Зараз мені 67 років. Здається, що дитинство моє залишилося десь далеко позаду, і разом з тим було воно ніби вчора. Прожив мов і небагато, але скільки пережито! І голод 1933 року, і війна, і три роки полону, і повоєнні труднощі. А потім друга половина віку, надривна і нелегка, за місце під сонцем. Я інколи жартома говорю: все, що було у дитинстві, пам’ятаю, а от, що їв учора, не завжди можу згадати. Така вже старість. Слабіє пам’ять (а була ж, як блискавка), підупадає здоров’я, посилюється неспокій, чи так прожив на землі, чи все передав дітям.Свої перші дитячі кроки я часто перебираю у пам’яті, намагаюся згадати найдавніше і найдорожче.

Ось як згадується мені наш родинний двір з городом і садом. (Батько згадує рідне село Яшники Полтавської області - автор). Розкинувся він під горою від вулиці і до лісу на 0,54 га землі. Біля хати, над самою дорогою, 5 чи 6 високих берестів. Крайній і найвищий з них стоїть понині, решта пішли на дрова. За берестами відливала білими стінами добротна хата, крита залізом. Вабили зір її розмальовані віконниці, наличники та узорчата лиштва попід дахом . На передньому плані, перед перелазом, красивий ганок з трьома сходинками вгору і чотирма колонами, по дві з кожного боку, до половини пофарбовані в зелений колір, а вище – в ліловий. По боках на ганку дві лавки для сидіння, а за ними замість спинок перильця на зелених стояках.

Від вулиці двір відмежований лісою, хвірткою і воротами. Справа біля хати стояла груша, а зліва нахилилася над дахом яблуня. Плоди на ній такі великі, що як гупне вночі яблуко об залізо, то мимоволі проснешся. Було їдуть люди з базару на Луку підводами і просять яблук.. А вони тільки й того, що великі, а на смак кисло-гіркуваті. Попід лісою біля хати росли порички і квіти. А за хатою – сливи, шовковиця, бузок, агрус і жасмин. Вище – нова рублена комора, поставлена на місці старої хати. За нею, в садку, вхідний погріб. Збоку – нова клуня і від вулиці – литий сарай, біля якого невелика загорода для худоби і свиней. Весь двір і сад поділені на дві рівні частини. Одна – наша, друга – бабина і тітки Улити. Але ми, діти, бігали скрізь. У саду на нашій половині росла велика яблуня білого наливу, а також деякі інші сорти, кислуваті, але добрі для квашення. Росли дві груші, рівні та високі і такої товщини, що з них можна човни робити. Грушок на них родило страшенно багато. Батько їх мішками возив на базар, а мати сушила на узвар для сім’ї і на продаж. На бабиному дворі росли дві солодкі яблуні, „потивка”, ряба кисло-солодка, дві пахучих груші, одна „баргамота” і одна „саївка”, а також багато вишень, слив, поричок і довгий ряд калини. У баби з будівель теж були хліви, клуня, хижка і саж, але все старувате. Колодязь батько викопав разом з сусідом Пантелеймоном на спільній межі. Вода у ньому була дуже добра і холодна.

