Відібрали нас, команду із 20 чоловік, постригли, вимили у бані, видали пристойний одяг, черевики і повезли автомашиною у південно-західному напрямку, ніби до кордонів із Францією. Проїхали ми кілометрів зі сто, а може, й більше і зупинилися у селі біля містечка Брамше. Там нас розмістили у невеликому будиночку з дерев’яними нарами і загратованими вікнами. За стіною посилилися два наших охоронці – очевидно, відставні солдати полудневого віку. Вони видали нам солом’яні матраци, подушки і старенькі байкові одіяла. Це вже було майже по-людськи, не те що у таборі на голих дошках. З’ївши пайки хліба, які нам видали у таборі на дорогу, і запивши водою, ми полягали спать, щоб на зорі піднятися і йти на роботу до бауерів (хазяїнів).
Серед нас були хлопці бувалі. Вони розказували, що хазяїни можуть попастися злі і лагідні, але усі вони годуватимуть нас добре, щоб годилися для робот
... Читати далі »
У липні 1944 року розпочалася Білоруська наступальна операція гігантських масштабів. Через місяць вона завершилася повним розгромом усього центрального угрупування ворожих армій. Наші війська вступили на територію Польщі. Війна тепер котилася до кордонів Німеччини. Такого повороту подій гітлерівське командування не чекало. Залатать фронтовий пролом у сотні кілометрів не було чим.
У тилах ворога почалася паніка. Залізничні колії і шосейні шляхи були забиті ешелонами, технікою, відступаючими військами. З повітря їх супроводжувала наша бомбардувальна авіація. Це було повторення 1941 року, тільки у зворотному напрямку.
Наступний реальний шанс і нашого визволення. Німці зганяли здорових полонених у колони і пішим ходом гнали на захід. Нас, інвалідів, у кількості 160 чоловік повантажили у вагони і почали везти то в один, то у другий бік. Там залізниця не в змозі нас пропустити, а там якийсь табір не приймає
... Читати далі »
Коли німці перекидали нас із Славути у Володимир-Волинський, то, очевидно, вважали, що це вже глибокий тил. Геббельсівська пропаганда галасувала на весь світ про „неприступний східний вал” по Дніпру. Та у жовтні 1943 року наші війська форсували у кількох містах цю велику українську ріку, а 5-го листопада вибили фашистів із Києва і почали їх громити на Правобережжі. Ми про це знали. Знову затеплилася надія на визволення. Та взимку почалася поспішна евакуація. Нас повели до вокзалу і почали заганяти у холодні вагони-телятники. Понабивали так, що стало тепліше, і повезли далі на захід, уже за межі Батьківщини.
Вивантажили нас у Польщі, біля містечка Сідлець Люблінського воєводства. Тут на піщаних горбах розкинувся табір з десятками бараків, ізольованих один від одного колючими дротами. Тут я перебував з півроку, здається до липня 1944 року, тобто до початку Білоруської війсь
... Читати далі »
Найтяжчий період був уже позаду. У 1941-42 роках від голоду, ран і хвороб полонені гинули безкінечними тисячами. Їх також нещадно били і розстрілювали. А вже після Сталінграда становище стало мінятися на краще. Потік ешелонів з полоненими різко скоротився. Над фашистами вперше замаячив привид розплати за скоєні злочини, хоч не усі, почали потроху м’якшати. Принишкли і поліцаї. Деякі з них, замітаючи сліди, намагалися попасти у робочі команди або в інші табори.
Мінялася і моральна обстановка у казармах. Уночі не можна було заснути через клопів, які боляче кусалися. Але вони боялися світла, і ми збиралися під єдиною лампочкою у центрі казарми, де завжди точилися гарячі дискусії на злобу дня. Якщо раніше дехто відкрито лаяв Сталіна за колективізацію і розкуркулення, за розстріли і дружбу з Гітлером, розпатякував про те, що українців скоро відпустять додому і навіть дадуть землі, то тепер розмови точилися переважно довкола можлив
... Читати далі »
Із П’ятигорська ешелон з пораненими виїхав уночі. Супроводжували його есесівці і допоміжна група поліцаїв. Перші, очевидно, здійснювали охорону, а другі – нагляд за нами в дорозі. Жодного лікаря або медсестри в ешелоні не бачили. Серед нас були дуже тяжкі хворі, дехто з них не витримав дороги. Але померлих з вагонів не виносили до кінцевої зупинки. Поліцаї мали свій окремий вагон, але на зупинках кожен з них перевіряв свій підшефний, у якому призначав старосту і чергових, перераховував нас, давав команду виносити нічні відра та набирати воду.
