З травня того ж року я став працювати агентом Уповмінзагу. Була тоді така організація у районі. Очолював її уповноважений Міністерства заготівель СРСР Матюша. До його службового апарату входили: заступник, головний бухгалтер, п’ять чи шість обліковців, техсекретар, шофер з машиною і біля десяти агентів – по одному на двоє-троє сіл. Уповноважений зі своїм апаратом доводив кожному колгоспникові і кожному селянському дворові план здачі державі зерна, картоплі, цукрових буряків, олійних та городніх культур, а також м’яса, молока, яєць, вовни, шкірсировини. Виконання доведеного плану строго контролювалося через райком партії і виконком райради, а також через сільські ради і агентів на місцях. Мене було призначено агентом на троє сіл: Яшники, Свиридівна, Степуки. Влаштував мене на цю роботу Соколовський Степан, який був на той час заступником у Матюші.

Робота була, можна сказати, собачою. Агенти відповідали в основному за селянські двори. Якщо господар чогось не виконав, ми викликали його для бесіди у сільраду, а інколи ходили по хатах, вимагаючи розрахуватися з державою. Ось тоді я і побачив на власні очі, що таке справжні злидні.

Якось побував я у одного боржника перед державою – у  Паливоди Прокопа. Був він чимось схожий на яшницького Шупу Федора. Жив дуже бідно, хоч працював у колгоспі як та безсловесна коняга. Навіть був нагороджений медаллю „За доблесний труд у Великій Вітчизняній війні”.

Зайшов я у хату. Сидить він за столом, снідає. Довкола нього малі діти, напівголі і замурзані. Хазяйка щось підливає їм у череп’яну миску і, кидаючи злий погляд у мій бік, роздратовано говорить: „Їжте, дітки, картопельку, а ти, Прокопе, сьорбай юшечку та бери свою мегдаль і йди на роботу!”

У ті часи, якщо чоловік не мав у руках якогось ремесла чи доходу зі сторони, як би він не робив у колгоспі, чесною працею сім’ї не прогодує. У Яшниках виручав очерет та лохвицький базар, а у Свиридівці свого лугу не було, і до базару далеко. Отже, неплатоспроможних господарств було чимало. В окремих, досить рідкісних випадках можна було скласти акта про це, винести постанову сільради, і лиш тоді Уповмінзаг міг звільнити таку сім’ю від здачі мяса державі. Завдяки Степанові Соколовському мені вдалося проштовхнути кілька таких актів і у такий спосіб підвищити процент виконання плану по своєму участку. До того ж деякі дядьки здали державі бичка чи корову вагою у 200-459 кг (а треба було здати 44 кг). За зверхпланову здачу держава виплачувала їм гроші, хоча і нижчі від ринкових. Тому мої підопічні села сумарно перевиконали річний план здачі м’яса, і я був  премійований тринадцятою зарплатою та прийнятий до лав ВКП(б).

В автобіографії та в анкеті я записав, що був не у полоні, а у госпіталі на лікуванні після тяжкого поранення. І мене прийняли. А через деякий час райком партії рекомендував мене на посаду директора Лохвицької міжрайонної контори „Заготживсировина”.

Обслуговувала контора два райони – Лохвицький і Сенчанський. Розміщалося наше хазяйство на території колишнього шкірзаводу, який належав батькові відомого  композитора Ісака Дунаєвського. У нас було два склади – шкірсировини і пушини у Лохвиці і один комбінований у Сенчі. Мали ми також три бойні – у Лохвиці, у Пісках і у Луці. Колгоспи і окремі громадяни здавали нам шкіри усіх видів і пушину. Крім того, їх збирали по селах і наші роз’їздні агенти. У нас  були для цього коні і вози, а також вантажна автомашина, якою ми відправляли шкірсировину у Полтаву на завод.

Скажу відверто: моє нове піднесення на рівень районної номенклатури було, звичайно, приємним, але сама робота не подобалась. Склади смердючі. У них працювали чорноробочі, схильні до випивок і не чисті на руку. Роз’їздні агенти шахраювали по селах, обдурюючи людей, і теж випивали.

