ЗДОБУТИ ВИЩУ ОСВІТУ Розділ 1
Кілька днів пішли на важкі роздуми. Каста партократів, відірваних від народу, пильно охороняла своє привілейоване середовище від сумнівних, на її погляд, чужаків. Тільки свої, ідеологічно чисті і віддані сталінізмові кадри допускалися у це середовище.
Але навіть за недовгий час свого перебування на комсомольській і партійній роботі я встиг надивитися, що нерідко являли собою оті „чисті і віддані ” кар’єристи.
У райкомівських залах і кабінетах вони гризлися, як павуки у банці, збирали компромат один на одного і у такий спосіб продиралися по службовій драбині угору. З високих трибун закликали робітничу і селянську масу боротися за ідеали комунізму, а самі вели аморальний спосіб життя, пиячили за чужий рахунок, обкрадали колгоспи, виписуючи за безцінь зерно, овочі, фрукти, а найчастіше беручи їх даром.
За доносами один на одного або зі сторони інколи розглядалися персональні справи. Покарання, як правило, були не дуже суворі – попередження, догани, суворі догани. Але якщо йшлося про „чужака” або звинувачуваний не тільки сам провинився, а й своїм вчинком засвітив усю номенклатуру зсередини, то таких виганяли з райкому і виключали з партії.
Справи мої бібліотечні ішли дуже добре. Я ретельно спланував роботу, проводив бібліографічні огляди літератури, читацькі конференції, голосні читки цікавих творів, відкрив обмінний пункт на фермі, окремим читачам носив книжки на дім. Приїхав одного разу кореспондент обласної газети Плющ Іван і написав велику статтю, яку потім обговорювали на районній нараді у культвідділі.
На прохання колишніх аматорів сцени я знову став режисером драматичного колективу при сільському клубі. Для першої прем’єри взяв п’єсу Кропивницького „Дай серцю волю – заведе в неволю.” Розписав ролі і поставив вимогу: вивчити їх напам’ять, інакше на сцену не випущу.
Два місяці пішло на репетиції. Велику роль приділив реквізиту і гримові. По усьому селу збирали мої гуртківці давній український одяг: вишиті сорочки, корсетки, спідниці і плахти, чумарки, широкі штани, хромові чоботи і прості личаки. Усіх хлопців, за їхньою згодою, підстриг машинкою „під макітерку”, а на другий день підправляв „під бокс”.
Привіз я з районного Будинку культури чудовий задник для сцени – вечорове українське село, а також кілька червоних шароварів і париків. По боках поставили дві ліси з хвіртками, а також поклали колоду для вечорниць. Усю п’єсу пересипали піснями і танцями під гармошку і бубон.
Того прем’єрного вечора клуб був переповнений. Не було де не тільки сісти, а й стояти. Довелося усю малечу випровадити за двері та поставити біля них чергових. Вистава пройшла з великим успіхом. Коли відкрився за навіс, по залу прокотилася хвиля подиву: зі сцени у місячному сяйві виднілося типове українське село з білими хатками, вулицями і садами, а у далині на горбах мріяли вітряки.
Основні ролі зіграли Тесленко Кирило Антонович, Стеценко Григорій Мусійович, Кумпан Григорій Гаврилович, Загута Григорій Ількович, Нужний Григорій Савович, Шостак Захарко Олексійович, Зінченко Григорій Михайлович, Оніпко Галина, Яцеленко Галина Олексіївна, Падалка Олена Іванівна, Бабич Галина Леонтівна, Солонуха Уляна Павлівна, Матвієнко Катерина Іванівна.
Після закінчення вистави весь зал довго аплодував, а потім підійшов до сцени бригадир тракторної бригади Ольшанський Іван Григорович і від імені усіх глядачів висловив щиру подяку нашим аматорам за гарно зіграні ролі. „Такого ми ще не бачили, - сказав він, - не треба і у театр їхати, ви грали, як справжні артисти.”
На другий день ми сфотографувалися. На жаль, зібралися не усі, дехто пішов на роботу. Це фотографія зберігається у мене по сей день.
Зіграли ми також дуже вдало п’єсу Степана Васильченка „На перші гулі”.
