І.І. Павленко. Наше родовідне дерево - 4 Січня 2009 - Дневник

Народився я у сім’ї, як тоді казали, селян-серядняків. Мій батько Павленко Іван Григорович походив з українських козаків, а мати Красовська Настя Михайлівна - з кріпаків польського пана Альбуковського.

Розкажу про родовід по батьковій лінії, вона здавна вважалась головною. Адже сини успадковували не лише батькове прізвище, а й його землю. Дочка ж виходила заміж в іншу сім’ю, брала прізвище чоловіка і продовжувала його рід. Їй давалося придане: одяг, худоба, гроші. А земля тільки у тому разі, коли у неї не було братів або у земельному наділі батьків була доля матері, одержана у свій час нею як придане при одруженні. Звичайно, були і відхилення, залежно від волі батьків.

Так от від своїх дядьків чув я версію про найдавнішого нашого предка Остапа, який нібито в складі козацького війська відзначився у війні проти Наполеона у 1812 році і був удостоєний чину, рівного офіцерському, а також земельного наділу у 90 десятин. Він одружився на багатій панянці з Пісок. Була вона висока, худа і гостроноса. Побудував Остап ніби для неї у долині, в урочищі Кут, літню хату дачного типу, заклав сад і розвів пасіку. А його жінка, за переказами, ніби сама нічого не робила тільки походжала по садибі. Чи то правда, чи тільки одна мрія селянська про багатство і чини - сказати важко. Але така родинна версія була. І в урочищі Кут аж до утворення колгоспу була наша і дядькова Петрова земля, і там височіла стара груша, а по боках Кута збереглися руїни межових ровів.

Що ж до війни 1812 року, то у ній дійсно брав участь Полтавський козачий полк, набраний із добровольців, у яких ще не згас запорозький войовничий дух після ліквідації козацького самоврядування на Україні Катериною ІІ у 1775 році. Одним з організаторів цього полку був відомий український письменник Іван Петрович Котляревський. Він же і служив у цьому полку.

З покоління у покоління від батьків до синів передавалася дорога реліквія нашого роду - козацька шабля, яка за одною версією нібито належала Остапові, а за іншою - його внукові Івану. Її берегли, і нею гордилися. Та в роки громадянської війни в село ввійшли махновці. Вони нишпорили по хатах і забрали шаблю, яка висіла у комірчині мого діда Павленка Григорія Івановича.

Скільки було синів чи дочок у Остапа - невідомо, але одного з них звали Григорієм чи Михайлом (тут спогади дядьків роздвоювались). Його дворище з великим городом знаходилося біля Бондарівщини. У Григорія було 2 сини - старший Іван і менший Микита. Про дочок відомостей не дійшло. Від старшого Івана продовжився наш дальший родовід. Згадки про мого прадіда Івана вже більш вірогідні і цікаві. Був він середнього зросту, але плечистий і міцний. Брав участь у війні з турками і повернувся додому не один, а з "турчанкою". Її ім’я до нас не дійшло. Знаємо тільки, що була вона чорнявою. Чи то дійсно була турчанка, чи просто наречена, привезена з Одеси, - точних доказів немає. Одначе батькові така витівка сина не сподобалася, і він обділив його землею. Більшу і кращу її частину віддав молодшому синові Микиті, при якому і сам залишився доживати віку. А Іванові з турчанкою батько виділив грунт напроти свого двору. Там він і поставив собі хату. У Івана з турчанкою було 3 сини: старший Іван, середній Григорій (мій дід) і молодший Євдоким, а також 2 дочки: Лідка і Маруся.

Коли сини поженились, трьом синам від батька дісталося по 12 десятин землі. У 1906 році старший син Іван переселився, як тоді казали, на Амур, у Зелений Кут. У ті часи залишати рідні місця і їхати у невідомі краї було нелегко. Але Іван відважився, бо у Яшниках його синам уже нічого не світило. А їх було три - Ларион, Григорій і Михайло. З кожним новим поколінням земля між синами ділилася на все менші частини. А царський уряд обіцяв переселенцям у нових місцях великі земельні наділи і лісові масиви.

