І.І. Павленко. Шкільні роки і трудові кроки - 4 Січня 2009 - Дневник

До школи я поривався з шести років, коли споряджали до першого класу сестру Марію. Вона не хотіла чи боялася йти. Тоді я, зіскочивши з лежанки, закричав: „Я піду замість неї.” Та мати остудила весь мій порив; „Ти ще малий.” І я мало не заплакав, бо знав уже усі букви. Довелося ще чекати два роки. Сестрі навчання давалося важко. Було зубрить вірша напам’ять і ніяк не може визубрити. А я трохи послухаю її – і вже декламую на усю хату. Батьки сміються, а вона плаче.

Восени 1931 року підійшла, нарешті, і моя черга іти до школи. Мати вимила мене, одягла в новенькі штанці і рубашечку, а батько дав п’ятака на зошити, і я побіг до попової хати, в якій мав навчатися перший клас. Усього набралося 32 учні. Найкраще вчилися Ткаченко Федір (Мандзенків), Солонуха Ольга (Воронина), Солонуха Петро та Іван (Карпенкови), Голуб Михайло. У числі кращих завжди був і я.

Учив нас Ярема Юхимович Тесленко (брат письменника Архипа Тесленка – автор). Ярема Юхимович був строгим і вимогливим. Неслухняного або лінивого міг тріснути лінійкою по долоні або по лобові, а старанного – похвалити і погладити по голові. Він грав на скрипці і керував шкільним хором. Деякі пісні я пам’ятаю понині:

У другому і третьому класах нас учила Параска Йосипівна Бережна – молода, чорнява і гарна. А головне – лагідна. Зате ми погіршали і не завжди її слухали. Одного разу вона прийшла до нас у хату. Батько і мати почали розпитувати, як я вчуся чи не балуюсь. Сиджу я на лаві, мов на голках. А вона підійшла до мене, запустила пальці у чуба та й говорить протяжно: „Бешкетник.” У мене аж мурашки по спині побігли. Ну, думаю, дасть мені батько ременя. А вона, ніби відчуваючи мій стан, додає: „Але вчиться добре.” Тут у мене трохи відлягло. Вчився я добре і легко. У другому класі на Жовтневі свята (у 1932 році – автор) за відмінні успіхи у навчанні Федя Ткаченко (помер від голоду весною 1933 року - автор), Оля Солонуха і я були відзначені подарунками. Вручав їх перед усім народом сам голова колгоспу. Мені дав матерії на рубашечку. Батьки були такі раді, що дома дали мені кілька копійок на цукерки. А коли мати одного разу сказала, щоб батько потроху підучував чоботарству, то він відповів: „Нехай учиться грамоти. Досить того, що я не вилажу з цього вонючого шкуратиння”.

Влітку 1933 року наше село поповнилося новими дітьми шкільного віку. Біля 30 дітей з вимерлих від голоду сімей привезли нам із Харкова. Серед привезених безпритульних найменшою була п’ятирічна Бішанова/Безсонова Шура Максимівна – моя майбутня дружина, тоненька, як цівочка.

Усі вони – хлопчики і дівчатка - були обстрижені наголо і мали однаковий одяг. Поселили їх у Терешківську хату (хата розкуркуленого Падалки Григорія – автор), у гаях, де відкрили колгоспний патронат. Туди ж помістили і тих яшницьких ( село Яшники Полтавської області - автор) дітей, що теж залишилися сиротами:

У четвертому класі вчив нас Петренко Володимир Зіновійович – вчитель надміру строгий, нервовий і гарячкуватий. Було йому тоді років під п’ятдесят. За будь-яке порушення дисципліни, незнання заданого уроку він бив учнів лобом об парту або указкою по голові, хапав за шию і викидав за двері. Але відмінникам він давав читати книжки з власної чи шкільної бібліотеки. Тоді вперше мені відкрився дивовижний світ літератури. Прочитав я „Робінзон Крузо”, „Серед дикунів Нової Гвінеї”, „Хатина дядька Тома”, які справили на мене дуже сильне враження. Я читав їх, в основному, вночі при каганцеві. Мати наказувала, щоб я уже гасив каганець і лягав спати, а мені не можна було відірватися від книжки.

