Старшим сином у сім’ї був дядько Андрій – народження 1892 року. Коли він підріс, батько послав його до Одеси вчитися на столяра. Це ще раз підтверджує, що там були якісь родичі по лінії прабабки-турчанки, дідової матері. В Одесі дядько Андрій вчився і працював кілька років і повернувся додому, як згадувала моя мати, гарним, по-міському зодягненим парубком. Та почалася світова війна (1914-1918 - автор), і його забрали в армію, а потім послали на фронт. Багато йому випало фронтового лиха, але смерть, яка нещадно косила солдатську сірому, все ж обминула його.

Коли спалахнула революція, дядько Андрій обирався членом солдатського комітету, бачив і слухав виступ Калініна. Полк складався переважно із українців і хилився до Центральної Ради. Тоді на трибуну вискочив більшовик Калінін. Його спершу не слухали, свистали, кричали: „Долой!” Тоді він опустився на коліна і став гаряче запевняти, що сам такий же селянин. І таки домігся уваги. А потім так заговорив, що після нього вже нікого не слухали, і частина полку пішла за більшовиками.

Ось таку магічну силу мало більшовицьке слово, насичене ленінським декретом про землю. На жаль, цей декрет зіграв лиш роль солодкого пряника, якого селянинові так і не вдалося розкуштувать як слід. Пізніше у руках Сталіна цей декрет став тією пасткою, в якій очутилися мільйони селян. Для них було приготовлено кріпосне право соціалістичного типу з тюрмами і таборами.

У 1918 році дядько Андрій повернувся додому, оженився і почав хазяйнувати. За жінку узяв Уляну Троцаківну. ЇЇ батько Мигаль Федось (по-вуличному Троцак) був чоловіком трохи дивацьким. Як розповідали старожили, любив випити, а потім галасувать, розіграти на людях якусь комедію, про яку потім довго б говорило все село. Якось спало йому на думку, що скоро помре. Знаючи, що на похоронах і на поминках люди будуть пити по чарці, а йому вже не доведеться, він вирішив справити по собі поминки ще за життя. Змайстрував на свій смак труну і запросив на поминальну тризну найближчих приятелів по оковитій. Ті зразу почули своїми червоними носами, чим пахне, і не змусили себе довго чекати. Ввійшли до господи, а там посеред хати стоїть домовина, а у ній, схрестивши на грудях руки, лежить з приреченим виглядом раб божий Федось. Підвели вони його, посадовили за стіл, і почалися поминки. А коли пива-меду не стало, пішли по хатах і у кожній за помин душі раба божого Федося пили по останній. Після тих поминок дід Процак ще прожив років з вісім, а потім, віддавши Богові душу, почимчикував прямісінько у рай. Тепер він там, очевидно, дудлить горілку од пуза і закусує салом. Та ще й сміється, що ми, земні праведники, ніяк не докарабкаємося до отих „сяючих вершин”, за якими усе буде по талонах або й нічого не буде.

Дядько Андрій і тітка Уляна побудували собі хату біля самої царини і заклали невеликий сад. У ньому виросли кращі сорти яблунь, груш, слив, абрикосів і вишень. Там же стояла і пасіка. У хазяйстві вони завжди тримали багато гусей і качок, так як вигін і вода були поряд.  Дядько весь свій вік столярував у колгоспі. Був він на людях небагатослівний, більше слухав, що говорять інші і лиш зрідка міг щось додати. Помер дядько Андрій на 78 році життя, майже до останнього дня ходячи у колгоспну майстерню. А через три місяці не стало і тітки Уляни. Виростили вони четверо дітей: Наташу, Дуню, Івана і Костя.