А що ж було у хаті? Перш за все – тіснота. Підлога у бувшому класі (Цю хату мій прадід Михайло здавав під школу на початку 20 століття - автор) була дерев’яна, дубова, рідкісна для того часу. Майже у всіх людей була тоді просто глиняна долівка, яку по суботах змазували віхтем і застеляли влітку лепехою, а взимку – соломою. Старий Полтавець Іван поставив на нашій половині великі комини з лежанкою. Спали ми на домашньому полу (Піл - дерев’яний настил для спання в селянській хаті, розміщений між піччю і протилежною до печі стіною - автор), який застилався товстою і м’якою рогожаною маткою, а вдень - рядном. Подушки лежали на полу, в кутку, застелені зверху чимось вишитим. На ніч їх розкладали на дерев’яний підголовач. Укривалися ми ряднинами, а коли було холодно, то і батьковою свиткою або кожухом. В морозні зими ми, діти, залазили на піч. Для підтримання тепла в хаті вранці і ввечері спалювали куль очерету. Якщо взимку народжувалося теля, то і воно 2-3 неділі жило у хаті. Ми стежили, щоб воно мочилося у відро. Вікон на нашій половині було п’ятеро: двоє на вулицю, двоє – до Пантелеймона, хліва і клуні, одне – до комори і саду. В хаті попід стінами стояли довгі лави До них, у кут, приставлявся стіл, а до нього - ослін. Накривався стіл домотканою скатертю, буденною або святковою. У кутку за столом висіли образи – велика ікона Божої Матері з дитям, а над нею дві менші – Ісус Христос і Мати Божа, з якими мати і батько вінчалися в церкві. Були ще ікони і по боках. Вони обрамлялися кращими рушниками. Біля них клалися на зиму висушені квіти – чебрець, материнка. Нижче на стінах висіли рамки з фотографіями, теж обвиті рушниками. Біля дверей були полиці для продуктів, ложок, мисок, чарок і стаканів. Основний посуд ховався під припічком, а великі горшки і чавуни – під лавою. Під полом зберігався батьків чоботарський інструмент, колодки та всяке шкураття. Туди ж ми скидали і своє взуття. Скраю на лаві, біля полу, стояла діжа з тістом, чимось прикрита, а біля дверей – відро з водою і кухоль. Біля печі – рогачі, кочерга і дерев’яна лопата, якою саджали паляниці у піч на черінь. Між полом і лавою стояла материна скриня, в якій зберігалися полотно, новий одяг, білизна. Частину речей виносили на горище та у комору. На полу ми снідали, обідали і вечеряли. Стіл же був тільки для гостей, а для нас хіба що на свята. Над столом висіла лампадка, яку мати інколи запалювала і молилася. Коли ми підросли, то за столом учили уроки, а інколи і їли. У стелі, біля лежанки, був крюк, туди підвішувалась колиска, в якій побував кожен із нас, дітей.

Хлів наш був розділений стіною на 2 половинки, теплі і перегороджені, з яслами, коритами. У першій половині стояла булана кобила, спокійна і лагідна. Коли вона, спутана, паслася на Озері, то я, схопившись за гриву, видряпувався на неї, щоб посидіти верхи. У другій половині була корова і свині. Пам’ятаю корову рижу, стару, а потім рябу, молоду. Коли вона приходила з пастівника, то вим’я у неї було, як діжа. Входила вона у двір і зупинялася біля сухої яблуні. Мати, не прилигуючи, сідала під неї і надоювала повне відро молока. Було у тому щось магічне і святе. Доїла мати швидко, двома руками, ніби грала на баяні. Тонкі струмені молока спершу видзвонювали, падаючи на дно дійниці, а потім пробивали біле шумовиння, утворюючи бульбашки. Дійниця поступово наповнювалася і довкола розносився життєдайний запах теплого молока. Його дожидали ми, діти, а також і кіт, який сидів поруч і муркотівв, ждучи, коли ж то і йому хлюпнуть у черепок тієї смачної і пахучої рідини. У нас завжди була свиноматка для приплоду. Поросят продавали на базарі або й вдома односельчанам. Поки не було колгоспу, ми кололи кабанів двічі на рік – на Різдво і Паску, а у 30-ті роки вже тільки раз на рік, бо не було чим вигодувати на сало.

У коморі були засіки для зерна і борошна. Там же зберігалося й пшоно, крупа гречана і ячна, горох і квасоля, а також сало у вулику і рижієва олія у великих тиквах. Тут же було і материне знаряддя: верстак, снівжиця, прядка, гребінь, днище. Клуня на зиму наповнювалася не молоченим хлібом, сіном, соломою, половою. Попід клунею розміщувалися сани, віз, плуг, дряпач і борони. Віялка і кінська збруя зберігалися у клуні. Кури сідали на ніч на вишках у хліві. У повітці за клунею було кілька овець. У погребі тримали картоплю, буряки, моркву, а також велику діжку квашених яблук і дві менших – з огірками та капустою. Наколоті і нарубані дрова складалися високими рядами попід клунею, а за нею стояв стіжок труску (порубаного хмизу), яким спершу розпалювали піч, а потім уже кидали дрова на вогонь. Паливо – дрова і очерет – батько привозив із свого лісу та лугу, а пізніше – з колгоспного. Все те охороняв, бігаючи по пересувному ланцюгу від клуні до комори, здоровенний собака Каштан.

