських таборах.

У таборі зразу ж відділили чоловіків від жінок, командирів від рядових. Начальником табору був сухорлявий капітан, злий і лайливий, з лихоманковим блиском очей. Він ходив з палицею і накульгував, очевидно, після поранення. Але оскому зганяв на нас. У кожному репатріантові він бачив ворога народу. Особливо чіплявся до тих, хто був краще одягнений в „буржуазное тряпьё”. З нього так і випирало на кожному кроці: „Я от воював, а ви, сякі-такі, допомагали Гітлеру”.

Кожного з нас по кілька разів викликали на допити до особового відділу СМЄРШ (Смерть шпигунам). Двічі і я там писав свою автобіографію, після чого мене ще допитували годину-дві. Вів мою справу старший лейтенант. Тижнів через 3-4 він викликав і сказав: „Служить в армию пойдёшь?” Я погоджувався з радістю, так як хотілося повернутися додому не з полону, а з армії, у військовій формі. Разом з групою цивільних хлопців мене направили у 32-у артдивізію 1-го Білоруського фронту. Очевидно, з училища, а може, і з П’ятигорська прийшло на мене якесь підтвердження про участь у боях, поранення і перебування у госпіталі. Бо тих, хто попав у полон здоровим, кудись відправляли ешелонами на роботу. Тільки через багато років я довідався про їхню нелегку долю: їх направляли у тайгу на лісоповали, у шахти і новобудови, а декого просто в ув’язнення.

Попав я спершу з цивільними новачками в учбову команду. Але командири зразу помітили, що я уже добре навчений і після бесіди зі мною направили телефоністом у 810 Окремий розвідувальний дивізіон, у якому були одні фронтовики. Вони відносились до мене нормально, особливо після того, як побачили у бані мою поранену ногу і шрам на спині.

Не встиг я тут освоїтись, як викликали мене до особового відділу. Повторилася процедура з написанням автобіографії і послідуючим допитом. Очевидно, моє „досьє” уже прийшло з табору сюди. За усіма ознаками, ходило воно за мною усе життя: з армії – у Лохвицький райвідділ КДБ Полтавської області, потім – у Ківерцівський райвідділ КДБ Волинської області. Не знаю, де воно зараз, але десь є, бо ще животіє та система, яка його породила.

Служба моя, рядового телефоніста, проходила нормально. Правда, інколи поболювала п’ятка, але я її загартовував і на біль не зважав. Вільний час проводив на спортмайданчику і добре виконував вправи на турніку і на брусах. Командир батареї капітан Пудов навіть хотів мене включити до складу команди гімнастів на дивізійні спортивні змагання. Але я до них ще був не готовий, тому аргументовано відмовився. Дізнавшись, що я трохи говорю німецькою, він став брати мене з собою, коли йшов з іншими офіцерами на пиво чи за покупкою у магазин. Так я поступово перетворився на його довіреного ординарця.

Одного разу солдатам нашої батареї в урочистій обстановці вручали медалі „За победу над Германией”. Усі одержали, крім мене. Було образливо. Тоді я звернувся до капітана Пудова, розповів йому, як воював і був поранений, як лежав у госпіталі і опинився у полоні. Він вислухав мовчки, а потім і каже: „Я тебе верю и сочувствую, но помочь ничем не могу. Твою фамилию из списка вычеркнули в особом отделе. Ты можешь написать рапорт на моё имя, я дам ему ход, и он дойдёт до командира дивизии, но это вряд ли что изменит. Лучше я тебя, по заключению врача, направлю на дивизионную медицинскую комиссию. С этим ранением она, наверное, снимет тебя с воинского учёта, и ты поедешь домой»

Недаремно кажуть, що світ не без добрих людей. На моєму шляху вони зустрічалися часто і у складних умовах. Подякував я своєму командирові, а через пару неділь дивізійна медкомісія дала мені третю групу інвалідності і визнала не придатним для несення військової служби. Я одержав на руки документ, в якому було записано, де і коли поранений. На його підставі я уже після смерті Сталіна одержав усі ювілейні медалі, а також медаль „За бойові заслуги” і Орден Вітчизняної війни – у честь 50-річчя Перемоги.

Таким чином, на першому етапі репатріації сталінсько-беріївська караюча рука майже не зачепила тих, у кого були явно виражені поранення, підтверджені хоч у якійсь мірі документами з останнього місця служби чи лікування. Хіба що позбавила їх нагород за пролиту кров.