СЛАВУТСЬКИЙ „ГРОС - ЛАЗАРЕТ”

Із П’ятигорська ешелон з пораненими виїхав уночі. Супроводжували його есесівці і допоміжна група поліцаїв. Перші, очевидно, здійснювали охорону, а другі – нагляд за нами в дорозі. Жодного лікаря або медсестри в ешелоні не бачили. Серед нас були дуже тяжкі хворі, дехто з них не витримав дороги. Але померлих з вагонів не виносили до кінцевої зупинки. Поліцаї мали свій окремий вагон, але на зупинках кожен з них перевіряв свій підшефний, у якому призначав старосту і чергових, перераховував нас, давав команду виносити нічні відра та набирати воду.

Нас у вагони наклали, як оселедців у діжку. Лежали ми щільно один біля одного. Правда, не на голих дошках, а на госпітальних матрацах. Це полегшувало страждання тих, у кого були тяжкі поранення. Особливо кістково-скелетні. І все ж коли вагони сіпались, рушаючи з місця, або раптово зупинялися, трахкаючи буферами, ці нещасні скрикували, посилаючи прокляття як машиністові, так і самому Гітлеру.

Атмосфера у вагоні була гнітючою. Не стихали зойки і стогони, висловлювалися зловісні прогнози, куди нас везуть і що з нами буде. Я довго не міг заснути. Все думалося про те, як трагічно склалася моя безталанна доля. Замість лейтенантських кубарів і фронтових подвигів, про які мріялось в училищі, я очутився у полоні і їхав у загратованому вагоні скалічений, безпомічний і жалюгідний. Знову і знову перебирав у пам’яті всі свої кроки і вчинки у ту фатальну ніч. Де я допустився помилки, як міг потрапити до рук ворога? Адже був такий, що, здавалось, і куля не дожене.

Їхали ми майже дві доби. У вагоні було темно і сморідно, як у трупарні. Зупинялися часто, але двері відкривали три чи чотири рази за всю дорогу. Відносили відра, набирали води і рушали далі. Перша тривала зупинка була, здається, на станції Тихорєцька. Там місцеві козАчки буквально атакували ешелон. Вони викрикували прізвища своїх чоловіків, братів, синів, запитуючи, чи нема їх серед нас, кидали у відкриті двері хліб, продукти, яблука, а німці і поліцаї відганяли їх від вагонів, а деяких навіть побили. Після цього більше у людних місцях двері не відкривалися.

Нарешті 22 жовтня, в обідню пору, нас привезли за призначенням. Ешелон зупинився кілометрів за 10-15 від містечка Славути Кам’янець-Подільської (нині Хмельницької) області. Там до війни в оточенні густих лісів дислокувався кавалерійський корпус, а тепер німці звозили сюди звідусіль поранених військовополонених.

Відкрилися двері вагонів, і з табору до них потягнулися військовополонені санітари з носилками в руках. Їх супроводжували німці з собаками на повідках. Почалося розвантаження. Коли підійшла черга, санітари поклали мене на носилки і понесли у табір, обнесений колючою проволокою. Там стояли великі триповерхові будинки, теж основані дротом. Довкола табору виднілися сторожеві вишки.

Настрій у мене був подавлений. Справджувалося те, що я вже чув про фашистські концтабори. А коли у коридорі, через який мене проносили, помітив на кам’яних склепіннях слиз, а на бокових стінах – патьоки, як у справжньому підземеллі, то подумав: „Вносять у могилу.”

Казарма була великою, з відділеннями, які у свій час, очевидно, були розраховані на ескадрони, тобто на 150-200 чоловік. Тепер же у кожному з них було накладено до 300 покалічених людей. У всьому триповерховому корпусі таких відділень було шість, по два на поверх. Отже, розміщувалося близько двох тисяч поранених. Якщо у таборі було таких корпусів, здається, дванадцять, то і полонених налічувалось приблизно двадцять тисяч. Кожен корпус називався блоком. Мене внесли у блок № 3 і поклали на нижню частину двоярусних нар.