П’ятого класу в селі не було. Довелось ходити у Лохвицю, за шість кілометрів. У середню школу N1, що біля пам’ятника Сковороді, пішли усі Солонухи – Ольга, Петро та Іван, а також Матвієнко Петро. У семирічну школу N2, що по Яхницькій дорозі, пішли Семен Маковецький, Василь Давиденко (Грабарів), Дмитро Галівець, Галька Падалка (Глейова), Оксеня Падалка (Ревина) і я (усього у Лохвицю пішло навчатись 10 дітей з села - автор). Решта класу обмежилася початковою освітою. Одні не пішли у п’ятий клас, бо погано вчилися, другі не мали взуття і одягу, а треті просто не захотіли ходити за шість кілометрів щодня.

Вчитися стало цікавіше, але й важче. Мало часу залишалося на виконання домашніх завдань. Виходили ми з дому ще затемна і поверталися майже ввечері, бо осінньо-зимові дні короткі. Мати давала на обід шматок хліба і яблуко, яким можна було лиш „заморити черв’яка”, щоб не смоктав під ложечкою. Додому ми поверталися знесилені і голодні.Особливо тяжко було зимою, коли мела хурделиця. В окремі морозні або заметільні дні ми залишалися дома. Тому я вже не був відмінником, але вчився на „4” і „5”.

Вчили нас різні вчителі. Математику і фізику - Півень Олександр Юркович, ботаніку і хімію – Діброва Петро Гаврилович, українську мову і літературу – Гладунова Валентина Михайлівна, російську – Горбунова Валентина Степанівна. Вона ж була і нашим класним керівником. Історію спершу викладав молодий учитель, прізвище якого забулося, бо він у нас був недовго. Його забрав „чорний ворон” як „ворога народу”. Замість нього прислали партійну Берту Яківну, яка також викладала німецьку мову. Директором школи був Грицан Петро. У школі була невелика бібліотека, і я почав читати усе підряд. Запам’яталися „Діти капітана Гранта”, „Таємничий острів”, „Лахтак”, „Земля Санникова”, „Острів скарбів”, „Капітан Кук”, „Пригоди Тома Сойєра”, „Оцеола” та деякі інші.

З навчальних предметів мені найбільше подобалась література. Я емоційно декламував і сам почав складати вірші. Моє захоплення передалося і Давиденкові Василеві. Саме тоді піонерські газети таврували викритих „ворогів народу”. Про них нам говорили на виховних годинах і класні керівники. І ми вірили, що то правда. Охоплені патріотичними почуттями, ми з Василем вирішили написати по віршеві на цю тему і послати їх до газети „Юний ленінець” (республіканська піонерська газета – автор). Треба сказати, що Василь був від природи дотепним хлопцем, і з нього міг би вийти чудовий гуморист або сатирик, якби він ішов по цій лінії. Я написав вірш „Вороги”. Ось його текст:

Послали ми з Василем свої вірші до „Юного ленінця”, а через деякий час одержали відповіді. Не пам’ятаю вже, що написали з редакції Василеві, а про мій вірш відізвалися з похвалою і порекомендували читати Маяковського, вчитися у нього образно і їдко висміювати ворогів. Я зразу ж кинувся у бібліотеку, узяв томик рекомендованого поета, але мені його вірші тоді не сподобались.

Писав я потім багато незграбних віршів про Леніна і Сталіна, про Пушкіна, який загинув на дуелі від кулі Дантеса, що мене дуже вразило. Писав про засланого царем Тараса Шевченка. Одночасно складав сатиричні куплети на дівчат і пускав їх по класу. Була у нас учениця Мотя Засланець – кругла відмінниця, русява, гарненька. У навчанні я не міг її догнати і в душі заздрив їй. А на перервах намагався чимось привернути до себе її увагу. Але ніщо не діяло. Тоді я пробував її зачепити або вщипнути. Вона у боргу не залишалась і давала здачі дотепним, а інколи і образливим словом. Були у неї рожеві щоки, я й написав, пустивши по класу, два рядки:

А вона ту „поезію” передала учительці, і мені влетіло. Такі випадки були непоодинокі.