Другим сином діда Григорія і баби Софії був дядько Петро – народження 1894 року. У молоді роки він був у науці у лохвицького кравця. Навчився гарно шити чоловічий і жіночий одяг. Особливо красивими виходили у нього дівочі корсетки. Коли почалася перша світова війна, його взяли в армію, а через деякий час відправили на фронт. Він служив у піхоті, брав участь у боях, зокрема у Брусилівському прориві, а потім попав у полон. Працював там на бойні і жив непогано. Після революції повернувся додому і більше ні в білих, ні в червоних не служив. Одружився з Кисілевою Палажкою, і жили вони спершу у хаті діда Явдокима, а згодом поряд поставили свою. Дядько Петро обробляв землю і потроху кравцював. Але у 30 роки почалась колективізація, і він поступив у колгосп. Шити одяг перестав, бо вийшли нові сталінські закони, за якими райфінвідділ міг оштрафувати і оподаткувати приватних кравців, чоботарів, бондарів таким податком, що й без штанів зостанешся. Був дядько Петро чи не найкращим пасічником у селі. Завжди у його садочку стояло не менше 20 вуликів. Більше тримати „розумна” держава не дозволяла. Багато років доглядав він і колгоспну пасіку. Крім того, був ще й чудовим рибалкою, мав різні снасті, знав, де треба ловити, коли і як ловити. У роки сталінського лихоліття мед і риба у якійсь мірі рятували його сім’ю від голоду. Усі дядьки, а також і ми, їхні діти, любили гостювать у дядька Петра, бо там обов’язково буде жарена риба і мед. На свято Петра і Павла, яке було його днем народження, він кликав нас до себе і вгощав свіжим медом. Любило до нього заглядати на рибу і мед також сільське та районне начальство. І дядько вгощав різних начальників, щоб вони не були дуже прискіпливими до його рибальства. Треба було, як кажуть, ставити свічку і богові, і чортові. Інакше не проживеш.

Треба сказати, що дядько Петро вважався найбільш авторитетним серед братів, їхнім визнаним лідером, а його хата була згуртовуючим центром нашого шешенківсько, у душі якого завжди жевріло козацьке минуле. До війни я у дядька Петра бував рідко, може, 3-4 рази на рік, і то коли з дому за чимось пошлють. Та й жили ми по різних кутках. Батьки наші спілкувалися частіш, а ми, голоштанні, сиділи в ті голодні роки дома. А коли підросли, то розлетілися вчитися – хто у Лохвицю, а хто у Полтаву.

Моє зближення з дядьком Петром почалося уже після війни. Можливо, спочатку, воно було обумовлено тим, що мій батько єдиний з братів загинув на фронті. (Інформацію про діда Павленка Івана Григоровича знайшов мій брат Володимир в інтернеті  http://www.obd-memorial.ru/Memorial/Memorial.html - автор). А пізніше у наших душах зародилося щось взаємопритягальне. Він з болем і гнівом говорив під чаркою про московське ярмо, добре знав не з книг, а з уст батьків і дідів обездолену і покривджену українську історію. Його дорогими гостями були такі українофіли, як старий учитель Гресь Семен Іванович, як чоловік двоюрідної сестри Оришки з Демидчихи Бойко Василь Минович, який відбув десять років сталінських таборів, а також якийсь Пащенко з Лохвиці, батько якого був членом Центральної Ради у 1917-1918 роках. Мені випадково пощастило кілька разів бути у їхньому товаристві.

То були люди мудрі, збагачені життєвим досвідом і шановані всіма, хто їх близько знав. При мені вони говорили про наболіле стримано, хоч дядько і зауважував, що я „хлопець свій”.

Я у свою чергу, до того теж уже скуштував гіркої отрути із сталінської чаші. Воював, тяжко пораненим попав у полон, відмучився там біля трьох років і ледь живим повернувся додому . І бути б мені після гітлерівських таборів ще й у сталінських, та врятувала фронтова інвалідність. Одначе й таким я був віднесений до ненадійних елементів. Мені не давали ніякої роботи, крім рядової колгоспної. Почуття без вини винуватості, коли за твою пролиту кров і перенесені муки кидають у тебе камінь, пригнічувало і обурювало мене, виробляло відповідну душевну протидію. А від природи я був допитливим і життєво активним. До того ж, роки війни і полону були для мене хоч і трагічними, та одночасно і великою школою життя.

В таких умовах потягнувся я до витоків тяжкої долі українського народу як у лоні російської імперії, так і сталінської диктатури. У 1946 році до моїх рук випадково попала „Історія України” Михайла Грушевського. Я побачив її у Галівця Михайла Григоровича (Клунакового) і попросив почитати. Вона мене всього буквально перепахала. Це була справжня, а не сфальсифікована Москвою історія України- Руси з найдавніших часів і до 1918 року. За читання такої книжки могло бути тільки одне - тюрма. Але я прочитав її з великим інтересом. Те, що писалося у цій книжці, співпадало з розповідями дядька Петра. Ось таким шляхом і йшло наше зближення. Ми інколи довго розмовляли у нас за столом, і я помічав, як він був приємно вражений моїми знаннями з історії України. Від нього я найбільше дізнався про минуле нашого села і про наш родовід. Ми разом ходили на храм у Демидчиху. До того ж я добре співав і багато знав давніх пісень. Відзначаючи храм чи Коляди, дядьки разом ходили від хати до хати і брали мене з собою замість батька. Випивали по чарці-другій, а потім зверталися до мене: „Ну, Іване, починай.” І я заспівував:

Кидай, Петре, жінку,

А я – чоловіка.