Моя репутація як культпрацівника зміцніла. Мені часто доводилося виступати на районних семінарах і обмінюватись досвідом роботи. На одній з районних читацьких конференцій за поемою Пушкіна „Полтава” я виступав з аналізом Полтавської битви Петра Першого зі шведами. Я цитував напам’ять цілі сторінки цього твору, чим викликав у кінці оплески. Присутній на конференції завідуючий відділом агітації і пропаганди підійшов до мене і потис руку. Що це було – співчуття чи похвала, я так і не зрозумів.
Але консервувати себе на посаді завідуючого сільською бібліотекою я не збирався і усе частіше задумувався над своєю освітою. Треба було якось закінчити десятий клас і поступити в інститут на заочне навчання. І я засів за підручники. За один рік буквально перегриз усі навчальні предмети за восьмий і дев’ятий класи.
А восени 1954 року пішов у десятий клас Лучанської середньої школи робітничої і селянської молоді. Тепер кожного дня увечері я йшов за п’ять кілометрів до школи і повертався додому опівночі. Разом зі мною ходило ще кілька хлопців у дев’ятий і десятий класи.
Закінчив я школу з Золотою медаллю і зразу ж кинувся поступати на заочне відділення Харківського інституту культури, але спізнився: документи уже не приймали. Вирішив рік переждати.
Раптом одержав листа з Ніжинського педінституту такого змісту:
Шановний Павленко Іван Іванович!
Пише Вам ректор Ніжинського педінституту. Я знаю, що Ви успішно закінчили середню школу і хочу, щоб Ви були студентом нашого інституту. Приїжджайте і звертайтесь прямо до мене.
З повагою. Підпис. (Повод М.І.)
Що за диво? Сказать, що це якийсь розиграш, так Ніжинський штамп стоїть на конверті. Думали ми з Шурою та гадали, що воно таке, і ніяк не могли відгадать. Але було ясно одне: вчитися на стаціонарі мені ніяк не виходило. Жінка, діти, хазяйство. Який може бути стаціонар?
Залишив я того листа без відповіді. Поклав у стіл і став забувать. Та десь у середині серпня, коли прийоми у вузи вже скінчилися, заходить у двір молода дівчина. Представилась: „Я з сусіднього села Їсківці, студентка Ніжинського педінституту. Мене послав за Вами ректор інституту і сказав, щоб я без Вас не приїжджала.” Отака заморока. Виявилося, що в інституті є великий студентський хор. Його опікав сам ректор. Він посилав у школи своїх викладачів, які розшукували десятикласників з вокальними задатками. А коли на сесії приїжджали вчителі-заочники, то і через них напитував випускників шкіл з хорошими голосами. Саме тоді на заочному відділенні здавала екзамени моя учителька історії. Вона візьми та й скажи: “У нас є такий. Голос тенор, як у Лемешева. Школу закінчив з Золотою медаллю. Але сімейний, є жінка, діти. Тому стаціонарно вчитися, мабуть, не буде.”
Зайшли у хату, посідали за стіл і почали радитись. Говорили і так і сяк. Нічого не виходило. Тоді Дуся (так звали студентку) запропонувала повчитися рік, а потім, якщо буде трудно, перевестися на заочне відділення. Це був вихід, з яким і Шура погодилася.
На другий день ми з Дусею були уже на станції. Приїхали в інститут, піднялися на другий поверх, де був кабінет ректора. А у його приймальні повно народу: і папи, і мами з своїми чадами. Дуся протиснулася до секретарші і щось шепнула їй на вухо. Та зайшла у кабінет, а через хвилину туди запросила і мене. Іду і чую невдоволений шепіт позаду, що „лізу” поза чергою.Зайшов, привітався. За столом сидить огрядний чоловік років п’ятдесяти, в очках, чоло високе, з крутизною і залисинами.
- Так це Ви, Павленко Іван Іванович?
- Я, - відповідаю
- Одержали листа від ректора інституту?
- Одержав, - кажу.
- Чому ж Ви на нього не відповіли? Я відчув себе ніби зловленим на шкоді і почав викручуватись:
- Я не думав поступати в інститут за сімейними обставинами. Тому й не турбував Вас зайвою писаниною.