До мене директором працював єврей Крем’янський. Його зняли за те, що хтось викрав уночі з каси 25 тис. крб., одержаних з банку для закупівлі сировини у населення. Після себе він залишив двох євреїв на посаді завідуючих складами і одного роз’їздного агента. Згодом я переконався, що саме вони є найбільшими шахраями. Та зопалу починати боротьбу з ними не став. Треба було освоїтись, а потім діяти.

Майже половину своїх робочих днів я знаходився не у конторі, а у роз’їздах по району. З’ясовував з головами сільрад хід виконання планів здачі шкірсировини державі.. Інколи райком партії викликав мене на різні наради, посилав у колгоспи для надання шефської допомоги або у ролі уповноваженого. Будучи також членом бюро райкому комсомолу, я їздив по селах і проводив комсомольські збори.

А одного разу до мене у кабінет завітав директор районного будинку культури Іван Міщенко. Він розказав, що у район повернувся з Полтавського театру наш земляк – актор Часловець Григорій Якимович зі своєю дружиною, теж актрисою. Жити їм у Полтаві на одну зарплату, не маючи власної квартири, важко, і вони вирішили переїхати до престарілих батьків Григорія, які мають хату і деяке хазяйство. Григорій Якимович буде працювати художнім керівником Будинку культури, а його дружина – касиркою і одночасно гардеробницею. Відновлюють традиційний для Лохвиці самодіяльний театр. На посаду бухгалтера, двох техробітниць і шофера будуть взяті аматори сцени. Погодилася на участь у постановках і відома актриса Київського театру імені Івана Франка Александровська, яка перебувала уже на пенсії. Будуть залучені також молоді актори з швейної фабрики та інших організацій.

Наостанку Міщенко сказав: „Я пам’ятаю тебе по роботі у яшницькому драмгуртку і на районному огляді. Я високо ціню твої творчі здібності, тому і запрошую у наш драматичний колектив. Репетиції будуть проводитись раз або двічі на тиждень у вечірній час.”

Я погодився. Після перших проб наш режисер Засланець Григорій дав мені роль Романа у п’єсі „Сто тисяч.” На репетиціях я вперше побачив, як працює з колективом режисер-професіонал і як працюють над роллю справжні актори. Повчитись було чому, але і мій сільський досвід пригодивсь. Нашу першу виставу лохвичани сприйняли схвально. Ми також побували на цукрзаводі і у Пісках. Другою була п’єса „Мартин Боруля”, в якій я зіграв роль Степана – сина Борулі. А потім режисер довірив мені більш серйозні ролі – лікаря Аркадія у „Платоні Кречеті”, письменника Батури у „Калиновому гаї”.

На кожну прем’єру ми запрошували районне начальство. І одного разу після спектаклю „Калиновий гай” мене викликав секретар райкому партії Федорко і запитав дещо іронічно: „Тобі ще не надоїло сидіти у заготкожах?”

Я зрозумів, що буде якась пропозиція, щодо мого переведення на іншу посаду. Тому відверто признався, що робота у Заготживсировині мені дійсно не до душі.

- Тоді приймай відділ культури райвиконкому. Там ти пока будеш інспектором і одночасно виконуючим обов’язки завідуючого відділом. Єлисєєва ми зняли за п’янки, - підсумував Федорко.

Так я із смердючих підвалів попав на культурне поприще. Був задоволений, але на посаду завідуючого мене не затвердили: не мав я закінченої середньої освіти, а не завадила б навіть вища.

З чого почав я свою роботу? Спершу перечитав усі попередні директиви з обласного відділу культури, а також постанови райкому партії і райвиконкому по проведенню культурних заходів. Ознайомився також з перспективним планом роботи відділу на рік та з підшивкою попередніх планів роботи. Поїхав я по району для ознайомлення з ними і з кадрами на місцях. І майже у кожному селі мені пропонували „перекусить” чи прямо „випить”. Так і випірнав назовні хмільний стиль роботи мого попередника. На першій же нараді у райвідділі я суворо попередив тих, хто розглядав культурну роботу через сорокаградусну пляшку.

