У центрі Полтави, біля Корпусного парку, було розташоване автотракторне військове училище. Щосуботи курсантські підрозділи виходили на центральну вулицю міста на вечірню прогулянку, демонструючи бездоганну стройову виучку. Йшли вони поротно і повзводно, як на параді, і співали пісень, які хвилювали наші серця.

Белоруссия родная,

Украина золотая,

Ваше счастье молодое

Мы стальными штыками оградим.

А коли у травні 1940 року вийшли випускники училища у красивій лейтенантській формі – хромові чоботи, сині галіфе і зелені гімнастерки, - переповнені юнаками і дівчатами тротуари зустріли їх схвальними вигуками і засипали квітами. А вони йшли, карбуючи крок, стрункі, красиві, наче молоді витязі, викликаючи у нас подив і захоплення. У них ми бачили справжніх героїв того по-своєму величного і тривожного часу.

Тоді ж я остаточно вирішив стати військовим. Насамперед я вступив до лав ВЛКСМ (комсомолу), без чого заповітні двері в училище для мене б не відкрилися. Почав також загартовувати себе фізично. Щоранку робив посилену фіззарядку, бігав по алеях Березового парку, а після уроків ішов до спортзалу і тренувався на перекладині, брусах, канаті. Був я хоч і худорлявий, але пругкий і спритний. Одночасно повторював ті предмети, які доведеться здавать на екзаменах в училищі. Написав і батькам про свій намір, але вони були проти. Хотіли, щоб я перш закінчив технікум і одержав спеціальність, а армія, мовляв, не втече.

Тим часом наближалася війна. Повним ходом ішла мобілізація запасників. У технікум (землевпорядника - автор) зачастили вербувальники з військового комісаріату. Вони брали на облік і оформляли бажаючих вступати у військові училища. Я обрав Полтавське автотракторне. Готувало воно воєнтехніків для механізованих частин Червоної Армії, а також командирів автотракторних взводів і рот.

Уже на початку вступу трапилася заминка. У штабі училища спершу не прийняли документів, так як до 18 років мені не вистачало двох з половиною місяців. Хтось підказав, щоб я звернувся до комісара училища Балишина. Пішов. Розповів, що готувався цілий рік до вступу, умію розібрати і зібрати гвинтівку, маю значок „Готовий до праці і оборони”. Він спитав про батьків, про мої комсомольські доручення у технікумі, подзвонив кудись, і документи прийняли.

Почалася медична комісія. Переді мною двох хлопців, з вигляду фізично здорових, забракували. Та лікарі один за одним прокрутили мене довкола себе, записуючи у картку „годен”. Спіткнувся я там, де й не чекав. Якась медсестра перевіряла зір. У неї у руках була книжечка з кількох листочків, а на них різнокольоровими кружечками зашифровані цифри і букви. Я такої мороки ще не бачив. Дивлюся і ніби бачу цифру 5, а воно буква Б. Помилився я кілька раз і не пройшов. Виявилося, що у мене дальтонізм очей. Вони погано розрізняють деякі кольори. Це не хвороба, а природна властивість деяких очей. Для людини військової, особливо водіїв машин або танків, це неприємна вада. Дальтонік може не завжди правильно зреагувати на дорожні знаки, не розгледіти ворожі машини у гущавині лісу.

Я розгубився. Побіг до лейтенанта, за яким носив документи вступників. Він підвів мене до віконця, через яке було видно, як інших провіряють, і каже: ”Смотри и запоминай, что на какой странице".

Поспостерігав я з півгодини і завчив, що зашифровано на усіх восьми сторінках. Тоді лейтенант завів мене у кабінет і каже жартома: „Этот парень из глухого села, первый раз видит такую диковинку. Вы не спеша проверьте его еще раз.”

Сів я на стільця. Вона гортає сторінки, а я рахую їх. Пам’ять у мене була чіпка. Зупинилась на четвертій сторінці і показує. За моїми спостереженнями, там повинна бути буква С. Дивлюся пильно і бачу, що дійсно С. Ну, і так далі. „Добе, - каже, - іди”. Вискочив я від неї радісний, знайшов лейтенанта, і він уже по моїх очах зрозумів, що я пройшов. „Вот видишь, - сказав він наостанку, - солдат должен быть находчивым”. Прізвище його уже забулося, а родом він був з Бобруйська.