- Ага, Ви подумали, що той ректор Вам не потрібен, тому Ви й не відповіли йому, - підсумував він іронічно, з легкою посмішкою.Це вже було трохи соромно, і я почав вибачатися:
- Вибачте, я поступив не тактовно.
- Гаразд, давайте Ваші документи. Продивився він їх. Золотий атестат, учасник війни. Таких тоді приймали поза всяким конкурсом. Взяв він у руки великий кольоровий олівець і питає:
- На який Вас факультет зарахувать?
- Ні філологічний, - відповідаю.Він почав агітувати на фізмат. Там був недобір, а філологів уже набрали повністю. Та я не здавався, і в кінці заявив: „Мені незручно Вам казати, але я захоплююсь поезією і пишу вірші.”
- Он воно що! – здивовано підвів він на мене очі. – Ну, тоді ідіть на філологічний, - і наклав резолюцію. Після цього він запитав про мої вокальні дані. Я відповів, що співаю з дитинства, знаю багато пісень, але в нотах не розбираюсь, просто відчуваю вокальні партії на слух. На прощання він сказав, щоб я пішов до коменданта і поселився у гуртожитку. А завтра він мене знайде і поведе до керівника хору для перевірки мого голосу.
На другий день я вже брав участь у підготовці навчальних аудиторій до занять: носив і розставляв столи, лави, крісла. Як раптом прийшла секретарка і викликала мене до ректора. Коли я зайшов до нього у кабінет, він повів мене до інститутського клубу. Там біля піаніно вже ждав керівник хору Панарін. Він став перевіряти мої вокальні можливості. Спершу я ловив на слух і відтворював голосом окремі нотні звуки, а потім і всю гаму. Він піднімав мене все вище, після чого повернувся до ректора і сказав: „Щось буде.”Який зміст вкладався в оте „Щось буде”, я зрозумів тільки пізніш, коли хор почав розучувати віночок українських пісень в обробці Давидовського, куди входила і „Бандура”, яку мені довелось заспівувати. Написана вона була для тенора з високим голосом, і я з нею справився.
Тепер про інститутський хор. Налічував він у своєму складі 80 співаків, по 20 чоловік у кожній партії – баси, тенори, альти і сопрано. Керував ним Панарін, бувший хормейстер Чернігівського драмтеатру. По національності він був росіянин, тому, мабуть, і пісні ми виконували переважно російські. Серед них давні, класичні: „Вечерний звон”, „Однозвучно гремит колокольчик,” „Плещут холодные волны”, а також і сучасні: «Песня о Ленине», «Россия – родина моя», «Летите, голуби», «Бухенвальдский набат», «Гимн демократической молодёжи». Залишилися в моїй пам’яті і дві українські: „Віночок” Давидовського і „Пісня про Батьківщину” Філіпенка.
Ректор наш сам закінчив у свій час консерваторію і, отже, любив будь-яке мистецтво, а вокальне особливо. Тому часто приходив на репетиції хору, а інколи приводив і високе начальство. Після того як одного разу нас послухав другий секретар ЦККПУ Скаба, хор викликали у Київ, де ми виступили на вечорі польсько-радянської дружби. А взагалі найчастіше доводилося виступати на різні свята і ювілейні дати у міському Будинку культури, а також на районній та обласній партконференціях і у своєму інститутському клубі перед викладачами і студентами.
Я у хорі заспівував „Бандуру”. Виступав також на концертах з піснею „Карії очі, чорнії брови”, а також у дуеті з Іваном Роговим. У нього був гарний баритон. Ми виконували пісні: „Берізка”, слова Крижанівського, музика Козака; „І чого тікати”, слова Воронька, музика Шамо; „Я ходжу засмучений до краю”. Особливо популярною була остання. Вона рідкісна, бо автором тексту був рядовий працівник ніжинської міської газети, а на музику поклав самодіяльний композитор Риженко. Приводжу її текст, на жаль, без нот.
Я ходжу засмучений до краю.
На світанку в тихому саду.
