На початку серпня 1938 року здавав я вступні екзамени у педучилище. Написав диктант, здав на „4” історію та українську літературу. Підійшла математика. Приймав учитель Голубченко. Одним з перших пішов до дошки мій товариш по класу Царинний Гриша з Лохвиці. У нього щось не виходило, і я підказував знаками з-за парти. Вчитель помітив і виставив мене за двері. У кінці Голубченко покликав мене і почав ганяти по відсотках і пропорціях. Мені здавалося, що відповідав я добре, але у списках зарахованих мене не було.

Дома я нічого не сказав про конфлікт. Саме прийшов дядько Олексій, який тоді викладав математику у середній школі. Він перевірив мої знання і сказав, що математику я знаю непогано. Було вирішено повезти мене у Полтаву, у землевпорядний технікум, який оголошував додатковий набір.

Мати зібрала мені дерев’яний чемоданчик, схожий на сундучок з висячим замком, і ми з батьком поїхали. Мені було 15 років, але самого мене не відпускали, бо я до того навіть поїзда не бачив. Екзамени я здав добре і був зарахований студентом першого курсу. Та провчився всього двадцять днів і зламав ногу. Трапилося це на уроці фізкультури з вини учителя. Скакали ми через планку у висоту. Тільки я перестрибнув через неї, як у ту ж мить хтось плигонув уздовж прямо на мою ліву ногу. Мене зразу ж забрала швидка допомога. Пролежав я у лікарні півтора місяця, і батько забрав мене додому. У канцелярії технікуму йому сказали, що я буду зарахований на перший курс у наступному році.

Моя гомілка швидко заростала, і зимою я вже їздив на лижах. Наближалася весна, мені виповнювалося 16 років, і я почав думати про роботу. Але батько сказав: „Будеш пасти корову”. Тоді майже усю Заозірщину (частина села Яшники Полтавської області – автор) випасали Михайло Власів і Митрофан Гетьманів. Колгосп нараховував їм по одному трудодню за кожну корову за рахунок самих хазяїнів. Крім того, кожен хазяїн раз на місяць давав пастухам торбу і вечерю. Приєднався і я до них з двома коровами – своєю і Пантелеймоновою, за що сусід восени мав мені купити сорочку. Удень ми пасли корів, а по вечорах ходили гулять на вулицю.

Це літо 1939 року було найбільш сприятливим для мого здоров’я і щасливим у житті. Адже починалася пора, коли у грудях квітує весна, і усе довкола здається рожевим і гармонійним. Пасучи корів на лоні мальовничої природи, ми одночасно загартовували себе фізично: боролися, перетягалися на палках, бігали наввипередки, ходили на руках, багато купалися і загоряли. Харчів у нас тепер вистачало. У торбах було сало, варені яйця, молоко, пироги.

Уперше по-новому я відчув красу літніх вечорів і місячних ночей. Я ходив на вечорниці. Біля Уляненка під розлогою грушею стояла довга лавка. Там і збиралися хлопці та дівчата – мої ровесники. Починалися співи, жарти. Співали разом дівчата і хлопці. Ніхто з нас не курив. Правда, і цигарок у магазині тоді не було. Продавалася лише Кременчуцька махорка „Вергун”. Старі дядьки у ті часи курили дома вирощений табак-самосад, міцний і вонючий, хоч гадюк трави. Зачувши наші співи, інколи приходили старші парубки і дівчата.

Як проходили вечорниці? Музики після голоду 1933 року довго не було чути. Навіть на весіллях чоловіки та жінки стрибали (щоб повеселити інших – автор) під заслянку (кришка, щоб закрить піч - автор), рубель та качалку. Хіба що молодий приїде з іншого села з своєю музикою. Зате лунали пісні. Наша Заозірщина зажди славилась і приваблювала до себе усе село. Наші дівчата знали пісень багато і співали одну за одною, а ми підтримували. У мене був дзвінкий тенор, і я, наче голосиста дівка, витягував високі кінцівки українських пісень, якщо не було Пріськи Заразомової або Катерини Писаренкової. З хлопців добре співали Максим Стрільців, Степан Соколів, Єгор Саміленків.