Приїхавши на Далекий Схід, Іван з синами за кілька років освоїв біля ста десятин землі, значну частину якої сім’я відвоювала тяжкою працею у навколишніх лісів, корчуючи та випалюючи їх. За двадцять років вони так розжилися, що попали у першу категорію куркулів. Довелося їм кидати политу рясним потом землю і тікати у Владивосток, де вчилися, або вже працювали їхні діти. Один із цих дітей, Михайло Ларионович Павленко приїздив після війни у Яшники подивитися на ті місця, звідки пішло його родове коріння. Випили ми по чарці і довго вели бесіду про село і наш родовід, про минуле і пережите. З інтересом я слухав розповідь про нелегкі випробування, які випали на долю його батька і дядьків у чужому краї, у глухій тайзі. В селі, яке вони заснували у Зеленому Куті, жили українці з Полтавщини і росіяни з Курської області. Селилися окремими кутками. Українці відрізнялися від росіян формою хат, побутом, способом господарювання. Хати українців відливали білими стінами і утопали у зелені. У росіян садів спершу зовсім не було і хати не білились.

Працювали переселенці не покладаючи рук. Корчували і випалювали ліси, розширювали таким чином посівні площі. Поступово наживали коней, волів, корів, овець, свиней птиці. Мали більше сотні дуплянок бджіл. Женились і виходили заміж спершу за своїх, а потім пішли і мішані шлюби. Все ж берегли рідну мову, дотримувались своїх обрядів і звичаїв. У свята пили варенуху, співали українських пісень і згадували зі сльозами на очах свою Україну.

Здавалося би, пам’ятники треба ставити таким першопроходцям, котрі оживляли ту глухомань. А вийшло навпаки: довелося їм усе надбане власним горбом кинути і податися до великого міста, у загальну сіру масу, де не треба боятися, що по тебе прийдуть і за твоє ж добро посадять у тюрму або й полишать життя. В Америці такі переселенці зробили свою країну найбагатшою і наймогутнішою у світі, а у нас вони були приречені радянською владою на переслідування і винищення.

Після того, як старший брат Іван виїхав з синами на Амур, його земля дісталася меншим братам - Григорію (моєму діду) і Явдокиму. Молодший син прадіда Івана і турчанки Явдоким, побудувавши хату, не став хазяйнувати на землі, а поїхав до родичів в Одесу і там влаштувався ватажником у порту. Був він фізично сильним і статури богатирської, і військову службу відбував у морфлоті. В Яшники Явдоким навідувався тільки у гості. За його хатою наглядав мій дядько Петро. В ній він займався кравецтвом. А як було з землею - не знаю. Чи він продав її, чи віддав в оренду? Але у голодні 30-і роки дід Явдоким помер, а у розпал сталінських репресій у 1937 році його сина Івана, простого робітника і фотографа-любителя, було арештовано як ворога народу. Про подальшу долю "ворога народу" Івана Явдокимовича Павленка відомостей немає по сей день. Його хату в Яшниках було конфісковано, її за безцінь купив голова сільради Ярощук Кузьма.

Так трагічно обірвався родовідний пагін діда Явдокима. А разом з ним остався безвісним і рід нашої прабабки-турчанки, яка родом була з Одеси.

Тепер розкажу про свого діда Григорія, нащадкам якого, мабуть, найбільш повезло в холодну ленінсько-сталінську стужу. Вони всі вижили і стали найчисельнішими у Шешенківському роду.