Кращої за тебе не шукаю
І ніколи, мабуть, не знайду.
Тихо шепче листя тополине,
Солов’я не чути вже давно.
Я тебе в цю пору не зустріну,
Так відчую серцем все рівно.
Я тобі розказувать не стану,
Для чого весною сад цвіте.
Зірки з неба теж я не дістану,
Так палка моя любов зате.
І скажу нарешті все, що маю,
На світанку в тихому саду:
„Кращої за тебе не шукаю
І ніколи більше не знайду".
Я також кілька разів читав зі сцени вірш Миколи Брауна „Єсть такая партія” і мав великий успіх. За активну участь у художній самодіяльності Ніжинський міськом комсомолу нагородив мене грамотою, а ректор педінституту оголосив подяку у своєму наказі.
В інституті працював також свій самодіяльний театр, художнім керівником якого був викладач англійської мови, в минулому актор Одеського театру. Він запросив мене зіграти роль Петра у п’єсі „Наталка Полтавка”. І не тому, що не було когось кращого. Там була пісня „Сонце низенько” з надто високою кінцівкою, якої ніхто не міг взяти. Поставили цю п’єсу на сцені інститутського клубу, у міському Будинку культури і у селі Вертіївка на запрошення керівників місцевого колгоспу.Окремі епізоди вистави були зафотографовані і неодноразово виставлялися на стендах „Художня самодіяльність інституту”, особливо до днів зустрічі з випускниками. На одному з них, у центрі, була моя велика фотографія, на якій я у ролі Петра виконую пісню „Сонце низенько”. Це фото є і у мене.
Ніжинський педінститут – один з найстаріших в Україні. Відкритий він у 1820 році у колишньому палаці фаворита Катерини II князя Безбородька. Треба сказати, що Безбородьки були вихідцями з української козацької старшини. Вони збудували у своєму родовому Ніжині 32 церкви, по одній при народженні кожного сина, який продовжував їхній рід. Правда, залишилося їх близько десятка. Решту комуністи просто зруйнували.
Сам палац триповерховий, побудований у стилі класицизму за накресленнями архітектора Руска Л.І., який також є автором проекту Контрактової площі у Києві. Основний корпус білий, наче лебідь, що утопає у розкішній зелені. Довкола нього великий ботанічний сад і парк з алеями і водяним обводом з тилових сторін.
У Ніжинському інституті навчалися у свій час письменники Микола Гоголь і Євген Гребінка, а у радянський період – Юрій Збанацький, Олекса Ющенко, Євген Гуцало. Тут було п’ять факультетів: філологічний, історичний, фізико-математичний, природничий та іноземних мов.
Навчався я на російському відділенні, так як на українське того року набір чомусь не проводився. Очевидно, то був один з проявів планової русифікації української школи. Груп було дві, по 25 студентів у кожній. У нашій групі студентів мого віку було ще двоє: безногий фронтовик Чирвяков Іван Ілліч і бувша бібліотекарка інституту. Решта – молодші на 10-12 років. Серед них дві єврейки з Києва Аннета Драбкіна і Алла Малкіна. Обидві відмінниці. Якось я запитав Аннету, чого вона не у столиці поступала, а у Ніжині, і почув відповідь: „Зараз у Києві антисемітська епідемія, і мене могли „завалить” на екзаменах. Навчався у нашій групі і жив зі мною в одній кімнаті Євген Гуцало – майбутній письменник.
Були також у нашій групі три студенти, про яких говорили, що вони поступили „по-блату”. Один з них був сином відомого на всю країну Героя соціалістичної праці, депутата Верховної Ради СРСР (прізвище опущене з етичної точки зору - автор). Красивий і породистий. Уся статура і риси обличчя були еллінського типу: високий, стрункий, чорне хвилясте волосся на голові, веселі очі з грайливими вогниками, а над ними чорні брови дугами. Особливо виділявся високий лоб, світлий і випуклий. Здавалося, у тій голові розуму двоє клала, а третій топтав. Дівчата просто крила опустили. Так і бігають за ним та все: „Віталька! Віталька!” То одна, то друга запрошують його на день народження. Віталька став з похмілля запізнюватись на заняття, а потім і пропускати їх. Пішли чутки, що його вже підхопили міські красуні. Тим часом підійшла екзаменаційна сесія. На першому ж екзамені Віталька „провалився”. Я був старостою групи. Прибігли до мене дівчата і говорять: „Треба попросити у виладача, щоб він прийняв Вітальку ще раз, бо ж йому щось таке попало…” Я не любив просити за дурнів та ледарів, тим більше за випивок і прогульників, але пішов до викладача і від імені групи попросив ще раз прийняти. Той відповів: „Нехай здає інші предмети, а я потім прийму.”