Любив я також малювати. Учитель ботаніки та зоології Діброва Петро Гаврилович часто задавав додому перемальовувати з підручника квіти, пташок, плазунів. І завжди ставив мені „5”. Дома я любив малювати Чапаєва на коні, вусатого Будьонного, і за ці картини вимінював у своїх однолітків якісь речі – шкіряний поясок, ножик, гаманець. Але бракувало паперу. Зошити у магазині тоді майже не продавалися. Їх нам видавали у дуже обмеженій кількості вчителі. Доводилось малювати на обгортковому папері. Гарно, краще за мене, малював Петро Матвієнко. Ми з ним інколи обмінювались малюнками. Після семи класів він поступив у керамічний технікум, а потім закінчив с-г інститут і став агрономом.

Хоч я непогано вчився, багато читав, захоплювався віршуванням, любив малювати, все ж був далеко не ідеальним учнем. Особливо негативно впливала на мене дружба з Гетьманенком Митрофаном (з Гетьманом, як його прозивали). Він був старшим за мене на два роки, але йшов попереду лише на один клас. Вчився неважно. І не тому, що не міг чи не мав здібностей – просто не хотів. Ми з Митрофаном жили на одному кутку і дружили, вірніше, я знаходився під його впливом. Після уроків ми, як правило, зразу не йшли додому, а бродили по міських вулицях, заглядали у крамниці, де він артистично дражнив продавців, а я у ролі глядача реготав або піддакував. Наприклад, у скоб’яній крамниці кам’яного ряду торгував Шкловський – єврей років п’ятдесяти, рижий і горбоносий. Заходимо. І Митрофан серйозно, але так, щоб усі чули, запитує:

Ображений Шкловський хапається за мітлу, а Митрофан, єхидно хіхікаючи, задкує спиною до виходу. Я ж регочу біля дверей на весь рот.

Чого тільки Митрофан не витворяв у школі. Не було спокою ні учителям, ні учням. Де він, там і регіт. То був самородок, неперевершений майстер на різні вигадки. Правда, часто вони кінчалися для когось плачевно. Він майже усім так насолив, що одного разу яшницькі хлопці з усіх класів вирішили його відлупцювати по дорозі зі школи додому. Підстерегли і відлупцювали біля Кривого Рогу (місце по дорозі з Лохвиці у Яшники – автор). А коли його хотіли ще раз проучити, то він кинув школу, не закінчивши 7 класу і пішов у пастухи. Наша дружба дещо ослабла. Тепер я бігав до нього на пасовище тільки у вихідні дні. До нас він не ходив. Бо ставлення моїх батьків до нашого товаришування було негативне. Ще раніше залишили школу Давиденко Василь і Галівець Дмитро. Один рік вони пересиділи дома, а потім пішли у 6 клас, який відкрився у Яшниках, у новозбудованій школі-семирічці.

Взимку я вчився, а літом пас корову або ходив на роботу у колгосп (село Яшники Полтавської області - автор) Ще до школи, у шість років, батько разом зі мною вигнав корову у Ярочки. Кожна частина села мала свої пасовиська. Череди основної частини села паслися у Ярках і Ярочках. В обідню пору пастухи зганяли стада на сціло (становище). Худоба напивалася води і лягала на спочинок годин на три. А ми збиралися докупи, розв’язували свої торби з харчами: хлібом, молоком, огірками, яблуками. Та щедрими наші торби були, поки батьки самі хазяйнували. Пообідавши, ми купалися та затівали різні ігри: у забігала по проваллях, у щигля ножиками, у кона – кийками тощо. У Ярках було багато криниць, викопаних пастухами, з дуже доброю водою, а також у Жолобку. Коли ж у червні наступала жара з ґедзями і мухами, то ми гнали корів додому на обід.

За п’ять років перебування у пастухах розширилися мої знання про оточуючу природу. Я узнав майже усі види трав і бур’янів, які худоба охоче поїдала або зовсім не їла. Навчився розпізнавати птахів – яструба і кібця, кракшу і сойку, галку, ворону і грака, а також перепілку, куріпку, жовтобрюху, одуда, сорокопуда, жайворонка та багато інших дрібних пташок.

Лежачи горілиць у пахучій траві, я любив спостерігати, як у небі тріпочуть крильцями і видзвонюють жайворонки, як пливуть у загадкову далину білі хмарки, мов кораблики по синьому морі. А довкола шелестіли у траві коники-стрибунці, і співали біля своїх нірок польові цвіркуни.