А що їли і як їли? На снідання мати найчастіше варила юшку (поняття „суп” тоді не було) або пшоняний куліш чи локшину домашнього виробу, галушки гречані або з білого борошна. Інколи жарила картоплю на сковороді або варила неочищену („в мундирах”) чи товчену („пюре”). До картоплі додавалися солені огірки, капуста або сметана („ряжанка”) чи просто кисляк („кефір”). Могли також бути пироги, теплі пампушки, помазані салом і часником, вареники, печений гарбуз, млинці, оладки, молоко. На обід і вечерю завжди варився великий горщик борщу, пісного або скоромного, залежно від того, чи був піст чи м’ясниці. На друге каша чи гречана лемішка до молока або тушкована у макітерці картопля і капуста. Могли бути горох, локшина. На третє – кисіль білий чи кислий, узвар. Якщо обід був не досить наїдкий, а робота у батьків важка і день літній, довгий, то мати давала полуднувать – пироги, вареники, шулики з маком, тьопку (щось близьке до холодного борщу чи сучасної окрошки), а також свіжі огірки, помідори, кавуни, дині тощо. На вечерю ставилось переважно те, що залишалось від обіду. Якщо його не хватало, то мати щось нашвидкуруч готувала або давала по кришенику сала. Їли ми на тому полу, де і спали. Розсідалися так: мати і сестра Марія по краях, звісивши ноги додолу, а ми, менші ( у батька було ще два менших брати - автор), сідали підковою довкола великої миски, підвернувши ноги під себе, а батько сідав спереду на табуретці. Їли мовчки, всі з однієї миски дерев’яними ложками. Були і куплені, розмальовані, але для гостей. Миски були череп’яні, теж розмальовані, їх купували на базарі у гончарів. Ложку з борщем чи юшкою несли від миски до рота, тримаючи під нею скибку хліба, щоб не розхлюпати на піл чи собі на штани. Взяв скибку хліба – з’їж, і крихти збери після себе у рот. З миски теж усе обов’язково доїдалося. Мати запитувала, чи ще підсипати борщу або каші. Якщо хтось казав „ще” , то досипала з півмиски. Потім розходилися. Мати хрестилася і нас тому вчила:

Благодарим тя, Христе Боже наш,

Яко насытил нас всем земным благом твоим.

Но не оставь нас и без небесного

Твоего царствия. Аминь!

Потім мати усе прибирала і перемивала. А ми бігли на двір гулять чи щось робить. На протязі дня ми ще тягали з корзини пироги, їли яблука, груші, вишні, шовковиці. Взагалі їли, як мені здається, багато, але страви були не досить ситними, калорійними. За столом їли тільки у великі свята – на Різдво, Великдень, Трійцю, Ведення (храмове свято у селі). Тоді на столі були білі пироги, ковбаса, м’ясо, холодець, жарена риба, крашені яйця. Якщо ж у хаті були гості, то ми сиділи на печі або ж гуляли на дворі. Підсумовуючи, треба сказати, що їли і святкували не однаково, хазяйнуючи на своїй землі і працюючи в колгоспі. Приведені вище приклади відносяться ще до колективізації, коли селяни ще жили, як люди, вільно і у достатку.

З найдавнішого мені інколи згадується наш двір весною чи літом. На дворі сонячно і тепло. Зеленіє молода травка, в якій багато жовтих квіток кульбаби. Співають пташки, літають бабки і метелики. Я бігаю за ними в одній сорочечці. Мені, мабуть, 3 або 4 роки. А ось гаряча літня пора. Сонце так припікає, що все живе ховається в затінок. Собака лежить під коморою, де гуляють протяги. Кури кубляться за хатою під кущами бузку та жасмину. Одні метелики та крилаті бабки літають у повітрі. Мені хочеться спіймати хоч одну. Старші діти казали, що коли бабку зарити у землю, то через кілька днів у тій ямці буде золотий перстень. Я вже не пам’ятаю хто заінтригував нас, малих, тією жорстокою легендою. Ми в неї наївно вірили і не одну бабку позбавили життя, але ніякого персня не знаходили. Я б хотів, щоб мої онуки і правнуки не ображали нічого живого – ні пташки, ні комашки. Крім, хіба що, комарів, мух, тарганів та колорадських жуків, які переносять хвороби та завдають шкоди. Все хоче жити і для життя створене всесильною і загадковою природою.