Нас у вагони наклали, як оселедців у діжку. Лежали ми щільно один біля одного. Правда, не на голих дошках, а на госпітальних матрацах. Це полегшувало страждання тих, у кого були тяжкі поранення. Особливо кістково-скелетні. І все ж коли вагони сіпались, рушаючи з місця, або раптово зупинялися, трахкаючи буферами, ці нещасні скрикували,
... Читати далі »
Бой оборвался как бы внезапно,(атака курсантів 13 роти Полтавського військового автотракторного училища у П’ятигорську 10 серпня 1942 року – автор), и по ложбинке поползла зловещая тишина. Её нарушали только редкие, постепенно угасавшие стоны раненых. Когда рассвело, первым к месту боя устремился вражеский танк. Простучав гусеницами, он остановился почти рядом с разбросанными телами. Из открывшегося люка высунулся гитлеровец в тёмном комбинезоне, с пистолетом в руке. Что первым ему бросилось в глаза? Разбросанные по траве чужие солдаты, ещё сжимающие винтовки в своих остывающих руках. Вдруг голова одного из них чуть приподнялась и снова упала на землю. Тогда гитлеровец направил в неё пистолет и стал целиться. Сухо треснул выстрел, и винтовка из рук солдата выпала.
Это был Владимир Штермеров. Двенадцать осколков разорвавшейся мины впились в его тело. Но все раны, как позже выяснилось, были сравнительно лёгким
... Читати далі »
Прошло сорок лет. И только в последние годы удалось кое-что узнать о гибели курсантского взвода, которая замалчивалась, и рассказать о ней горькую правду.
В советское время было принято рассказывать о победах, а о потерях, о бездарном командовании, о бесчеловечном использовании солдата говорить строго запрещалось.
Тогда в Пятигорске заниженные (причём сознательно) сведения о противнике (всего лишь десант) были не просто ошибочными, а умышленными. Они внедрялись в наше сознание с целью поддержания нашего боевого духа и уверенности в победе. И мы, веря своим командирам, рвались на скорейшее уничтожение вражеского «десанта», как говорится, лезли на рожон, выказывая при этом показную браваду. Были мы тогда молодыми, горячими, идейно нашпигованными, готовыми идти в огонь и в воду. И, конечно же, стремились отличиться перед выпуском. Я и сегодня не стыжусь этого стремления, ибо оно бросало нас не на парад,
... Читати далі »
К лету 1942 года жизнь в городе Пятигорске во многом изменилась, побледнела и обеднела. Приближалось тревожное эхо войны. Госпитали переполнялись ранеными. По ночам мы все чаще ходили на облавы, прочесывали горы и леса, а также отдельные районы города, включая проверку квартир. Искали то « сброшенных с самолета парашютистов», то дезертиров кавказской национальности.
Чудовищная война тем временем бушевала на огромной территории. В конце июля немцы взяли Ростов, и бои перекинулись на Кубань. Лязгая гусеницами, нахраписто и нагло ползли на юг угрюмые танки с крестами на броне. Вслед за ними, прижимая автоматы к бокам, сеяли смерть на чужой земле оравы жестоких завоевателей. Горели станицы и неубранные хлеба. Дым багряными тучами клубился над степью. Но не мог прикрыть истекающих кровью солдат и беженцев, за которыми с воздуха безнаказанно охотились фашистские стервятники.
Прорыв немцев к Сталинграду и на Кубань поставил нашу страну и Красную
... Читати далі »
У центрі Полтави, біля Корпусного парку, було розташоване автотракторне військове училище. Щосуботи курсантські підрозділи виходили на центральну вулицю міста на вечірню прогулянку, демонструючи бездоганну стройову виучку. Йшли вони поротно і повзводно, як на параді, і співали пісень, які хвилювали наші серця.
Белоруссия родная,
Украина золотая,
Ваше счастье молодое
Мы стальными штыками оградим.
А коли у травні 1940 року вийшли випускники училища у красивій лейтенантській формі – хромові чоботи, сині галіфе і зелені гімнастерки, - переповнені юнаками і дівчатами тротуари зустріли їх схвальними вигуками і засипали квітами. А вони йшли, карбуючи крок, стрункі, красиві, наче молоді витязі, викликаючи у нас подив і захоплення. У них ми бачили справжніх героїв того по-своєму величного і тривожного часу.
Тоді ж я остаточно вирішив стати військовим. Насамперед я вступив до лав ВЛКСМ (комсомолу), без чого заповітні
... Читати далі »
На початку серпня 1938 року здавав я вступні екзамени у педучилище. Написав диктант, здав на „4” історію та українську літературу. Підійшла математика. Приймав учитель Голубченко. Одним з перших пішов до дошки мій товариш по класу Царинний Гриша з Лохвиці. У нього щось не виходило, і я підказував знаками з-за парти. Вчитель помітив і виставив мене за двері. У кінці Голубченко покликав мене і почав ганяти по відсотках і пропорціях. Мені здавалося, що відповідав я добре, але у списках зарахованих мене не було.
Дома я нічого не сказав про конфлікт. Саме прийшов дядько Олексій, який тоді викладав математику у середній школі. Він перевірив мої знання і сказав, що математику я знаю непогано. Було вирішено повезти мене у Полтаву, у землевпорядний технікум, який оголошував додатковий набір.
Мати зібрала мені дерев’яний чемоданчик, схожий на сундучок з висячим замком, і ми з батьком поїхали. Мені було 15 років, але само
... Читати далі »
Головна