Важко передати перше враження від казарми, переповненої чи то людьми, чи то їхніми потойбічними тінями. Обличчя худі, висохлі, блідо-землисті. Очі підпухлі, без життєвого блиску. У них лиш одна тупа безнадія. Думок зовні не видно, але скоро вони прийдуть і до мене, будуть кожен день і кожну хвилину свердлити мозок одним і тим же буравчиком – їсти! Уже через кілька днів новоприбулі обміняють за пайку хліба свої добротні гімнастерки і галіфе на зношене лахміття і стануть такими ж доходягами, як усі. А їхні добротні речі перейдуть через санітарів до поліцаїв, потім через проволоку до козаків, які разом з німцями охороняють табір, а вже ті на волі проміняють їх на сало і самогонку.

Мене поклали на голі нари. Наші матраци залишились у вагонах, і ми їх більше не бачили. Таке добро надходило з прифронтових зон разом з полоненими рідко і діставалося німцям, козакам і поліцаям. Нари були збиті з не обструганих дощок, але уже вичовганих моїми попередниками. З особистих речей у мене залишилася коротенька солдатська шинеля. Вона була і на себе і під себе. А під голову я клав на ніч свою торбу з парою білизни, яку дали у госпіталі. Мав я також алюмінієву миску і ложку. Пізніше від померлого сусіда до мене перейшла його довгопола шинеля, а також котелок.

Зразу ж до нас, новачків, потягнулися старожили казарми. Розпитували, що діється на фронтах, хто ми, де воювали і звідки родом. А дехто вже пропонував милиці чи костур за пайку хліба. Розказували і про себе та про внутрішній розпорядок дня, чого треба остерігатись і кого боятись, як годують і що по чім продається, обмінюється.

В той же день нас переписали – прізвище, національність, місце народження, де і в якому званні та посаді служив. Це було єдиний раз за весь час мого перебування у різних таборах. Ніхто більше нас ніде не переписував. Давався лиш табірний номер, і то не скрізь.

Своїх перших сусідів по нарах я вже позабував, бо вони часто мінялися. Одні вмирали, а у кого рани затягувалися, тих переводили в інвалідні блоки або формували з них робочі команди і кудись відправляли. Але один, по національності мінгрел із Грузії, запам’ятався надовго. Коли я вперше побачив його, то мимоволі здригнувся. У нього не було обох ступнів по щиколотки. Чи відморозив, чи міна відірвала. Лежав він на нарах горілиць і марив, притискуючи коліна до живота і трясучи над собою оголеними куксами, які гнили, і по них копошилися черви. З його рота виривалося щось монотонне і жалібне: „А-ва-ва-ва! А-ва-ва-ва!” Тієї ж ночі гангрена доконала його.

Подібних, а може, й жахливіших мерців мені потім доводилося бачити на кожному кроці. Поступово я звикав до них і уже не здригався, коли їх корчила передсмертна судома, коли їх, мов дрова, скидали на підводи-грабарки і везли у приміські рови.

Лазаретом табір називався, мабуть, тому, що сюди звозили з усіх фронтів тяжко поранених полонених. Але ніхто їх не лікував, хоча у кожному блоці було 2-3 лікарі чи фельдшери з числа тих же полонених, які самі одужали від власних ран. Вони зрідка оглядали нас і допомагали одними лиш порадами. А роль санітарів обмежувалась тим, що вони мили підлогу, розносили баланду і подавали відра тим, хто сам не міг добратися до туалету, а також розміщували новоприбулих і виносили мертвих.

Режимний порядок підтримувався матірщиною і побоями. Кожне відділення очолював староста. Це була довірена особа начальника блоку, який уже був представником поліції. Влада старости була необмеженою. У нас цю посаду обіймав молодий осетин, ніби бувший кавалерійський старший лейтенант. Його боялися і санітари, і хворі. Він заходив у казарму і хижим оком придивлявся, до чого б причепитися, щоб пустити в хід гумову палицю, з якою він ніколи не розлучався. Діставалося хворим і від окремих санітарів. Хтось з немочі помочився під себе або не дійшов до туалету, от уже і заробив стусанів. Німці у казарми не заходили. Очевидно, боялися заразитися.

Лікарі і санітари жили в окремих кімнатах, спали на залізних ліжках з матрацами. Їм діставався кращий харч і у більшій кількості. Одягнені вони були у пристойне обмундирування з чужого плеча і виглядали зовсім не доходячими.