Та й поїдем на вкраїну,

Де весело жити.

Дядьки і наші демидчанські родичі дружно підхоплювали. Особливими голосами вони не відзначалися, але співали натхненно, з душею. Виконували пісень козацьких і побутових: „Ой гук, мати, гук”, „Ой на горі та женці”, „Їхав козак на війноньку”, „Ой горе тій чайці”, „Забіліли сніги, забіліли білії”, „Що в Києві на риночку”, "Розпрягайте, хлопці, коней”, „Як устану в понеділок”.

Деякі пісні на прохання дядька Петра співав я сам. Це – „Стоїть явір над водою”, „Пливе човник без весельця”, „Я бачив, як вітер березу зломив”, „Гуде вітер вельми в полі”. Слухаючи, він вельми розчулювався і ховав під кошлатими бровами зволожені очі. А коли одного разу ми з лохвицьким Пащенком, у якого був чудовий баритон (а у батька – тенор - автор), заспівали пісню „А вже років двісті, як козак у неволі, дядько Петро не витримав і заплакав. Приводжу цю пісню повністю. ЇЇ текст написаний поетом Анатолієм Свидницьким напередодні двохсотріччя приєднання України до Росії. Він тоді вчителював у Лубнах. А музику написав композитор Нижанківський.

А вже років двісті,

Як козак у неволі.

Понад Дніпром ходить,

Викликає долю:

-         Гей, гей, вийди, доле із води,

-         Визволь мене, серденько, із біди.

-         Не вийду, козаче,

Не вийду, соколе.

Бо й сам добре знаєш,

Як тяжко в неволі.

Гей, гей, у неволі, у ярмі,

Під московським караулом у тюрмі.

Ой пане Богдане,

Нерозумний сину,

Занепастив Польщу,

Ще й нашу Вкраїну.

Гей, гей, занапастив, зруйнував,

Бо в голові розуму мало мав.

Пісня звучить сильно і страшно – як гімн, як клятва, як невмирущий козацький дух, поневолений, але не скорений (Чула і я цю пісню у виконанні тата і мами на два голоси, враження незабутні – автор).

Я можу зробити з цього лиш один висновок. Якими б способами не нав’язували інтернаціоналізм русифікаторського гатунку, скільки б йому в жертву не було ще кинуто розстріляних і замучених людей, почуття національної гідності в українському народі буде жити вічно, бо воно невмируще.

Помер дядько на 77 році життя. Залишилися дві дочки – Маруся і Галя, а також син Анатолій.

Третім сином діда Григорія і баби Софії був мій батько Павленко Іван Григорович – народження 1895 року. (Розповідь про діда Івана у частині 1  http://h.ua/story/78144 - автор).

Тепер же перейду до четвертого сина – дядька Максима, народження 1898 року. Виділявся він серед братів насамперед богатирською силою, особливо шириною у плечах і смолисто-чорним чубом. У молоді роки батько віддав його в науку до коваля, а потім усе його життя пройшло біля горна у колгоспній кузні. Було, чоловіки говорять, що Максим як махне молотом, то аж вітер свистить. Коренастий, міцний, ніби з заліза викуваний. І лице ніби тим вогнем з горна припечене.

У роки громадянської війни денікінці силою забрали дядька Максима у свою армію, яка тоді відступала на південь. Але під Зіньковим його звалив тиф. Лежав він у якихось добрих людей, які написали про це листа у Яшники. І батько поїхав за ним кіньми. Привіз додому ледь живого та й сам від нього захворів. І вже не піднявся. Помер у 53 роки.

Дядько Максим узяв собі за жінку Лукію Михайлівну Павленко (Буциччину). То була одна з гілок нашого роду, але уже віддалена настільки, що можна було вступати у шлюб.

Побудували дядько Максим і тітка Лукія собі хату на хуторі – між Симончуком і Присяжним. А у 60 роки купили собі кращу хату у бувшого голови колгоспу Солонухи Павла Йосиповича. А коли дядько Максим помер, то хату купила Маруся дядька Петра. Стоїть вона ще міцна якраз напроти автобусної зупинки в царині.