А пісень співали таких: „Коли б той вечір скоріш приходив”, „Коло милого крилечка”, „Ой вишенько-черешенько”, „Ой у лузі та й ще при березі”, „Ой у полі вітер віє”, „Ой гиля, гусоньки, на став”, „Ой не ходи розкудрявий”, „Їхали козаки із Дону додому” та інші.

Окрім участі у співах, хлопці, хто як міг, валяли дурня, розповідали смішні історії, залицялися до дівчат, канючили у них насіння, вихоплювали платочки, а ті, у свою чергу, намагалися їх повернути. Починалася взаємна біганина. Хтось когось доганяв і обнімав, а хто й падав. Спалахував сміх і завжди у центрі уваги був Митрофан, але його вигадки не завжди були пристойними.

Одного вечора, здається на Трійцю, ми вперше домовилися з дівчатами про вечоринку у складчину. Дівчата приготували закуску у Гальки Сюсликової (Плоскінчиної). А хлопці принесли по чвертці самогону. Мати Гальчина, подаючи на стіл, наказувала, щоб ми гуляли чесно і гарно. Та коли у хаті після чарки повеселіло, Митрофан щось не поділив з Єгором Саміленковим і надів йому на голову тарілку з недоїденою сметаною. Той аж загорівся, і їх ледве розняли. Такий уже був Митрофан: не запросиш – двері зав’яже або ще яку капость учверить, а запросиш – клопоту не оберешся.

Опівночі вечорниці, як правило, закінчувалися піснею „Час додому, час”. Першими рушали дівчата. За ними слідом хлопці. Дехто зупинявся біля перелазів парами.

Інколи у суботу та неділю ходили до клубу. Але там господарями були старші парубки і дівчата. Вони теж співали пісень, танцювали під струнні інструменти і бубон, в основному польку, краков’як, парапет, гопак. Танцювали переважно дівчата, а з парубків тільки дехто. Майстерно танцював гопака Микола Єпифанчин. А ми, молоді, не уміли навіть ноги переставляти. Дехто на сцені за столом грав у шашки і доміно. Були там і жонаті чоловіки.

У негоду інколи збирались на досвітки у Заразомів. Але у вузькому колі. Хлопці грали у карти, жартували, але капостей у хаті не робили. Санька Домашенкова ворожила хлопцям на картах. У хаті було напівтемно, бо світили каганцем.

А по селу з нашою участю пригод траплялося чимало. Одного разу трохи старші за нас парубки і дівчата гуляли складку у Дуні Авраменкової. Коли стемніло, підійшли ми туди утрьох – я, Митрофан і Михайло Власів, перев’язали ганок мотузком від колони до колони висотою нижче колін. Лягли ми з Михайлом метрів за 30 від ганку у картоплинні, а Митрофан як затарабанить у вікно і теж дременув у наш бік. Парубки, розпалені горілкою, вилетіли з хати та один за одним через мотузку носами у землю. А кругом темно, хоч око виколи. Кричать, лаються. Митрофан кинув грудку землі до воріт, вона вдарилася об дошки, і парубки кинулися туди, а далі побігли вулицею в обидва боки. А ми аж давилися від сміху. Повернулися вони, чиркають сірниками біля ганку і знімають злополучний мотузок.

Скільки було подібних історій за те літо – усіх не викладеш на папері. Були всілякі – і смішні, і трагічні, і непристойні. І билися з сільськими хлопцями, брали над ними верх і тікали від них. Лазили по садках.

Щоб досадити місцевому міліціонеру (прізвище опускаю – автор), який часто звалював на Митрофана усі нічні пригоди, ми одного разу, побачивши його за столом у вдови, зав’язали двері. Була ніч, і ми, нарвавши яблук, пішли геть. А на другий день міліціонер викликав усіх хлопців у сільраду, але марно.

Саме таким був наш переломний вік. Ми ще не стали справжніми парубками, але й не були уже дітьми. Митрофан отаманував над нами по праву найсильнішого і найстаршого серед нас. Ми підкорялися йому і наслідували у всьому. Він здавався нам романтичним героєм. Я був його найближчим товаришем. Ми навіть часто спали у нього на сараї. Я знав його усякого: доброго і злого, щирого і лукавого, простого і складного, незрозумілого для багатьох. Одні бачили в ньому просто невиправного бешкетника і хулігана, другі – тріпача і комедіанта, а треті вважали, що в його голові десятої клепки не хватає.