У таборі усе цінувалося на хліб і цигарки. Ходили також якісь українські гроші. Кожен блок займав територію гектара півтора. По ній прогулювались ходячі хворі. Наближатися до зовнішньої дротяної загорожі заборонялося. Вартовий німець з вишки міг скосити кулеметною чергою. А між вишками ходили понад проволокою озброєні козаки.

Між сусідніми блоками через проволоку майже увесь день ішла жвава торгівля. Чого тут тільки не було! Хліб пайками і половинками мінявся на цигарки. Продавалися саморобні і фабричні котелки, ложки, милиці, костури, одяг і взуття, портсигари, мундштуки, люльки, кресала, голки, шила, молотки, нитки, ґудзики, ножики, дзеркальця, цвяшки. І усе виготовлене саморобним способом, голими руками, буквально з нічого. Попалась дротина – значить, будуть голки, шила, ножики (коски). Між блоками були залізні ворота, біля яких чергували поліцаї. На ніч ворота закривалися на замок, як і двері будинків.

Удень з блоку у блок походжали мордасті поліцаї з гумовими палицями, але зброї у них не було. Їх набирали з числа військовополонених, які виздоровіли і дали згоду служити німцям. Їх у таборі ненавиділи, бо не стільки німці, як вони били за найменшу провину чи непослух. А ззовні охорону несли в основному козаки. Були серед них і колишні „красновські” і новоявлені перевертні.

У нашому блоці, а також у сусідньому – п’ятому і шостому - були тяжкопоранені, і я не бачив, щоб їх били поліцаї, бо у казарму вони не заходили. Але в інших блоках, де полонені уже самі одержували баланду, яка підвозилася з кухні у великих діжках, їх били до смерті за спробу просити добавку або вдруге стати у чергу з порожнім котелком. Взагалі свої продажні шкури були гірші за німців.

Найпекучішою проблемою було харчування. Давали нам їсти двічі на день. Вранці, годині о 10-й санітари розносили по буханці хліба на чотирьох і по літрові кип’ятку без цукру. З чого був той хліб – сказати важко. Може, із суміші кукурудзи і висівок, бо купи він ледве тримався. Розважували ми ту хлібину спершу на дві рівні частини, а потім кожну половинку – ще на дві. Виходило кожному по 300 грамів, а терези у нас були такі: невеличке коромисло довжиною 20-30 см, перехоплене точно посередині мотузочком, який хтось тримав у руці, а на обох кінцях коромисла звисали вниз на ниточках кілочки, які встромлялися у хлібні частинки. Їх важили так, щоб вони були рівними. Потім один відвертався, а інший, вказуючи пальцем на кожну пайку, запитував: „Кому?” І той, хто відвертався, називав почергово наші імена або прізвища. Розважували хліб і відгадували теж по черзі. Така демократія виключала будь-яку несправедливість. А взагалі пайка хліба у полоні – то життя. Вкрасти її у сусіда чи відібрати у немічного – найбільший злочин, за який тут же могли забити до смерті.

В обідню пору, о 3-й або о 4-й годині, санітари вносили у казарму паруючий бак, збирали наші котелки і наливали у них по літрові баланди. Схожа вона була на ріденький куліш, але не з пшоном, а з необрушеною магарою, схожою на просо, тільки дрібнішою за нього. Попадалося і картопляне лушпиння. Про жирову заправку не могло бути і мови. Просто нам давали якісь гарячі помиї, тільки й того, що підсолені. Картоплі, можливо, трохи й виділялося, та вона, очевидно, попадала у котел для обслуговуючого персоналу, а нам діставалося лише лушпиння. Необрушена магара у шлунку не переварювалася. Почався масовий понос, росла смертність, і через деякий час замість магари почали варити баланду з нечищеною картоплею і буряками. Та це не рятувало від голоду. Особливо тяжко його переносили чоловіки огрядні, фізично здорові. Вони рвали попід дротами спориш і їли його сирим, перемивши у холодній воді. Однак пухли, не могли піднятися з нар, оправлялися під себе і помирали. Люди були схожі на скелети, обтягнуті блідо-землистою шкірою, без литок на ногах і біцепсів на руках, а ззаду замість сідниць висіли порожні капшуки. Нам, п’ятигорцям, трохи повезло. Нас привезли у цей „лазарет” уже на стадії завершення магарового сезону. До того ж я був худорлявий і переносив його легше.