Дядько Максим був ковалем, але займався і рибальством, тримав невелику пасіку і був мені хрещеним батьком.

У роки Вітчизняної війни дядько Максим був на фронті і повернувся додому з багатьма медалями і подяками від командування. Служив він увесь час ковалем у кавалерійському корпусі. При нагоді він розповідав жартома, що як візьмуть наші війська якесь велике місто, то і йому медаль є, бо ж так кував коней, що до самого Берліна добігли.

Взагалі дядько Максим у компанії завжди був веселим і дотепним. Полюбляв когось із старших братів „спіймати на гачок”, особливо дядька Петра, котрий здебільшого був серйозним і схильним когось повчати або про щось безапеляційно судити. Все те дядько Максим своїми коментарями зводив нанівець. І дядькові Петрові нічого не залишалося, як відбутися у відповідь реплікою „От Макса!” Так меншого брата прозивали ще з дитинства.

Особливо мені запам’яталася смішна розповідь дядька Максима про те, як вони з дядьком Петром кабана кололи „по-німецькому”.

Повернувся дядько Петро з полону (перша світова війна – автор), де робив на бойні. Батька уже не було в живих, і мати попросила синів заколоти кабана. Взяли вони ножа-колія, сокиру і мотузок. Ну, а кабан був здоровий, але не дуже вгодований. Такого просто в руках не вдержиш. Треба в’язать. От дядбко Петро і каже: „Давай я його по-німецькому: спершу обухом по голові вдарю, він упаде, а тоді й доріжу.” Ну, якщо старший брат береться з певністю колоти „по-заграничному”, то менший погоджується. Узяв дядько Петро сокиру в руки, підійшов до кабана, розмахується та як вріже…В лоб не попав, тільки півуха відбив. Ех, тут кабан як завищить та як крутоне колесом по хліву. Брати ледве встигли схопитися за сволочки і здертися на вишки. І вже звідтіля вони якось накинули петлю на кабана, зв’язали і вже закололи по-домашньому. Під час розповіді усі дядьки і родичі реготали, аж за животи бралися, бо дядько Максим розказував кумедно. Дядько Петро теж сміявся і промовлям „От Макса!”

У дядька Максима і тітки Лукії було два сини – Федір і Гриша

П’ятим сином діда Григорія і баби Софії був Олексій – народження 1905 року. На відміну від інших братів його до землі не тягнуло. Ще малим йому часто перепадало від батька за те, що уникав роботи, ховався у кущах або у кінських яслах і читав икнижки. Хотілося вчитись, а батько вважав, що гречкосієві наука не потрібна, а потрібне якесь ремесло. Але дати його наймолодшому синові він уже не встиг.

У 20 роки дядько Олексій вступив до комсомолу.

Жив він тоді з матерею і наймолодшою сестрою Химкою. Мати бідкалася, що з нього хазяїна не буде. А він збирався вчитися або їхати на якесь будівництво. Комсомол направив його у Червону Армію. Служив він у прикордонних військах на Далекому сході. А після армії поступив спершу у робфак, а потім у Владивостоцький університет.

У 1936 році дядько Олексій повернувся у рідне село і став працювати учителем фізики та математики у Яхницькій середній школі. У тому році одружився. Його жінка тьотя Паша, як уже згадувалось раніше, була дочкою колишньої покоївки і пана Пустовойтова. Жила вона при матері і працювала у колгоспі. Але серед сільських дівчат виділялася вродою і порядністю. Звела їх з дядьком Олексієм моя мати. Усі наші родичі були задоволені цим шлюбом. Я був на весіллі і вперше у своєму житті випив невелику чарочку вина – від молодих. І щось поклав у тарілку. Мабуть, карбованця, якого мати дала. У перші дні війни дядька в армію не взяли. А тут прийшли німці, почалась окупація. Школа у Яхниках закрилася, і дядько повернувся у рідне село, у хату діда Явдокима.Працював дядько ві общинному дворі. Так називався колгосп при німцях. Брали його у Німеччину, але він утік з півдороги разом з Стеценком Мусієм (Стрільцевим) і деякий час переховувався. А в 1943 році пішов на фронт. Воював рядовим, хоч і мав вищу освіту. Впливало те, що був в окупації.