Так от клепки у нього усі були на місці. Обдарований від природи, він був розумний, кмітливий і хитрий. Але його задатки в умовах сільської глухомані спрямовувались переважно по хитній і хиткій дорозі. Він розтрачував себе на дурниці і у тому знаходив утіху для себе. Дома при батьках, а також зі мною був один Митрофан, а на людях – зовсім інший. У кожну групу людей він входив, як артист входить у театр, і зразу ж перевтілювався. Свою роль він грав бездоганно, викликаючи сміх і захоплення у присутніх. Сам міг сміятися тоді, коли, здавалося, треба плакати. Під опікою Митрофана я нікого не боявся і у бійках завжди був поряд з ним. Сміливістю також відзначався Єгор Саміленків, а силою – Іван Меречин, рослий, костистий, і кулаки мов довбні. Один Степан Соколів тримався якось окремо. Ходив з нами і тягнувся до старших. Зате упадали за ним дівчата, бо він, єдиний серед нас, умів танцювати. Хорошим хлопцем бу Мовчан Іван – прийомний син Івана Єпіфановича Яцеленка. Але на вулицю його не пускали. Хіба на свята.

Багато з того, що ми витворяли у ті роки, я пізніше засуджував, а дечого й соромився, не хотів згадувати. Показна бравада, зухвальство, дутий героїзм породжували такі вчинки, які комусь приносили неприємності і йшли на шкоду нам самим. Призначення людини на землі – творити добро, а не зло. І чим раніше вона це зрозуміє, тим красивішим і легшим буде її життя. На жаль, ця біблейська істина доходить до нашого розуму тільки з роками.

У кінці серпня 1939 року дівчата і хлопці на вечорницях заспівали мені на прощання пісню „Последний нынешний денечек гуляю с Вами я, друзья”. Попрощався я з хлопцями і дівчатами. А потім в останній раз пішли ми з Митрофаном на Семенківщину (частина села – автор). Він – за Полькою Лазаревою, а я за Марусею Домашенковою. Посидів я з нею на перелазі з півгодини, а потім потиснув руку, чмокнув у щоку і побіг додому.

На другий день я поїхав у Полтаву вчитися на землевпорядника.

Мене зарахували на перший курс (Полтавського технікуму землевпорядника у 1939 році – автор), але місця у гуртожитку не знайшлось. Поселили на приватній квартирі, яку оплачував технікум. Спершу жив я по вулиці Паризької комуни, 7 - у євреїв Каплунових.

Я згоден з тим, що переслідування євреїв завжди мало місце у нас в Україні і за царату, і за радянської влади. Згадаймо гоголівського Янкеля із повісті „Тарас Бульба”, якому на кожному кроці загрожує небезпека, бо він в очах запорожців „проклятий жид”. А чорносотенні і петлюрівські погроми. Очевидно, саме тому і ми, будучи школярами, вносили свою лепту у взаємини з „жиденятами”:

Жид пархатий,

Г----м напхатий,

Молоком налитий,

Щоб не був сердитий.

Так дратували ми єврейських дітей, бо наші бабусі вчили, що євреї розіп’яли Ісуса Христа. Вважаю, що розпалювання міжнаціональної ворожнечі ні одному народові користі не приносило, а лише змушувало тих євреїв в інтересах самозахисту бути хитрішими і у душі ще не доброзичливішими до тих, хто їх зневажив.

Які ж джерела антисемітизму, і на що спираються ті, хто свідомо чи несвідомо проповідують його або дотримуються у житті? Проблема ця дуже давня, закореніла і складна, а тому й живуча.

Перше твердження тягнеться від повір’я, що євреї розіп’яли Христа і що вони понині протиставляють християнській релігії свою – іудейську. Чи дійсно було те розп’яття, чи то всього лиш кананізована легенда – говорити не будемо. Але не може весь єврейський народ нести відповідальність за вчинок Іуди, як і весь грузинський народ – за терор Сталіна.