Одного разу батько з матерею взяли мене на жнива. Встали ми на світанку і почали збиратися. Батько ще з вечора накосив у садку трави повен віз і мати застелила його рядном. Спереду сіли ми з батьком, за нами, посеред воза, мати з кошиком, а на задку вмостили невеличке барильце з холодною водою. Так гарно було їхати на возі і тримати батіг у руках. Буланка майже всю дорогу бігла, помахуючи хвостом, і від неї йшов міцний запах кінського поту. То був найдорожчий запах мого дитинства. На жаль, коні вже вивелись, а колись вони були найдорожчою худобою для селянина. Приїхали ми на свою ниву за Ярками, поставили воза під грушею і Буланку прив’язали до нього. Батько помантачив косу, прилаштував до неї грабки і зі словами „Боже поможи” почав косити пшеницю чи жито, а мати в’язала. Я ловив коників-стрибунців і зривав голубі волошки над межею. А Буланка все жувала траву, а коли стало жарко, почала ритмічно махати головою, відганяючи мух. В обідню пору батько сів на неї верхи і поїхав напувать. А коли повернувся, ми обідали. Потім батько знову косив, мати в’язала, а я, набігавшись, заснув на возі. Додому поверталися уже з снопами. І віжки, і батіг, тепер були у батькових руках, а я сидів нишечком біля матері і боявся, щоб віз не перекинувся. Коли ж батьки їхали в поле за снопами без мене, то я чатував біля воріт, щоб їх відкрити, як батько везтиме снопи у двір. Наша Буланка тягнула віз з вулиці нагору і, коли вже зупинялася біля клуні, то її змокрілі боки так і ходили ходуном від важкого дихання. Батько випрягав її і пускав пастися по двору, а сам вилазив на підводу і подавав матері снопи, а вона їх обережно складала на току. Я тим часом хватав барок, затягував у кільце мотузок, перекидав його собі через плече і бігав по току, імітуючи коня і воза.

Одного літа уродило у нас багато кавунів і динь. Батько щосуботи привозив їх повен віз додому, а у неділю їхав з ними на базар. Виручені гроші складали на нову клуню і комору. Першою звели клуню. А потім комору ставили сільські майстри. Взимку батько цілими днями молотив у клуні, а вечорами шив або ремонтував взуття. Мати вдень сідала до верстаків і ткала полотно, рядна, скатерті, а ввечері м’яла в сінях коноплі, вносила у хату лички і пряла з них нитки. В такі вечори вона часто співала, а батько підмугикував стиха. Тому пісня дуже рано ввійшла у мою душу і назавжди поселилася у ній.

Весною наткане полотно мати носила на берег до Панової копанки і у ній мочила його по кілька разів на день, там же розстеляла на траві, щоб воно вибілювалося на сонці Треба сказати, що по усьому березі біліло полотно. Кожна жінка виносила своє, наткане за зиму. То була своєрідна виставка, хто більше наткав. За матерею бігали на берег і ми, там було багато наших однолітків. Ми грали у хованки поза кущами, плели брички із ситнягу, спостерігали за великими зеленими жабами. Їх на берегах, особливо біля води, було чимало. В теплі вечори на усе село видзвонювали жаби своїх пісень. У моїй пам’яті та музика зосталася як щось близьке і рідне. Я завжди згадував Яшники, коли читав учням у школі чудові Єсенінські рядки:

"Приятны мне свиней испачканные морды

И в тишине звучащий голос жаб."(Батько виїхав з села Яшники на Полтавщині у 1961 році і викладав російську літературу у школі в західній Україні- автор)

Наша мати в ті роки була дуже богомільною і нас учила:”Повторюйте за мною”. Пам’ять у мене була чіпка, і я швидко засвоїв „Отче наш”, „Святий Боже, святий крєпкий”, „Маріє – діво, радуйся” та деякі інші. Перед сном становилися ми перед іконами і молилися кожен про себе, а у кінці, перехрестившись, лягали спати. І хоч як би не клонило до сну, жодної молитви не пропускали і не скорочували, бо мати казала, що Бог усе бачить і пропускати – гріх. В окремі дні посту мати ставила нас на коліна посеред хати, а сама брала у руки церковну книгу і читала перед іконами, стоячи біля столу. Ми слухали мовчки, мало що з прочитаного розуміючи, а коли мати хрестилася, ми у ту мить теж хрестилися і били поклони до землі. У всіх нас на шиї висіли хрестики. Та після страшного голодомору у тридцять третьому році, коли найбільше вмирало безневинних дітей, материна віра у бога дещо похитнулася, і вона більше не ставила нас на коліна молитися. А свого хрестика я зняв на вимогу вчителя у школі.