А яке у полях і лісах багатство квітів! По горбах ріс пахучий сизуватий чебрець, який наші матері висушували і клали за божницю на зиму. У житах синіли волошки, а понад дорогою, наче обнова зеленій траві, біліли ромашки. А як пахнуть медом гречка, конюшина, еспарцет!

У лісах свої квіти. Першим напровесні появлявся пролісок. Ще й сніг не розтанув, а він уже визирає з-під куща синім оком. За ним появлялися фіалки, первоцвіт жовтий (медяник), дзвіночки. А літом їх море. І усі чимось корисні, лікарські: материнка, цикорій, звіробій, безсмертник, барвінок, конвалія. Найкращою водяною квіткою є біла лілія. То просто королева.

У 1935 році мого батька призначили бригадиром польової бригади, і я по закінченні 4 класу пішов на роботу у колгосп, а корову став пасти молодший брат Василь. Мені тоді виповнилось 12 років. Був я рознощиком питної води жінкам, які сапали у жару, і одночасно допомагав поварові, який варив тим же бурятницям обід.

Мій робочий день починався з того, що вранці я запрягав коня у двоколісний бочонок на 20 чи 30 відер, під’їздив до артільного колодязя і наливав води, а потім віз її у поле, до бурякових плантацій.

Коли сонце починало припікати, я брав у руки відро з водою, а також невеликий кухлик і вирушав до жінок. А їх було до ста осіб з трьох бригад. Я підходив до кожної і запитував: „Тьотю, пить будете?” І так обходив усіх раз або двічі до обіду і після обіду, повертаючись по кілька раз до бочонка за водою. Яка жінка випивала кухлик, яка ще й наливала собі у пляшку. Ходив майже цілий день. Ноги спершу боліли, а потім привикали, а от рука з відром боліла постійно. За роботу мені нараховували пів трудодня за день. Отже, я заробляв грамів 200 зерна. (Дорослі, виходить, зробляли 400 грамів зерна на трудодень – автор)

А у жінок робота була дуже тяжка. Треба було протягом місяця просапати ланку тричі – пробивка, проривка і перевірка. Розмір ланок мінявся – від 0,40 до 0,60 гектара на душу.

Увесь день, обливаючись потом, гнули жінки спини під палючим сонцем. В обідню пору виставляли біля кухні високу жердину з білою ганчіркою угорі. То був сигнал на обід. І жінки сходились до кухні. Кожній повар насипав миску галушок, а мені трохи менше. Мабуть, заради галушок батько і пристроїв мене на цю роботу. Поївши, жінки з годину відпочивали, а я тим часом їздив у село за свіжою водою.

Коли обробіток цукрових плантацій закінчувався, ми з кухарем переїжджали до косарів на луки. Косарів з трьох бригад теж виходило по 50-70 чоловік. Були серед них і рибалки. На вимогу громади вони ловили рибу для спільного котла.

Коли скошене сіно підсихало, жінки за наказом бригадирів бігли в обідню пору його перевертать і складать у копиці. А вже потім чоловіки складали їх у коп’яки.

Коли починалися жнива, я пересідав на грабку і загрібав у валки солому з колосками, яка залишалася на стерні після косарок.

Після закінчення 5 і 6 класів я продовжував ходити на роботу у колгосп. Надивився, як тяжко працюють люди, і сам трохи скуштував нелегкого колгоспного хліба.

Найважчою у колгоспі була жіноча робота. Крім ланок цукрових буряків, їм додавалися ще ділянки картоплі, соняшника, кукурудзи. Вони з ранку до вечора жнивували, сушили сіно, очищали зерно на токах і біля зерносховища. У колгоспі було дві косарки – самоскидка і лобогрійка. Вони косили увесь світловий день, а також у місячні ночі. Так от в обідню пору коней міняли, а жінок – ні. Бігали вони за косарками босі по колючій стерні і в’язали снопи без перепочинку. Їхні ступні обростали товстою підошвою, а п’яти репалися до крові.

Чоловікам найважче було на косовиці трав. Майже місяць вони махали косами по лугах і луках. При добрих харчах воно ще терпимо, та де їх було взяти, добрі,? Накошували вони сіна для усієї колгоспної худоби і коней, а у найгірших і малодоступних місцях – і для себе. У колгоспі було тоді до півтори сотні коней, сорок пар волів, вісімдесят корів, отара овець, телята, свині, кури.