Друге звинувачення полягає у тому, що нібито євреї чекають Месію, який виведе їх із підневільного становища і дасть владу над усіма народами світу. Кажуть, і Гітлер їх ненавидів за це, бо сам прагнув до світового панування. Він також ненавидів комуністичне вчення, вважаючи його витвором світового єврейства, так як його співавторами були євреї Карл Маркс, Карл Лібкнехт, Карл Каутський, Роза Люксембург, Троїцький, Зінов’єв, Каменєв.

Але треба визнати, що євреї найбільш жорстоко переслідувались у Росії. Тому вони були у перших рядах Жовтневої революції (1917 рік – автор), а після її перемоги майже усе керівне ядро партії і держави складалося з євреїв. У журналі „Молода гвардія” за 1989 рік я знайшов цікаві відомості про питому вагу євреїв у державному апараті у перші роки радянської влади. У Раднаркомі їх було 77%, у військовому комісаріаті – 76%, у фінансах – 80%, у комісаріаті закордонних справ – 81%, у комісаріаті труда -88%, у юстиції -95 %, у каральних органах (ЧК, НКВД) – 91%. Ці останні цифри особливо моторошні, коли згадуємо ленінсько-сталінські репресії і тих катів, які вели і фабрикували зізнання у тюремних казематах і були начальниками таборів з репресованими людьми.

Тепер візьмемо освіту. У 1980 році на кожну тисячу чоловік населення Радянського Союзу осіб з вищою освітою (по національностях) було: українців - 52 чол., азербайджанців - 53, росіян -74, вірменів – 125, а євреїв - 434, тобто майже кожен другий мав вищу освіту.

Вважаю, що наведені дані аж ніяк не компрометують євреїв. Навпаки, вони переконують нас у тому, що цей у минулому принижений народ нагромадив у собі такий потенціал самозахисту, який забезпечив багатьом його представникам керівну роль у революції 1917 року і командні висоти у державі. А те, що євреїв найбільше з вищою освітою, тільки підтверджує їхні розумові здібності, впертість і наполегливість у досягненні поставленої мети. Ми ж, Івани, далі пляшки оковитої часто нічого не бачимо. Тому, на жаль, і виконуємо найдоступнішу місію – робочого коня чи вола, а то й дурного барана.

Я розумію, що узагальнювати навіть масові ознаки деградації суспільства – значить зводити наклеп на увесь народ. Але ж п’янство і розпуста набрали у нас катастрофічних масштабів. А ми були з діда-прадіда добропорядними, трудолюбивими і тверезого розуму. Але сталінська диктатура нас так перенівечила, що багато наших позитивних національних якостей ми втратили. І замість того, щоб взятися за розум, ми лаємо „хитрих жидів”, які не пиячать і живуть краще і красивіше за нас. А нам би не завадило дещо і у них перейняти, зокрема їхню національну свідомість і взаємовиручку, діловитість і акуратність у підприємництві, уміння викарабковуватись із будь-якого становища, шукати розради не у горілці, а у життєвій мудрості і винахідливості.

Відомий монархіст Шульгін у своїй книзі „Дни” пише про євреїв таке:

«Не нравится нам в вас то, что вы слишком большое участие приняли в революции, которая оказалась величайшим обманом и подлогом. Не нравится нам то,что вы явились спинным хребтом и костяком коммунистической партии. Не нравится нам то, что своей организованностью и сцепкой, своей настойчивостью и волей вы укрепили на долгие годы самое безумное и самое кровавое предприятие, которое человечество знало от сотворения мира. Не нравится нам то, что эта ужасная история разыгралась на русской спине и что она стоила нам, русским, потерь неизрекаемых. Не нравится нам то, что вы, евреи, будучи сравнительно малочисленной группой в составе российского населения, приняли в вышеупомянутом гнусном деянии участие слишком несоответственное. Не нравится нам то, что вы фактически стали нашими владыками. Не нравится нам то, что, став владыками, вы оказались господами далеко не милостивыми, если вспомнить, какими мы были относительно вас, когда власть была в наших руках. Сравнить с тем, каковы вы, евреи, относительно нас, то разница получается потрясающая. Под вашей властью Россия стала страной безгласных рабов, которые не в силе грызть даже свои цепи. Вы жаловались, что во время нашего правления бывали еврейские погромы. Детскими игрушками кажутся они перед всероссийским разгромом, который учинили вы за 11 лет своего правления. И вы еще спрашиваете, что нам в вас не нравится!!!»