У дитинстві оточуючий світ для мене розширявся поступово і виходив за межі батьківського двору. Правда, на вулицю нас не пускали, лякаючи то циганами, то злими собаками. Часто ми бігали до Набивайлового лісу, який нависав над нашим городом. Напровесні у ньому попід снігом дзюрчали струмочки, і ми пускали кораблики. Сніг починав сходити, і ліс аж голубів від пролісків. А потім появлялися інші квіти: медяники, салата, яглиця, фіалки. Сонце пригрівало все дужче, і на деревах починало розпускатися листя. Ліс ставав непроглядним, у кущах і на деревах гніздилися пташки. Ми інколи знаходили гнізда з маленькими яєчками, але не чіпали їх, бо то, як казала наша мати, Божа пташка, і забирати у неї яйця – теж гріх: зуби повипадають. Ми грали у “ховалки”, сходили на гору і там залазили на дерева, щоб з висоти побачити Їсківці і поїзд, який поза ними ходить. Але луги так позаростали вільшиною та вербами, що нічого не було видно; тільки, коли їхав поїзд, то схоплювався димок від паровоза. Ми розглядали своє село (батько згадує Яшники Полтавської області - автор), луги, гаї, береги, але річки Сули теж не було видно.

Та найвеселіше було на свята - на Паску, Трійцю, на Івана Купала. Мати одягала нас у новенькі сорочечки і штанці, виводила на кругляк біля озера, де збиралися на колодках жінки і бабусі, лузали насіння і щось говорили. Тут же парубки і дівчата гойдалися на качелях і танцювали під гармошку і бубон. Старші діти плигали через купи кропиви і колючок, грали у м’яча та інші ігри. А ми, малеча, споглядали усе те диво, бігали одне за одним і по-своєму гралися.

Дівчата у такі свята одягали вишиті сорочки, а також яскраві спідниці, обшиті знизу кольоровими смужками. Взували модні „полусапожки”. У вухах носили серги, на шиї – намисто, а у косах – стрічки (стьожки). Інколи плели з польових квітів вінки і одягали на голову.

Парубки теж були у вишитих сорочках і у піджаках, штани заправлені у хромові чоботи, а на голову надівали картуз (кепок тоді не було). Майже у такому одязі ходили тоді і жонатi чоловіки, особливо молоді, тільки манишка на сорочці була простішою. Старі діди переважно ходили у полотняному одязі.

Жінки одягали спідниці темнуватого кольору і однотонні, а сорочка була з вишитими рукавами, але без надмірної цвітастості. Поверх сорочки могла бути і корсетка, але скромніша за дівочу. Очіпки носили не усі жінки, а переважно літні. Дехто пов’язував голову хустиною казенного виробу – білою з каймою або кремовою. Взувалися у черевики на низьких каблуках. Старі бабусі одягали полотняні сорочки з білими узорами на рукавах, а замість спідниці – темно-сині запаски. Обов’язково носили очіпок або й темну хустку.

Взимку до цього святкового одягу додавалися жіночі венгерки, юпки, шерстяні і суконні платки, а також чоловічі чумарки, свитки, кожухи, смушеві шапки.

А як одягалися у буденні дні? Всі – від малого до старого – з ранньої весни до пізньої осені ходили босі. На п’ятах і ступнях шкіра робилася товста, як підошва. Жінки на жнивах запросто бігали по стерні босі, а пастухи – по колючках і кропиві. Ноги були здоровими, загартованими, не боялися ні холодної роси, ні багна. Сорочка, а у декого і штани, були полотняні. Найпоширенішою одежиною узимку у жінок була сукняна (овеча) юпка, а у чоловіка – свитка. Усе куповане, дороге береглося для свят і виходу на люди, особливо у церкву. Хромові чоботи, наприклад, і чумарка справлялися синові при досягненні парубоцького віку, а дівочі „полусапожки”, корсетка, юпка, кожушанка готувалися дочці. Усі ці речі жили довго і нерідко передавалися дітям.