Пішов Віталька здавати другий екзамен і знову „двійка”. А потім раптом зник. Згодом ми дізналися, що приїхав батько і допоміг Віталькові взяти академвідпустку на рік. Нібито за станом здоров’я. А через рік той об’явився уже на першому курсі природничого факультету. Знов когось не прийняли, а його зарахували. Провчився він півроку і на перших екзаменах знову «провалився». На цей раз його відрахували за неуспішність. Де його потім прилаштував впливовий папа – невідомо.
Ще двоє таких діточок дотягнулися на «трійках» до випуску.Одна була дочкою голови міськради. Її ми називали «лякачкою». Зубрила вона страшно. А як викладач підніме на практичних заняттях чи семінерах, то схопиться, побіліє уся з переляку і лопоче, сама не знаючи що. Ще був син начальника республіканського управління. Так той усе міняв костюми і мав у ті часи власного магнітофона, на якому записував голоси дівчат, а вчився на «трійки».
Я з перших днів буквально накинувся на підручники і довгими вечорами просиджував над ними у читальній залі або у своїй кімнаті. Ніколи не відкладав виконання домашніх завдань на завтра чи післязавтра. Тому встигав тільки на «п’ятірки” і отримував підвищену стипендію.
В інституті часто відбувалися так звані вечори відпочинку. Сьогодні – на філологічному факультеті, завтра – на природничому, а післязавтра – на іноземному. І були такі відпочивальники, які встигали скрізь, а на екзаменах одержували „трійки” або перездавали їх по кілька разів.
Ми з Євгеном Гуцалом по п’ятницях відвідували заняття літстудії, яка була традиційною при філологічному факультеті. У ній налічувалося біля двадцяти початківців, які пробували свої сили у поезії Вів заняття доцент Косінов. На заняттях ми читали і обговорювали свої вірші, а потім поміщали їх у стінній літературній газеті.
Євген Гуцало був надзвичайно продуктивним. У нього вірші виходили швидко, і писав він їх багато, але друкувався у пресі рідко, так як його поетичні рядки були переважно лірико-інтимні або пейзажні, а газетам подавай ідейну тематику. Після інституту Євген Гуцало працював у різних газетах і став відомим українським письменником. Ще у студентські роки, а може й раніше, в ньому проявлялася поетична натура. Він був якимось диваком. Де б не знаходився – на лекціях, у колі друзів, на міській вулиці, - в його голові завжди роїлися слова, рими, образи. Він жив ними, не помічаючи нічого іншого довкола себе.
Пам’ятаю такий випадок. Надворі зима і невелика хурделиця. Одинадцята година ночі, а його з читального залу нема та й нема. Де він запропастився? Знаючи його звичку іноді щось спостерігати до самозабуття, пішов я на розшуки. З гуртожитку до інституту вела доріжка через парк. Іду і бачу, ніби хтось стоїть під ліхтарним стовпом і дивиться вгору, де довкола світла кружляють сніжинки. Підходжу ближче: він!
- Женька! – кличу. – Чого ти тут стоїш?
- Га! Що! – дивиться на мене так, ніби щойно проснувся.
- Ходім, кажу додому, а то змерзнеш к лихій годині.
- Ага, ходім, - і слухняно побрів за мною.
На другий день в його чернетках уже був готовий вірш про ліхтар і сніжинки, які кружляли в парку на балу.
А то ще бачу, як сьогодні: стоїть він з дівчиною в інститутському коридорі. Вона щось говорить до нього, а він раптом повернувся і, нічого не сказавши, пішов геть. Дівчина тільки плечима здвигнула і, очевидно, подумала: „Чокнутий!”