Вирощене зерно, цукрові буряки, картоплю, городину – усе відправляли державі за безцінь. Вивозили зерно переважно кіньми, а буряки – державними машинами, за які колгосп платив більше, ніж отримував за здану продукцію. Тому господарювання було збитковим. Грошей не хватало навіть на хомути і збрую.

І все ж люди по старій хліборобській традиції працювали на совість. Але були і елементи примусу. Одного разу бригадир першої бригади (прізвище опускаю – автор) заскочив до вдови Мигаль Олександри (Троцакової), а вона ще не дотопила у печі. Він ухопив відро з водою, плюхнув у вогонь і пішов. Жінка заплакала, замкнула хату і побігла до молотарки у поле, де починали молотити, як правило, зі сходом сонця

Підганяючи людей морально, різні уповноважені запевняли, що далі у колгоспі буде краще. Після голоду 1933 року давали зерно на трудодні, а грошей нараховували по 5-10 коп, але ніхто їх не отримував, бо у кінці року кожен двір ще у боргу. То брав коней привезти дров чи соломи, то їздив на базар, за що бухгалтерія вираховувала карбованцями, а заробітки були копійчаними. Такого кріпосного права, як сталінське, історія ще не знала. Люди йшли на роботу і з роботи виснажені, худі, мовчазні і понурі.

Мені найважче було тягати сітки біля молотарки. Тільки й того, що там варили на обід галушки або пшоняний куліш. Та ще писали мені цілий трудодень, а не пів трудодня, як на інших роботах. Молотарка торохтіла від сходу до заходу сонця з перервою на обід. Тому призначали до неї переважно дівчат і молодиць, у яких мати або свекруха були дома. Біля молотарки завжди працювало від 30 до 40 чоловік, переважно жінок. Одні подавали снопи з прикладка до барабана, другі відгрібали зерно, треті очищали його на віялках, четверті відгрібали полову, п’яті засипали зерно у мішки і вантажили на машину. Та найбільше діставалося жінкам, які відгрібали і переносили полову. То була каторжна робота. Полова куріла, остбки лізли за сорочку, в очі, у рот. І ніякого спецодягу, крім своїх домашніх штанів. Навіть захисних окулярів не було. Найчастіше там стояли Марія Галичиха та Марфа Титкова.

Мене будили на світанку, і я, стомлений учорашнім днем, ніяк не міг проснутися. Мати вішала мені, сонному, торбу з харчами через плече і виводила за поріг, приговорюючи: „Ну йди вже, йди! Я ступав механічно по стежці ногами, натикаючись на гілки яблуні, сіпав їх рукою, ніби коня за повід. І тільки за ворітьми приходив у себе. На конюшні я брав свого коня Кокошу, напував його, а потім сідав верхи і скакав на гарман (тік – автор). При сході сонця Солонуха Юхим Сергійович (Птичка) запускав двигуна, і люди займали свої робочі місця. Молотарку запускав Давиденко Хома Григорович. Він же був старшим на току. Інколи ставав на площадку і подавав снопи у барабан. На площадці біля нього 2-3 жінки швидко і вправно розрізали перевесла на снопах, розгортали снопи і подавали їх барабанщикові. Біля соломотряса жінок було по дві з кожного боку. Вони накладали солому на сітку, і коли вона наповнювалась до розміру копиці, я подавав їм гак, яким вона скріплювалась, і тягнув її до журавля конем. Там чотири дужих чоловіки піднімали її на скирту, де два скиртоправи вели сітку на певне місце, виймали крюк, і солома вивалювалась. Порожню сітку я знову тягнув до соломотряса.

Нас, сіткарів, завжди було два, і ми ледве встигали. Сітку тягли бігом. Це метрів 50. Особливо важко було з настанням спеки, коли гаряче повітря, не продихнеш і не сховаєшся від сонця. За день так набігаєшся, що болять ноги, особливо кісточки у нижніх суглобах. За літо я загоряв, як циган. Але ніколи нічим не хворів – ні літом, ні зимою. Кашель бував, але переносився на ходу. Я був худорлявий, але міцний і швидкий, любив боротися з однолітками, лазити по деревах і проваллях, умів добре плавати. Тому і витримував тяжку роботу біля молотарки.

Вихідних днів і свят у колгоспі не було, особливо у літню пору. Хіба підуть дощі, або перевозиться молотарка на новий гарман. Тоді на день чи два наступала передишка.