Екзамени я здав успішно і 16 червня 1941 року узнав, що прийнятий в училище. Зразу ж мене остригли і на два тижні направили у карантин для проходження початкового курсу молодого бійця. Зарахували мене курсантом 2 взводу 13 роти 4 батальйону. Написав зразу ж сестрі додому. Відправив також посилку з одягом, але відповіді не дочекався. Посилка теж загубилась на дорогах війни, а у ній і зошит з моїми віршами. Але листи батьки і сестра отримували, а тому знали, що у перші дні війни я був в училищі.

Повідомлення про віроломний напад гітлерівської Німеччини на нашу країну я зустрів уже курсантом, хоч ще у цивільному одязі, відбуваючи карантин. У неділю 22 червня начальник карантину відпустив мене уранці за особистими речами, які знаходилися на моїй студентській квартирі. Прийшов я туди, зібрав свої бідні пожитки і, розпрощавшись з хлопцями і хазяїнами, рушив у зворотню путь. Іду по Жовтневій вулиці і бачу гурт людей біля гучномовця. Підходжу ближче. Обличчя суворі, зосереджені. А з репродуктора розносяться зловісні слова: „Самолеты бомбили Киев, Житомир, Минск…” Не вірилось у першу хвилину. Хотілось крикнути: „Ах ви, гади!”. Далі йшов, розпалюючись і накликаючи страшну розплату на Гітлера та його кліку. Думаю, що саме такі почуття охоплювали тоді багатьох моїх ровесників. Ми вірили, що героїчна Червона Армія розтрощить будь-якого агресора.

Після відбуття карантину, де ми трохи навчилися ходити у строю, віддавати честь і виконувати команди, нас одягли у курсантську форму і поселили у головному корпусі. У ньому на першому поверсі розміщалися штабні кабінети, клуб, бібліотека, їдальня та деякі інші служби. На другому, третьому і четвертому поверхах знаходилися спальні кімнати. У них підтримувалась ідеальна чистота. Ліжка залізні, двоповерхові, акуратно заправлені. По боках тумбочки, біля вікон столи. Головні парадні двері і вікна виходили до корпусного парку.

Годували нас тричі на день і так ситно, що після студентської голодухи це був курорт. Обслуговували молоді офіціантки, які нерідко виходили заміж за випускників. На сніданок подавалися, як правило, різні супи, на друге – бабка, сирники, млинці, на третє - чай, до якого додавалося вранці і ввечері по 25 грамів масла. В обід першим подавався борщ, на друге щось м’ясне: котлети, шніцель, биточки, гуляш або кусок риби з гарніром. На третє – компот. Хліб лежав на підносах без норми. Вечеря була схожа на сніданок. Наїдалися ми, як кажуть, по зав’язку, але й ганяли нас так, що перед обідом і вечерею знову хотілося їсти. В училищі я поправився за рік з 60 кг до 67, ріст мав 173, а фізично зміцнів набагато.

Прожили ми на стаціонарі тижнів два, а потім нас відправили у літні табори для проходження курсу молодого бійця. Там наші молодші командири взялися насамперед вибивати з нас цивільну розхлябаність і робити з нас людей військових. На початку було важкувато. Жили ми у палатках, вивчали вогнепальну зброю, військові статути, займалися строєвою і фізичною підготовкою, бігали, марширували, лазили на животах. Так що після відбою падали на матраци і спали, як убиті.

Ротою командував капітан Биков – смуглявий і натоптуваний брюнет, нижче середнього росту, років 35. На його грудях виблискувала медаль „За відвагу”, з якої ми не зводили очей. Одержав він її за бої на Халхін-Голі, де командував танковою ротою і був поранений. Ордени і медалі у ті часи були рідкістю, і той, хто їх мав, користувався авторитетом і повагою.