Чув я анекдот про те, як одні чоботи – хромові чи юхтові – носилися колись по двадцять і більше років. Візьме їх дядько під руку і йде до церкви босий. Там перед порогом взується і входить у Храм Божий. А вийде звідтіля – знов чоботи під руку і чимчикує босоніж додому. Так вони і носились довго.

Зосталися у моїй пам’яті і найстаріші люди села. Деякі з них народилися ще за часів кріпацтва. Це дід Горошко Антін – маленький, сухорлявий, усе життя працював лісником і прожив 107 років. Дід Канівець Іван (Провальний) – теж маленький, як вузлик, смуглий, з люлькою у зубах, ходив на ступці, бо його ногу відірвало десь на війні. Дід Мельник – високий і лисий, з сивою бородою. Робив він людям ложки, салотовки, граблі, кісся, днища і гребені. Попав у куркулі, репресований і вигнаний з хати, помер з голоду. Дід Сиротюк Микита – ходив у солом’яному брилі і у всьому полотняному, пас двох корів на мотузку і розказував малим пастушкам казки і усяку цікаву бувальщину. Дід Юрченко Прокіп – цікавий тим, що як уловить риби кілограмів два, то похвалиться, що піймав півпуда, і в’язі попалися, як поросята, здорові та жирні. Він завжди тримав у зубах люльку, навіть уночі курив. Мабуть, тому його хата двічі горіла. А може, хтось підпалив. Тільки згорить солом’яна криша, а глинобитні стінки зостаються. Перший раз він її тушив, а вдруге узяв кота на руки, сів на перелазі і каже: „Гори, чорт з тобою! Однак уся не згориш!”Був він старим вдівцем, а його єдиний син Христан десь служив. Старий жив з любимим котом і ловив рибу. Звали його по-вуличному „Дід Лисий”. Цікавий був на дотепний жарт. Пам’ятаю ще діда Заразома і діда Северина, які померли від голоду.

Згадую бабусь. Провальниху – мою бабку-повитуху. Мати мене, малого, часто відносила до неї, а сама з батьком їхала у поле. Ольженчиху – дуже богомільну. До неї я бігав завжди посипать на Новий рік, і вона пригощала пирогами, горіхами, ще й копійку чи дві давала.

Старі люди у ті часи були у великій пошані, до їх голосу прислухалася громада. Якось мені прийшлося просити поради у такого хазяїна, як Падалка Тимофій (Саміленків, а по жінці Ревин). Вислухав він мене і каже: „Старі люди отак робили, а ти якщо будеш прислухатися до людей, то і сам роби, як вони, а якщо не будеш, то роби, як знаєш”. Ото і вся мудрість: вчитися у людей.

Моя мати розказувала дещо про революцію 1917 року. Коли було скинуто царя, то селяни захвилювалися і не могли збагнути, як же можна без нього жити. Говорили, що царем, мабуть, стане Керенський, а потім – що Ленін. Коли до влади прийшли більшовики, то піп Віктор Лахно зібрав до церкви людей і став говорити, що у столиці владу захопили якісь „большаки”, які у Бога не вірують, в ікони ширяють штиками. Це сприймалося прихожанами як пришестя Антихриста і Страшного суду. Жінки плакали і хрестилися.

Мати розказувала, що у громадянську війну через село проходили денікінці, більшовики, петлюрівці, махновці і дрібніші так звані банди. Так селяни ще здалеку розпізнавали, які їдуть, щоб не ускочити у халепу, бо кожні з них, ввійшовши у село, наводили свої порядки. Денікінців розпізнавали по царській військовій формі. Активісти комбедів чи ревкомів зразу ж тікали на інші села або ховалися у своєму. Більшовиків здалеку розпізнавали по матюках у Бога і у Христа. Тут уже заможні селяни ховали своїх коней в Острові. Махновців розпізнавали по гармошках і по строкатому одязі. А коли одного разу увійшли у село петлюрівці, співаючи українських пісень, то усі люди висипали на вулиці з криками: „Наші йдуть!”

Більшовики утворили у селі „комбед” (комітет бідноти), який люди прозвали „комзлидні”. Його головою призначили Івана Бабая, що жив біля озера. Був він із людей прийшлих, говорив українсько-російським суржиком, тримав кузню, з якої жив, і пиячив без просипу. Казали, що він ніби з циганів.