Зимою було легше. На щоденну роботу виходили тільки працівники ферм, конюхи, фуражири. Майже безперервно працювали кузня, майстерня, зерносховище. Бурячниці возили гній на свої ланки. Виконувались і деякі інші роботи. Але як тільки замерзала річка (Сула – автор), усі кидалися до лугу бить очерет. Ним опалювали хати, його продавали людям з інших сіл, які будувалися. Ішов він на стелю і на підв’язку стін, ним покривали криші хат і сараїв. Заготовляли у лузі також дрова і лозу для оплетення дворів. І все те возили самотужки, власними санками, які були у кожному дворі. Чоловіки ішли бити очерет на цілий день і набивали до ста кулів. За виручені гроші сплачували податки і купували гас, сіль, крейду та, може, деяку одежину чи взуття.

А ми, дітлахи, ходили до школи, а у вихідні дні каталися на лижах, санках і ковзанах. Усе було саморобне. Лижі – з клепок від старої діжки. Ковзани ми виліплювали з коров’ячих кізяків у вигляді здорової миски. Обливали їх водою і заморожували. Летить такий кругляк з гори, як ракета. Але якщо стукнеться з ким-небуть, то може розлетітись на куски.

Після закінчення 7 класу я уже не пішов на роботу у колгосп, а став готуватися до вступу у Лохвицьке педучилище. Одночасно ходив на Сулицю купатися і ловити рибу вудочкою. Там стояла тоді похилена на воду верба, з якої ми стрибали у річку. Риба найкраще ловилася уранці, коли було тихо і безвітряно. Приносив я додому не більше одного або двох кілограмів пліточок і окунчиків.

У неділю і у святкові дні біля озера збиралися мої товариші: Єгор Самійленків, Іван Меречин, Іван Мовчан, Сашко Шишів, Гриша Стрільців, Іван Бандурів, а також дівчата: Ольга Пантелеймонова, Полька Турлаєва, Надька Бадраєва, Уляна Авраменкова, Катерина Бабай чина. Ми ділилися на партії і грали у м’яча, махуна і у бирки. Або йшли до лісу і грали у Чапаєва.

Батько наш був бригадиром два роки, а потім став продавцем у крамниці. Тут він трохи посвіжів. У нього незабаром з’явилося нове пальто, штани і рубашки, а у матері – кохти і спідниці. Товарів у село стали привозити більше і різних. У колгоспі на трудодень уже давали по кілограму зерна і більше. Полегшала і сама праця. Появилися перші комбайни, побільшало тракторів. Сівалок. У селі було побудовано нову семирічну школу, в якій навчалося більше двохсот дітей. У хаті розкуркуленого Падалки Дмитра відкрили клуб.

У клуб двічі на місяць привозили і демонстрували кінофільми – „Останній табір”, „Алім”, „Джульбарс”, „Івась і месник” та інші. Так хотілося подивитись, але не було грошей. Малеча залазила у клубі під лавки, на яких сиділи дорослі. Але завклубом і кіномеханік „викурювали” їх звідти і виводили за двері. Ми обліплювали знадвору вікна і так дивилися кінофільми.

Появився струнний оркестр з гітари, мандоліни і балалайки, а також шашки і доміно. Запрацював драматичний гурток. Мати була ланковою, і її обрали членом сільради.

Оскільки мати гарно співала, її взяли на роль Наталки у п’єсі „Наталка Полтавка”, а батька – на роль Миколи. Петра зіграв завідуючий клубом Падалка Михайлол (Будків), Виборного – Шостак Захарко, Водного – учитель Прокопенко Олександр Романович, а Терпелиху – голова сільради Филь Ганна Павлівна. П’єса пройшла з великим успіхом. Не всі люди помістилися у клубі, тому її поставили і у наступну неділю.

Тим часом офіційна пропаганда галасувала на увесь світ про успіхи соціалістичного будівництва в СРСР. Вони, звичайно, були. Виростали нові заводи, фабрики. У селі появилися велосипеди марки „Українка”. Окриляли подвиги челюскінців, Чкалова і Громова, героїв Хасана і Халхін - Гола, трудові досягнення Олексія Стаханова і Марії Демченко, сталевара Мазая і машиніста Кривоноса. Але багато з того було показушним, директивно замовленим, рекламним.