Я ж намагався заробити хоч якогось карбованця на прожиток, тому писав, як кажуть, на злобу дня і нерідко друкувався у ніжинській міській та обласній газетах. Але від тих віршів я давно відцурався, бо в них змушений був лицемірно прославляти Леніна, партію, комуністичні звершення і тому подібне. Все ж кілька таких панагириків я розміщую на цих сторінках.
Біля пам’ятника
В осіннім золоті, немеркнучий, нетлінний
Переді мною пам’ятник стоїть.
Із грані напис „Володимир Ленін”
Врочисто випромінює граніт…
Тут збіг алей. Мелодія дубів недремних
Неначе струни в серці напина.
Вони бринять. І велич днів буремних
Крізь тихий плин мелодії зрина…
В грозовий час над морем збудженого люду,
Піднесений на броньовик мільйоном рук,
Ось так стояв він – вісник правди, суду
Над царством темряви, кайданів, мук.
Його рука в стрімкому, неповторнім злеті
Знялася з закликом до світлої мети,
Вказала шлях знедоленій планеті,
Якій він сонце друге засвітив.
І захитався світ. Від заходу до сходу
Ішли на штурм солдат і робітник.
А він їх серцем звав здобуть свободу,
І зір його крізь даль віків проник.
Це саме там нові й нові будови
Могутні плечі зводять до зірниць
І котить хвилі поле колискове
З рясним врожаєм золотих пшениць.
Стою замислений. А рядом – мовчки друзі.
Шумлять дуби, синіє мріюча блакить.
А вся земля ген-ген по виднокрузі
Буя в цвіту і кличе жить і жить!
Цей вірш друкувався в обласних газетах Чернігова і Полтави, а також у ніжинській міській та лохвицькій районній і приніс мені майже двомісячну стипендію.
Слався, Батьківщино!
Ой як світить ясно
Сонце наше красне,
Прикраша промінням землю золоту!
То вітають села
І міста веселі
Батьківщину рідну – силу молоду.
Із будов, заводів
Мовами народів
Мчить на крилах пісні радісний привіт:
Слава Батьківщині,
Збратаній, єдиній,
Що цвіте садами тридцять вісім літ!
І дзвенять, лунають
Милі виднокраї
В щедрому розливі сонця і тепла,
Лине в голубизну
Слава про Вітчизну,
Про твої величні, Партіє, діла.
Гей, радянський краю,
Сонячний розмаю,
Невичерпні сили, неосяжний зліт!
Слався, Батьківщино,
Збратана, єдина,
Ти дзвени піснями сотні тисяч літ!
І цей вірш пройшов по сторінках тих же газет. Крім того, два самодіяльних композитори прислали мені ноти, і вірш став піснею, яку я чув у виконанні хору ніжинського медучилища. Музика Дейнеки.
Під стягом ленінських ідей
Моя Вітчизно ясночола,
Ти в комунізму світлий день
Пливеш бурхливо, величаво
Під стягом ленінських ідей.
Полощуть звірені вітрила,
За видноколом гине тьма,
Стійких і мужніх слава вкрила
Біля несхибного керма.
Все ближче, ближче в сяйві світла
Мети ясної береги,
Над курсом райдуга розквітла,
І море сонця навкруги.
А скільки раз лавини чорні
В твоє немеркнуче лице
Неслися в дикім, злобнім штормі
І зливу кидали свинцем.
Та ти досвітньою зорею
Пливла і сяяла крізь ніч,
І гордо майорів на реях
Багряний стяг – комуни клич.
Пливи ж, Вітчизно, в цвіті сили,
В красі труда і боротьби,
Хай над тобою в небі синім
Чатують миру голуби!
Цей вірш далі районних газет чомусь не пішов. Один працівник з обласної газети зауважив, що Вітчизна у мене „пливе”, а вона ж дерзає, будується. Ну, кому що.
Урожайна
Гей, житами , пшеницями
Колосяться ниви,
А над ними запашними,
Сонячні розливи.
Колосяться, достигають
Щедрі урожаї.
