До школи я поривався з шести років, коли споряджали до першого класу сестру Марію. Вона не хотіла чи боялася йти. Тоді я, зіскочивши з лежанки, закричав: „Я піду замість неї.” Та мати остудила весь мій порив; „Ти ще малий.” І я мало не заплакав, бо знав уже усі букви. Довелося ще чекати два роки. Сестрі навчання давалося важко. Було зубрить вірша напам’ять і ніяк не може визубрити. А я трохи послухаю її – і вже декламую на усю хату. Батьки сміються, а вона плаче.

Восени 1931 року підійшла, нарешті, і моя черга іти до школи. Мати вимила мене, одягла в новенькі штанці і рубашечку, а батько дав п’ятака на зошити, і я побіг до попової хати, в якій мав навчатися перший клас. Усього набралося 32 учні. Найкраще вчилися Ткаченко Федір (Мандзенків), Солонуха Ольга (Воронина), Солонуха Петро та Іван (Карпенкови), Голуб Михайло. У числі кращих завжди був і я.

Учив нас Ярема Юхимович Тесленко (брат письменника Архипа Тесленка – автор). Ярема Юхимо ... Читати далі »

Про колективізацію (об’єднання селянських дрібних господарств у колективні у 1928-1933 роках - автор) вже стільки написано і сказано, так її з одного боку розхвалено, а з другого – засуджено і проклято, що додати щось нове важко. Але дещо нагадати варто.

Починалася колективізація з партійних постанов. Вони публікувалися у газетах і доповнювалися різними чутками та пересудами на місцях. Потім почалися один за одним сільські сходи, наїзди уповноважених з району. У нас ( село Яшники Полтавської області- автор) були Струєв, Кукольницький, Гармаш. Вони закликали об’єднуватись, переконували селян у перевагах колективного господарювання над одноосібним. Але люди не вірили міським краснобаям, так як спроби комунізації вже були і кінчалися вони, як правило тим, що голота, проївши і промотавши панське добро, розбігалися хто куди.

Добровільна агітація не давала бажаних наслідків. Заяви про вступ ... Читати далі »

Зараз мені 67 років. Здається, що дитинство моє залишилося десь далеко позаду, і разом з тим було воно ніби вчора. Прожив мов і небагато, але скільки пережито! І голод 1933 року, і війна, і три роки полону, і повоєнні труднощі. А потім друга половина віку, надривна і нелегка, за місце під сонцем. Я інколи жартома говорю: все, що було у дитинстві, пам’ятаю, а от, що їв учора, не завжди можу згадати. Така вже старість. Слабіє пам’ять (а була ж, як блискавка), підупадає здоров’я, посилюється неспокій, чи так прожив на землі, чи все передав дітям.Свої перші дитячі кроки я часто перебираю у пам’яті, намагаюся згадати найдавніше і найдорожче.

Ось як згадується мені наш родинний двір з городом і садом. (Батько згадує рідне село Яшники Полтавської області - автор). Розкинувся він під горою від вулиці і до лісу на 0,54 га землі. Біля хати, над самою дорогою, 5 чи 6 високих берестів. Крайній і найвищий з них стоїть понині, решта пішли на дрова. За бере ... Читати далі »

Народився я у сім’ї, як тоді казали, селян-серядняків. Мій батько Павленко Іван Григорович походив з українських козаків, а мати Красовська Настя Михайлівна - з кріпаків польського пана Альбуковського.

Розкажу про родовід по батьковій лінії, вона здавна вважалась головною. Адже сини успадковували не лише батькове прізвище, а й його землю. Дочка ж виходила заміж в іншу сім’ю, брала прізвище чоловіка і продовжувала його рід. Їй давалося придане: одяг, худоба, гроші. А земля тільки у тому разі, коли у неї не було братів або у земельному наділі батьків була доля матері, одержана у свій час нею як придане при одруженні. Звичайно, були і відхилення, залежно від волі батьків.

Так от від своїх дядьків чув я версію про найдавнішого нашого предка Остапа, який нібито в складі козацького війська відзначився у війні проти Наполеона у 1812 році і був удостоєний чину, рівного офіцерському, а також земельного наділу у 90 десятин. Він одружився на бага ... Читати далі »

                                   СЛОВО ДО НАЩАДКІВ ... Читати далі »