Щомісяця ми з завідуючим проводили семінари з працівниками  культури, на яких спрямовували їх на посилення роботи по культурному обслуговуванню трудівників села у період проведення основних сільськогосподарських робіт, на впровадження нових звичаїв і обрядів та на піднесення загального культурного рівня сільського населення.

Але у райвідділі культури я пробув теж недовго – усього чотири місяці. Саме у той час відбувалася кадрова чехарда у райкомі комсомолу. Першим секретарем працював Коновалов. З вищою освітою, але дуб дубом. Без папірця не міг два слова зв’язати. І взагалі був якийсь некомунікабельний, наче дикий гусак серед свійських. Авторитетом серед молоді не користувався. В апараті райкому його теж не любили і часто конфліктували з ним.

І ось на чергові розбірки приїхав секретар обкому комсомолу Іван Швець. Першим секретарем було обрано Козлова Володимира, який раніше був другим. Це був молодіжний вожак за покликанням, полум’яний на трибуні і бойовий у практичному житті. Другим секретарем було обрано мене.”

Так я попав, можна сказати, у свою стихію, мов риба у бурхливу річку. Ця посада вважалася престижною і перспективною. І зарплата моя зросла до 900 крб. З Козловим і Шумилом мене об’єднувала взаємна приязнь. Працювали ми дружно, з вогником і молодечим запалом. Я відповідав, в основному, за організацію політичного навчання комсомольців у гуртках і політшколах на місцях, а також за культурно-масову роботу і спортивну роботу. Мені була добре знайома специфіка комсомольської роботи на селі, і я часто їздив по колгоспах, піднімав молодь на різні недільники, змагання і виробничі рекорди. Про це можна було б написати окрему книжку.

Змінювався і сам. Став активним провідником і пропагандистом марксистсько-ленінської ідеології. Тоді мені здавалося, що ідеї комунізму є найпередовіші і найгуманніші у світі, що вони найбільш повно і глибоко відповідають інтересам простого народу. Тому і треба боротися за їхнє втілення у життя.

Це був найбільш радісний і повнокровний період у моєму житті. Але мої сімейні справи не можна назвати такими ж відрадними. Жив я у Яшниках, а працював у Лохвиці, щодня долаючи вранці і ввечері по п’ять кілометрів. Інколи ночував десь на селах. Дома з мене помічі майже не було. Усе наше хазяйство – корова, свині, кури, город – утримувала Шура, маючи на руках двоє дітей (моїх братів Григорія 1947 року і Володимира – 1950 року народження – автор). І на роботу у колгосп ходила, а взимку ще й тягала санчатами дрова і очерет з лугу. Я мріяв про переїзд сім’ї у Лохвицю, але моя посада ще нре була такою високою, щоб одержати квартиру поза всякою чергою.

У жовтні 1952 року мене перевели з комсомольської роботи на партійну. Правда, коли затверджували, то перший секретар райкому партії сказав: „З освітою у тебе не усе гаразд, але хлопець ти бойовий, попрацюєш рік чи два, а там пошлемо на навчання у партійну школу.”

Зразу ж я одержав квартиру і перевіз сім’ю у Лохвицю, а свою хату забив дошками. У партійному апараті працювалося спокійніше.

 У мої обов’язки входила підготовка рішень бюро райкому з ідеологічних питань, а також доповідних записок після різноманітних перевірок. Уся ця робота починалася з виїздів на місця, а закінчувалась безкінечною писаниною за робочим столом.

Та через півроку я раптом зірвався з політичного олімпу і покотився вниз. Одного разу зайшов до мене у кабінет начальник райвідділу КГБ і, дивлячись пильно в очі, питає:

- А як твоя поранена п’ятка?

- Нічого, відповідаю, - зажила.

А у самого так і майнуло у голові: „Докопався!”