Котить поле, наче море,
Хвилі – жовтограї.
Молодіє край колгоспний,
Вільний і багатий.
Любо-мило в колективі
Жити й працювати.
Працювати, наближати
Світлий і величний,
Золотистий, променистий
День комуністичний.
Колосися, рідна земле,
Щедрим урожаєм.
Лети, пісне легкокрила,
Над радянським краєм!
Музику до цього вірша написав якийсь А. Михайлов. Ноти у мене збереглися. Чув я цю пісню у виконанні самодіяльних колективів уже у Ківерцях.
Звичайно, що писав я не тільки ідейно-ходові вірші, заробітчанські, а й ті, що інколи виривалися з грудей і лягали на папір за покликом серця. Дома залишилися два сини і дружина, і для них я писав такі вірші, як „Берізка”, „Подарунок”, „Загадка”, „Сорока”.
Берізка
Закружляв довкола сніговій,
Притуливсь пушинками до вій,
Ліг на комір бісером-сріблом,
Білу ковдру вистелив кругом.
Он берізка клониться в саду,
Я від неї зір не відведу:
Вся вона у білому вбранні
Так когось нагадує мені…
Хвилювання в грудях нароста,
Сніг, а чи цілунок на вустах?..
І таке в душі моїй тепло,
Хоч нікого рядом не було.
Подарунок
В парк, у шум листопаду піду,
Де в алеях із барв візерунок.
Там найкращий листочок знайду
І тобі відішлю в подарунок.
Я збирав за листочком листок
І боявся: не вийшло б образи.
Мабуть я…назбираю мішок
Та й пошлю тобі все одразу.
Сорока
Хвалилася сорока
Про свій великий ріст
Оглянули –
Коли сам хвіст.
Загадка
По високій синій гірці
Розбрелися жовті вівці.
Біля них пастух рогатий,
Крутолобий і кирпатий,
Чинно, важно походжає
І на землю поглядає.
На світанку всю отару
Зажене він у кошару.
У ті часи фарбування губ, оголення деяких частин тіла, крикливі зачіски вважалися нескромними, аморальними і всіляко засуджувались. Я теж відгукнувся на цю тему.
Полуда
Не фарбуй, дівчино,
Губки малинові,
Не підсинюй очі,
Очі волошкові.
Нащо тобі, юній,
Вся ота полуда?
Для якої зваби,
Для якого чуда?
Ти ж без того гриму,
Як зоря ранкова,
Як на першій травці
Квіточка-обнова.
Не шукай любові
За фальшиві чари,
Бо її спустошать
Хлопці-яничари.
І лишиться в серці
Лиш гірка отрута
Від тієї зваби
І від того чуда.
Вірш був надрукований у ніжинській газеті і покладений на музику. У концертній програмі виконувався під гітару.
Чи судилося мені стати поетом, якби я довчився в інституті стаціонарно, а не перевівся після другого курсу на заочне відділення? Мабуть, ні. Поет – це від природи. Вивчитись можна на агронома, інженера чи лікаря. А поетом треба народитись, а потім ще й трудитися над словом до нестями усе життя. Поет – то фанатик. Він і володар слова, і його раб до самої смерті. Тільки те рабство добровільне. Воно не лише виснажливе, а й солодке, як декому горілка чи наркотик.
А я всього лиш рано попав у життєві негаразди і у пошуках виходу кидався то у політику, то на сцену, то у поезію. Я вважаю себе лиш графоманом, який опанував технікою віршування, але нічого нового сказати не міг. А поет, за словами Ліни Костенко, це „завжди неповторність, якийсь безсмертний дотик до душі”.
Писати вірші треба не тоді, коли хочеш заробити на шматок хліба, а тільки тоді, коли ти не можеш не писати, бо в тобі усе болить, кричить і шукає виходу. В мені боліла війна і та несправедливість, яку, наче удавку, накинули на мене сталінська репресивна машина. Але я про це не писав. Очевидно, остерігався грати з вогнем, боявся попасти з неволі моральної у більш тяжку, зеківську неволю.
Наталія Бизова (Безсонова)
| 
Головна