Дід Григорій був високий, ставний, чорнявий. До наших днів зберігся фотознімок, на якому зафіксовано двох кремезних бороданів, учасників Російсько-японської війни 1904-1905 років - мого діда і його товариша Падалки Івана (Саміленка), який жив у кінці Мигалівщини, біля Домашенків. Дід Самійленко був середнього зросту, плечистий і міцний, як дуб. Якщо мій дід на фото вищий за нього і такий же широкий в плечах, то я можу тільки уявити, яким він був насправді, бо ж ніколи його не бачив. Він помер від тифу ще до мого народження. Зберігся (у двоюрідного брата Анатолія) також "Послужной лист" діда, в якому записано таке:

Участие в кампании: в Русско-японской войне.

В "Послужном листе" записано, що на військову службу дід був призваний у 1887 році, а закінчив її у 1905-у. Проте це не значить, що йому довелося служити 18 років. Після призову у 1887 році він відслужив свої пять років, а на Російськуо-японську війну був пізніше мобілізований.

Іще одне. Оскільки в армію брали тоді у 21 рік, то народився дід, очевидно, у 1866 році. Оженився дід у 25 років. Жінку Софію Прокіпець узяв з Білогорілки. Хата у діда Григорія і баби Софії була рублена, з доброго дерева, але крита соломою. В ній народилися всі мої дядьки і тітки. Останньою в ній проживала їхня дочка, а моя тітка Химка. Дід був надзвичайно строгим батьком. Адже в сімї було восьмеро дітей: п’ять синів - Андрій, Петро, Іван, Максим і Олексій, а також три дочки - Ганна, Оксеня і Химка. Усім своїм синам дід дав у руки якесь ремесло. Андрій став столяром, Петро - кравцем, Максим - ковалем, Іван (мій батько) - чоботарем. Один тільки Олексій сам вивчився на вчителя. Помер дід у 1919 році від тифу, який породила братовбивча громадянська війна. А бабуся Софія померла у 1927 році. В моїй пам’яті вона бачиться невеликою, але повненькою, обкладеною на полу подушками. Після смерті діда її життя було, очевидно, не легким. Саме сини женилися, ділилися землею і хазяйством, а дочки виходили заміж. Господарство дробилося, занепадало.

Батько мій Павленко Іван Григорович, народився за старим стилем 7 грудня 1895 року. Про його дитячі та молоді роки мені мало що відомо, а сам він не любив про себе розказувати. Ніби назвали його Іваном в честь діда Івана. У нашому роду так уже велося, що імена Григорія та Івана чергувалися, передавалися з одного покоління у друге. Тому і я свого першого сина назвав Григорієм. У моєї сестри Олі зберігся документ про освіту батька:

Лохвицкий уездный учительский совет сим удостоверяет, что сын козака Павленко Иван Григорьевич, с. Ячников Лукской волости Лохвицкого уезда, родившийся 7 декабря 1895 года, успешно окончил курс учения в Ячниковском начальном народном училище.

В розпалі Першої світової війни батько був призваний в армію. Служив у кавалерії, в уланах. У 1919 році батько пристав у прийми до моєї матері, і з того часу нас стали називати частіше Красовськими, ніж Шешенками.

Поки у нас була своя земля, батько з ранку до вечора працював у полі, а зимою молотив ціпом снопи у клуні. По вечорах сідав шити та ремонтувати людське взуття. Але у 30-ті роки облишив своє чоботарське ремесло бо загрожувало тяжке опадаткування з боку держави. В колгоспі був рядовим, бригадиром і головою ревізійної комісії, 2 роки був продавцем у сільській крамниці. У 1941 році батько впав з високої яблуні і перебив ключицю. Мабуть, тому його в армію з перших днів війни не призвали. Коли село було звільнене від німців, 48-річного батька взяли у діючу армію і без будь-якої підготовки кинули на форсування Дніпра. Батько подолав ріку і брав Житомир. Там, за моїми дослідженнями, їхня частина була відрізана танковою групою генерала Хубе, і батько або ж загинув у бою, або попав у полон і там не вижив. Матері прийшло повідомлення, що "пропал безвести на житомирском направлении". В останному листі до матері батько писав: "Наступаємо на Житомир. В бою був тяжко поранений Явтушенко Василь, і я його виніс на собі до санбату, але він помер від тяжких ран. Іду на захід визволяти з неволі Марію і Василя". Загинув батько у грудні 1943 року, коли йому виповнилося 48 років.