Як командир капітан Биков був дещо м’якуватий, добряк, як лермонтовський Максим Максимович із повісті „Бела”. Хоча ці м’які якості не завадили йому дати мені п’ять діб арешту за втрату п’яти бойових патронів. Як говориться, із пісні слів не викинеш. Мав я таке досить суворе дисциплінарне стягнення. Трапилося це на тактичних заняттях. Бігали ми, лазили по-пластунськи по лісистій і горбистій місцевості. Я і не помітив, як і коли підсумок розстебнувся, і одна обойма з п’ятьма патронами випала. Спохватився я уже у строю, коли настав час повертатися додому. Зразу ж доповів командирові взводу. Той дав мені дві години на розшуки. Шукав я, бігав до сьомого поту, але безрезультатно.

Викликав мене командир роти, відчитав перед строєм, наголошуючи на тому, що патрони можуть дістатися класовому ворогові(?). І тут же дав мені п’ять діб простого арешту. Оскільки у таборі гауптвахти не було, моя відсидка відкладалася до повернення у Полтаву. Але трапилося так, що своїх казарм ми уже більше не побачили. Коли фронт наблизився до міста, нас прямо з табору направили до ешелону, а далі – на Кавказ, у місто П’ятигорськ. Я вже там і забув про ті „п’ять діб”. Коли одного разу, здається, через місяць після нашого переїзду, вишикував капітан Биков роту і скомандував: „Курсант Павленко, выйти из строя!” Я вийшов, не розуміючи, в чім справа. А він додає: „Снять ремень и звездочку!” Тут я вже зрозумів. Два курсанти з гвинтівками в руках провели мене через усе місто на гауптвахту. Один іде попереду з гвинтівкою у правій руці, а другий – позаду, з гвинтівкою, яка штиком спрямована у мою спину. Таким був ритуал супроводу під арешт. А я іду посередині, понуривши голову, ніби перед розстрілом. Добре, що вели мене не полтавськими вулицями, де у мене було багато знайомих студентів. Ведуть мене мої ж товариші по взводу. А якась літня жінка зупинилася та й вигукує: „Смерть изменнику!”

Пізніше капітан Биков оголосив мені перед строєм подяку і дав відпустку до міста у вихідний день за найкращий показник у роті по подоланню 30-кілометрового маршу із станиці Зольської до П’ятигорська. Я цю відстань подолав першим. Причому майже половину – бігом. Правда, після бані, в яку нас привели прямо з дороги, мої ноги так спарились, що я не міг їх взути у чоботи і на добу був звільнений від занять. А коли біг, то не чув нічого. Легені дихали, як міхи, і було легко у шинелі і з гвинтівкою у руках.

Командиром взводу був воєнтехнік 2 рангу (лейтенант) Гавва Микола, 26 років, середнього зросту, енергійний і вимогливий. Майже увесь світловий день він був з нами, проводив стройову і фізичну підготовку, тактичні заняття, рукопашний бій, вивчав з нами статути і різну зброю – гвинтівку, револьвер, кулемет, міномет, гранати, а також контролював наше технічне навчання і щоденне життя з підйому до відбою. Був він фізично розвинений і добре виконував вправи на спортивних снарядах. Я захоплювався тоді гімнастикою – турніком і брусами. Він заохочував мене до них, відпускав замість обідньої мертвої години на спортивну площадку. Нам видавали табак і папироси. Почав балуватися і я. Але одного разу він сказав мені: „Хочешь быть настояним спортсменом – не кури.” І я після того не брав цигарки у рот. Якось він підмітив мої успіхи на тактичних заняттях і сказав: „Тебе, Павленко, надо было идти в пехотное училище”. То був не докір за можливі упущення у тактичній справі. Там у мене усе було у порядку. Просто він правильно визначив моє покликання. Усе піхотне: тактика, стройова і фізична підготовка, рукопашний бій, стрільба – у мене виходило не лише бездоганно, а й подобалося надзвичайно. То була моя стихія, що вела свій початок від войовничого дитинства.