Допікала ще одна біда – санітарно-гігієнічна. Натільної білизни не міняли. Хто міг, сам прав її в умивальнику хоч раз у 2-3 місяці. Баня у таборі, мабуть, була, але не для нас. Одягу не прожарювали, тому розвелася сила-силенна вошей. Скинеш було сорочку чи кальсони, візьмеш у руки трісочку і вигрібаєш їх із-за кожного рубця до купи, щоб разом розчавити, а через кілька днів їх там наплодиться ще більше.

Зимою спалахнула епідемія сипного тифу. Хворих відправляли у блок №1. А вже звідти одна дорога – у рови. Підійшла і моя черга. Пропав апетит, і почався жар. Фельдшер заглянув у рот, подивився на мій язик і махнув рукою. Санітари поклали мене на носилки і понесли до тифозного блоку. Там скинули на нари і пішли геть. Оглянувся я довкола, і стало моторошно на душі. На нарах валялися нікому не потрібні живі і мертві трупи. Одні ще ворушилися, другі лежали без пам’яті і важко дихали, а треті були вже готові.

Це був найвільніший і одночасно найстрашніший блок. З начальства сюди ніхто не заходив, обминаючи його десятою дорогою. Одначе і тут були свої начальники: староста, фельдшери, санітари з числа тих, хто вже перехворів тифом. Один із них, Шенгерій Петро, виявився моїм земляком із сусіднього села Яхників. Ця зустріч врятувала мене від, здавалось би, неминучої смерті. У найтяжчі три-чотири доби, коли я лежав майже без пам’яті, він приносив гороховий суп із котла для обслуговуючого персоналу і годував мене з ложечки, а коли я став одужувати, підтримував деякими харчами. Згодом він дістав мені справжні милиці (мабуть, якогось померлого). А потім допоміг зняти гіпс з ноги, за яким було повно вошей. Вперше після поранення я побачив свою покалічену п’яту, розбухлу і синю, з двома великими рубцями, що затягнулися. Уся голінка від коліна до ступні була тонка. Як палиця, без литки, яка всохла. За порадою фельдшера, я почав ходити на милицях, потроху ступаючи і на поранену ногу. Треба було її розходжувати.

Коли я вже трохи зміцнів, Петро став приносити мені махорку для продажу за українські гроші на між блокових базарах. Де він її брав – не знаю. Можливо, одержував від поліцаїв або вимінював за одяг з померлих від тифу. Але я добросовісно виконував це його доручення, а за те щовечора з’їдав літр нормального супу з картоплею і крупою. Приносив він і шматки хліба. Жилося мені біля нього порівняно добре. Я не був голодний, набрався трохи сили і ходив на костилях уже швидко і впевнено. Пізніше, на початку літа, костилі я продав, а собі купив ковіньку. Нога хоч і боліла, та я її усе більше навантажував.

Десь наповесні чи на початку літа у таборі сталася надзвичайна подія. Група лікарів і санітарів (колишніх командирів) здійснила втечу, зробивши підкоп із своєї кімнати аж за проволоку. Півроку вони рили тунель і непомітно виносили землю на подвір’я під виглядом сміття. Прокопали, мабуть, більше ста метрів і вночі втекли у навколишні ліси до партизанів.

У таборі зчинився великий переполох. Німці і поліцаї перевіряли усі приміщення, перетрушували обслуговуючий персонал, а також і хворих, підкидаючи до них своїх „стукачів”. Частину санітарів відправили у робочі табори. Попав на етап і Петро Шенгерій. Зостався я без його торгівлі і харчової підтримки. Але він вижив і у 1945 році повернувся на Батьківщину. Правда, попав не додому. А у тайгу, де ще вісім років спокутував своє перебування у полоні. А після смерті Сталіна вирвався на волю і приїхав у рідне село. Працював у колгоспі. Їздив я кілька разів до нього у гості, був і він у мене на храму.

Та повернемось до табору. Пересортували і нас, полонених. Мене, як такого, що одужав, перевели до інвалідів у 9-й блок. І знову потягнулося сіре, голодне животіння. Правда, магаровий раціон не повторювався. Чи то вплинула Сталінградська битва, чи нас усе меншало, бо з фронтів не надходило, як раніше, поповнення, але стали давати нормальний хліб і баланду з картоплею та буряками.