Моя мати, Красовська Настя Михайлівна, по батьковій лінії походила з кріпаків польського пана Альбуковського. Його будинок стояв майже до революції біля Ярок, де ще недавно росли кущі бузку. Там і зараз можна виорати із землі то цеглину, то черепок чи якийсь предмет господарського призначення.

Пан Альбуковський був, очевидно, з тієї частини польської шляхти, яка, починаючи з 15 століття, колонізувала українські землі. І його кріпаки Красовські були або завезені з Польщі, або закріпачені місцеві селяни. Якого рангу і багатства був Альбуковський - невідомо. Але, проживаючи над шляхом Лохвиця - Глинськ, тримав він заїжджий двір і шинок, мав також і свою землю.

Мій прадід, Красовський Герасим Костянтинович, спершу був кучером пана Альбуковського, сподобався йому і той віддав його на кілька років у науку в Яхницьку школу, після якої він став панським писарем і економом. Очевидно потрібна була у господарстві грамотна людина із кріпаків, щоб не наймати зі сторони.

Вийшовши на волю у 1861 році, мій прадід, крім невеликої грамоти, не мав більше нічого - ні землі, ні хати. Грамота значила тоді немало, і все ж треба було шукати якогось притулку. І прадід одружився на Дяченковій Катерині Артемівні.

Колись усе підгір’я від Заразома до Мельника з городами і невеликим лісом належало Дяченкам, або по-вуличному Набивайлам. Були вони, як я уже сказав раніше, збіднілі дворяни. Один із них, Артемій (Амос), вивчився і став професором Київського університету, що засвідчує і "Українська енциклопедія". (Є інформація про те, що Амос та його рідний брат Микита були першими професорами математики Київського університету - автор:

Але він рано осліп і у 1852 році помер, залишивши в Яшниках сина Миколу і дочку Катерину, яка була малолітньою і вивчитись уже не змогла, живучи при дорослому брату, який сам до науки не тягнувся, зате був охочий до розгульного життя, вина і гри у карти. Промотавши нажите предками добро, він обділив і сестру, якій батько заповів 13 десятин землі. Підкупивши землеміра, нарізав їй кілька гірших кусків, не дотягнувши і 10 десятин.

Після розділу землі Катерина вийшла заміж за мого прадіда Герасима Красовського. Удвох вони поставили хату та заклали сад. Так появилося на світ гніздо Красовських.

Моя мати, Красовська Настя Михайлівна, народилася 10 (24) квітня 1903 року і була молодшою за батька на 8 років. Вчилася теж у початковій школі і була відмінницею. Брала вона книжки у вчительки, яка жила в їхній хаті, і читала їх одну за одною.

Після закінчення 4 класів як краща учениця була рекомендована для продовження навчання у Лохвицькому повітовому училищі на казенний кошт. Та помер батько і почалася війна. З подальшим навчанням нічого не вийшло. Все ж і з початковою освітою мати була досить освіченою і начитаною, грамотно писала, добре знала російську класичну літературу. Змолоду мати була чорнявою і гарною, мала чудовий голос і знала багато народних пісень. Була вона також богомільною і співала в церковному хорі. Разом з батьком мати працювала на своїй землі, носила в Лохвицю на базар усе, що можна було продати: фрукти, яйця, масло, сир, сметану, курей. Все стягувалися батьки на хазяйство. Мріяли про пару коней, про нову хату. А потім працювала мати в колгоспі за пустопорожні трудодні, вже не мріючи ні про що, аби лиш вижити. До виходу на пенсію мати обробляла ланки буряків у колгоспі, а потім ходила на роботу в городню бригаду. 21 серпня 1990 року померла на 88-му році життя. Не стало матері, і ніби щось обірвалося у нашому житті. Що ж, тепер черга за нами.