Командиром батальйону у Полтаві був полковник Кретов, але його згодом забрав до свого фронтового штабу С.М. Будьонний. У П’ятигорську нашим комбатом став підполковник Канівський. Вище середнього росту, худорлявий і стрункий, невтомний і всюдисущий, він був з голови до ніг весь військовий. Про таких говорять: „Военная косточка”. Бувший царський прапорщик, він перейшов на бік Червоної Армії, брав участь у громадянській війні. Перед війною був старшим викладачем тактики в училищі. А у серпні-вересні 1941 року - начальником штабу Зведеного полку училища, а потім і командиром полку, який протягом місяця давав відсіч на Дніпрі фашистським військам, які намагалися його форсувати. За ці бої майор Канівський був нагороджений орденом Леніна і підвищений у військовому званні. У 1943 році він попросився на фронт. Був командиром танкової бригади. Загинув у бою на території Угорщини, біля озера Балатон, у званні полковника.

Комбат він був висококласний, в особистому житті – суворий спартанець. Про його самодисципліну ходили легенди. Вони підіймали його у наших очах. Ми гордилися своїм комбатом, хоч з ним було і не легко. Замість ранкової зарядки він запровадив біг на три кілометри. Часто, особливо у негоду, підіймав нас по тривозі серед ночі, влаштовував марші і переходи з „обороною” і „наступом”. Сам він ішов з нами, бігав, як молодий, хоч було йому уже під 50 років. Говорив чітко і гаряче. Мені запам’яталися окремі його вислови: «Оценка «2» - это лишняя бочка солдатской крови на фронте», «В 6 часов я сам себе командую: подполковник Каневский, тревога! И черех 7 минут я уже в подразделении, а вы еще мнетесь.» Якщо мимо нього проходив курсант підтягнутий, у начищених до блиску чоботях, з білим підкомірцем і при тому бездоганно карбував крок, віддаючи честь, він сам витягувався у струнку,козиряв і тут же оголошував подяку. А попадись з якимось дефектом – відчитає так, що пам’ятатимеш до „нових віників”. Його любили, але й побоювались.

Молодшими командирами були курсанти з сержантського складу, набраного з армії. Старшиною роти був Михайло Фролов – красивий, стрункий блондин з добре поставленим командирським голосом. Помічником командира взводу був старший сержант Азіз Васигов – узбек, чорний, нижче середнього росту. Командирами відділень були сержанти Пойов Василь і Шевченко Леонід.

Говорячи про командирів, я повинен сказати, що віддавав перевагу тим, які відзначалися справедливою суворістю і вимогливістю, яскравим особистим прикладом, рішучі, вольові, з вогняним темпераментом. Згадані якості я ціную у людях будь-якої професії. Дисциплінована, підтягнута людина – це насамперед людини надійна, зібрана, налаштована на діло. З нею легко працюється, вона не підведе.

Заняття наші у літніх таборах під Полтавою ішли до завершення. Ми стали більш схожими до військових курсантів. А тим часом полум’я війни так швидко котилося на схід, що через місяць після її початку гітлерівські орди уже наближалися до Дніпра. Нас тоді дивувало, чому відступаємо. Одні командри і комісари пояснювали це тим, що ворог напав раптово і був озброєний до зубів, інші – тактикою його вимотування, затягування у глиб країни з метою повного його знищення. Але, так чи інакше, воєнна гроза наближалася. По ночах нас усе частіше піднімали по тривозі для прочісування навколишніх лісів для вилову „шпигунів і диверсантів”.

Інколи ворожі літаки скидали на ближній аеродром бомби, а по них били наші зенітки.

У перших числах серпня нас підняли по тривозі, і ми два дні з повною солдатською викладкою чекали наказу про відправку на фронт. Пройшла чутка, що німці десь прорвалися і треба їх будь-що зупинити. Був утворений Зведений полк училища, який зразу ж вирушив на рубіж Дніпра і зайняв оборону південніше Кременчука. Командиром полку був призначений заступник начальника училища полковник Черенков. До складу полку ввійшли 500 курсантів випускних курсів. Їх в основному призначили молодшими командирами та у окремі підрозділи (комендантський взвод, хімвзвод). Решта полку – 1500 бійців – були щойно мобілізовані із запасу комуністи і комсомольці. Полк так і називався – Зведений комуністичний полк Полтавського автотракторного училища.