Одержавши владу і гвинтівку у руки, Бабай зразу ж повів класову боротьбу у селі. Першим ділом поділив односельчан на „пролетарів” і „ворожий елемент”. В останніх з допомогою червоноармійців повідбирав коней, свиней, телят для армії, а потім заговорив про „справедливий” перерозподіл землі. Та виконати цей намір не встиг: прийшли денікінці і випороли його шомполами так, що через кілька днів він і дуба врізав.

А потім виявилося, що більшовики спершу були не такі вже й страшні. Вони зуміли перетягти селян на свій бік лозунгом „Уся земля – селянам!” І дійсно, масиви панів Постового і Барвінського, а також церковні були роздані бідноті, яка стала опорою Радянської влади на селі.

У роки НЕПу ( НЕП - нова економічна політика – економічні заходи радянського уряду у 1921–1929 рр., спрямовані на часткове роздержавлення підприємств для виходу з економічної кризи - автор) село почало оновлюватися і міцніти. Люди вигодовували кабанів і відвозили їх на станцію, а звідти поверталися з будматеріалами – дошками, черепицею, залізом, плугами та іншим реманентом. У крамницях появилися товари широкого вжитку. Пам’ятаю, як перед постом батько привіз дві в’язки сушеної вобли і одного великого судака. Такої риби я більше не тільки не їв, а й не бачив за усе своє життя.

А якого поширення набули ремесла, які умільці були у селі! Ось перелік деяких з них: столяри, ковалі, кравці, чоботарі, кровельники, пічники, бондарі, рибалки, мисливці, пасічники, музиканти, співаки. При церкві був великий хор (півча).

Підсумовуючи, можна сказати, що на кінець 20-х років село було заможним і веселим. Двори стояли оплетені лісами (ліса -плетена загорода - автор), як у замках, а по вулицях, біля озера паслися здоровенні свиноматки з поросятами, табуни гусей і качок.

Зайти у двір можна було тільки через перелаз або хвіртку. Щоб лозові ліси стояли довше, до них припліталися дубові присішки (підпорки), а зверху прилаштовувалися ще й острішки, які закладалися соломою, щоб ліса не затікала і не гнила.

У сім’ях було багато дітей. Було, їдемо з матерею по Заозірщині (частина села - автор), а з кожного двору крізь дощаті ворота малюки показують свої язики, тобто дражнять. У хазяйствах люди держали волів, одну або дві коняки, корову, свиней, овець і птицю. Звичайно, у селі було кілька сімей безземельних, з числа колишніх панських дворових та прийшлих зі сторони. Корінні ж яшничани були потомственні козаки і жили порівняно заможно. Були і колективні (общинні) землі. Це вигін, озеро, Ярки, Палісонщина, Луки, Лище, Сухостав, Стінка, де випасалася худоба, а також заболочена частина лугів з водами, очеретами і лозами.

Люди прагнули жити у злагоді, допомагаючи один одному. Особливо поширеною формою взаємодопомоги була так звана толока, коли усім кутком мазали комусь хату чи лили хліва. То була своєрідна вистава, в якій особливо охоче брала участь молодь, а також літні люди. Жінки весь час співали пісень, щоб хата завжди була веселою. По закінченні роботи хазяїна вимазували усяким болотом, обгортали тим рядном, на якому місили глину, садовили у тачку або на воза і везли з піснями у берег до копанки або до озера. Там під загальний сміх і регіт „обмивали”, тобто перекидали з тачки у каламутну воду, з якої він вилазив ще більш розмазаним, але гніватися було непристойно, і він дякував людям, що так гарно його вимили, і запрошував до господи на обід. За обідом щось усі співали і танцювали під рубель та качалку, а потім розходилися. Коли кликали на толоку, то треба було йти, щоб не зажити серед односельчан недоброї слави.

При зустрічах люди сердечно віталися такими словами: Здрастуйте! Доброго здоров’я! Доброго ранку! Добридень! При тому чоловіки злегка піднімали над головою кашкета чи шапку, а жінки кланялися. Заходячи у хату, чоловіки обов’язково скидали картуза чи шапку, а літні жінки ще й хрестилися на ікони. Якщо ж господар саме щось робив, то після вітання додавали слова: Боже поможи! Дай, Боже, здоров’я! А на прощання казали: Всього Вам доброго! Прощавайте! Будьте здорові! На добраніч Вам!