Після війни дядько Олексій працював учителем у середній школі на Сталінській цукроварні (пізніше – Червонозаводське). Там вони з тіткою Параскою поставили хату і виростили двох дітей - дочку Ліду, народження 1938 року, і сина Анатолія, народження 1940 року.

Тепер перейду до тіток. Старшою серед дочок діда Григорія і баби Софії була Ганна – народження 1901 року. Видали її заміж у Степуки за Кисіля Петра – чоловіка заможнього, але хазяїна некудишнього. Нажили вони трьох дітей – дочку Наталку, народження 1922 року, і двох синів, імен яких я уже не пам’ятаю. Під час голодомору 1933 року уся сім’я вимерла. Зосталась живою одна Наташа, яка поперемінно жила у нас, у дядька Петра і дядька Максима. Після голоду вона повернулась у Степуки і була на утриманні колгоспу. Під час окупації її забрали у Німеччину, і звідти вона уже не повернулася в домашнє пекло. Чи знайшла собі пару, чи просто залишилася там, де їй було краще. А може, померла?

Другою за віком дочкою діда Григорія і баби Софії була тітка Оксеня – здається 1907 року народження, весела та балакуча, з веснянками на лиці. Видали її заміж у село Шмиглі, що за Яхниками, за Говоруху Григорія. Свати були добрими хазяїнами, тому під час колективізації попали у куркулі. З хати їх виселили і вивезли, а молоду невістку з дитиною не зачепили. Григорій саме вчився у сільськогосподарському технікумі, а в час канікул переховувався у Яшниках. Тітка Оксеня з дитиною спершу жила по людях, а потім повернулася у свою хату і робила у колгоспі.

Після закінчення технікуму Григорія направили на роботу у Срібнянський район Чернігівської області. Там він став працювати агрономом у селі Світличному, куди з часом перевіз і жінку з дитиною. Дуже боліла у неї голова через високий тиск. Трапився інсульт, і її не стало. Чоловіка теж уже немає. Залишилося двоє дітей – дочка Галя, 1926 року народження, і Іван, народження 1940 року.

Найменшою дочкою діда Григорія і баби Софії була тітка Химка, 1909 року народження. Поженилися і відділилися усі брати, повиходили заміж сестри, і тільки тітка Химка залишилася одна у батьківській хаті. Пережила голод 1933 року і аж тоді вийшла заміж за Маковецького Прокопа. Нажила з ним двох синів – Івана і Михайла.

Ось і розказав про всю велику родину діда Григорія і баби Софії. Про одного більше, про другого менше. Що згадалося, те і на папір лягло. Можна додати лиш узагальнення.

Усі дядьки і тітки були середнього росту, але костистими і роботящими, як усі селяни того часу. Дядько Андрій і дядько Петро були темнорусими. У мого батька і у дядька Олексія чуби були чорні, а у дядька Максима – смолисто-чорний. Сестри були темнорусі. У мого батька і у тітки Оксені обличчя було у золотистих веснянках. Грамота у дядьків і тіток була однакова -3-4 класи. До більшого вони й не тягнулися. Лиш дядько Олексій вивчивсь самотужки.

Дядьки були хліборобами у найкращому значенні цього слова, чудовими майстрами багатьох видів селянської праці. Було як займуть по ручці сінокосу, то вибриють так, що травинки не залишиться. Землю брали в руки і безпомилково визначали, що на ній вродить і скільки. А засівали ниву з руки не гірше, як тепер засівають сіялкою.

Коли настали колгоспи, довго опиралися, а потім пішли туди з примусу слідом за іншими людьми. У начальство не лізли, на зборах активності не проявляли. Сидять собі між людьми і мовчать, слова не витягнеш. Тільки поглядають з-під кошлатих брів на тих, хто горло дере, та на ус мотають.

Усі дядьки були скупі на слова, у своїх сім’ях традиційно строгі. Не пиячили і не вживали брутальних слів. Не ледарювали і не відпочивали, як ми тепер. Трудилися щодень від зорі до зорі. У незначні релігійні свята ловили рибу, поралися біля бджіл. Те, мабуть, відносилося до категорії розваг. А у великі свята ні за що не бралися. Висипалися довше, одягалися у кращий одяг, ситніше їли. Ходили до сусідів або до родичів і вели безкінечні розмови про погоду, врожай та безтолкове колгоспне життя, гадали, що буде далі.

Наталія Бизова (Безсонова)