- А чого це Ви згадали мою п’ятку? – запитую.

- Та шукаємо підходящу кандидатуру для роботи в наших органах, - дипломатично закруглився він і вийшов з кабінету.

Я зрозумів, що він ту п’ятку вичитаві з мого дос’є, яке, очевидно, мандрує за мною ще з 1945 року і в даний час знаходиться в його відділі.

На другий  чи третій день викликав мене завідуючий оргвідділом Рябіченко і сказав, що є відомості про моє перебування у полоні. Я підтвердив це. Тоді він запропонував написати пояснення.

Я чесно і відверто написав, що попав у полон тяжко пораненим, а коли повернувся додому, то мене не брали на роботу. Було тяжко і обідно, що за мою пролиту кров мені не довіряють, і я змушений був приховати своє перебування у полоні.

На партійних зборах у райкомі мене вислухали і винесли покарання – сувору догану з занесенням до особової справи „за обман партії при вступі у її ряди.” Було гірко і боляче. Але таке рішення мене влаштовувало. Та на бюро райкому сталося непередбачене. Якраз приїхав секретар обкому партії Буланий. Він сказав: „Мы же не восстанавливаем в партии коммунистов, которые были в плену. Почему же мы должны оставить его в партии?" Притиснуті, як кажуть, до стіни, члени бюро проголосували слухняно за моє виключення.

Сталося це 16 березня 1953 року, через 11 днів після смерті Сталіна. Самого  тирана уже не було, а його живодерня по інерції продовжувала калічити людські душі.

У ті дні мій моральний стан був пригніченим і подавленим. Усі мої зусилля вибитися в люди закінчилися повним крахом. З роботи у райкомі мене того ж дня зняли і про подальше працевлаштування нічого не сказали.

Тільки на другий день викликав мене секретар райкому Федорко і сказав слідуюче: „ Ти не падай духом і подавай апеляцію в обком партії. А на роботі ми тебе десь влаштуємо. Може, підеш завідуючим пилорам, ставився до мене прихильно ще з комсомольських часів і  завжди був моїм протеже при просуванні по службовій драбині." І зараз він натякав на те, що наступають зміни у партії і державі, і відношення до тих, хто був у полоні та на окупованій території, повинно теж змінитися.

Я подякував за добре ставлення до мене і сказав, що більше ні на яку роботу у райцентрі не піду, а повернуся додому у Яшники. Там у мене своя хата і свої люди. Від землі вийшов, і до землі повернуся. А якщо можна, то хотів би для початку попрацювати у сільській бібліотеці, щоб закінчити вечірню школу і мати змогу вчитися далі заочно. Він пообіцяв дати у культвідділ відповідне розпорядження і потис мені на прощання руку. Через деякий час і сам він пішов з посади третього секретаря райкому директором середньої школи.

Повернувся я з сім’єю у рідне село і став завідуючим бібліотекою з оплатою 475 крб на місяць. Зажили ми знову, як усі сільські люди. Було у нас 0,25 га городу, купили ми двоє поросят, завели курей, а головне – тепер я був дома, при сім’ї і у своїй хаті. Робота у бібліотеці була спокійною, без надриву, характерного для усіх попередніх етапів моєї служби.

Сталін помер. Похорони були помпезними. Над труною соратники клялися продовжити його справу. Отже, ніякого потепління політичного клімату, очевидно, не буде.

І все ж я рішився подати апеляцію в обком партії. Через місяць мене викликали на бюро обкому і, не зважаючи ні на які виправдальні докази, виключили з партії. Бюро вів перший секретар обкому Стахурський.  Після інформації голови партійної комісії і мого пояснення він коротко підсумував і виніс вирок: "Ми віримо, що у полон ти попав пораненим, але ми не знаємо, що ти робив там у ворожому середовищі і з яким ідейним багажем повернувся звідти. Є пропозиція підтвердити рішення райкому партії.”

Заперечень не було. При виході з кабінету мій партійний квиток перейшов до рук міліціонера, а я, остаточно добитий, поїхав додому.