Я у тому шумі і гамі почував себе трохи незручно, бо не мав ні грошей, ні зайвого „тряпья”. У моєму речовому мішку лежало тільки вкрай необхідне: подарований відріз на костюм, чорна куртка із штучної шкіри, зелені англійські штани, біла сорочка у смужку і нові цивільні черевики. Сам я був одягнений у звичайну солдатську форму: бушлат, гімнастерка, галіфе, чоботи і пілотка.

Скажу ще таке. У пресі і у художній літературі, а також у кіно наших демобілізованих солдатів зображали, як правило, якось прилизано, як високоідейних та ідеальних у моральному відношенні переможців. А їхні слова та вчинки – як благородні і повчальні для усього світу. У той же час зображали німців як розбещених негідників, які п’ють і тут же блюють. Вони не співають, а горланять, на виду у населення відправляють, знявши штани, свої потреби тощо.

А я скажу, що фронтовики, і наші, і їхні, однакові у щоденному побуті. Війна зробила їх озлобленими і жорстокими. Я бачив, як у вагоні за картами спалахували бійки до крові, як напивалися до блювоти. А вже мова складалася з одних матюків, і ніби солдати розуміли один одного. Ні, жодна війна ще не облагородила ні одного солдата, як це описує Олесь Гончар у романі „Прапороносці”. Війна здатна тільки калічити солдата і фізично, і духовно.

За одну добу проїхали Німеччину і Польщу. Перша тривала зупинка на білоруській землі була у Барановичах. Сумно і боляче було дивитися на згарища і руїни будинків, вокзалу, на згорьовані обличчя людей, які посміхалися до нас крізь сльози. Чоловіки у латаних штанях і у личаках. Жінки у старих, вилинялих кофтах і спідницях, худі і безгруді, наче висушені дошки. Діти у недоносках від батьків або старших сестричок і братиків, замазані і злякані. Як відомо, Білорусія найбільше постраждала від окупантів і боїв. Горе, велике горе перенесла ця земля, втративши кожного шостого свого жителя.

У Барановичах нам видали продуктове підкріплення: хліб, американську тушонку і табак. Побували ми також на привокзальному базарі. Ціни на усе круглі, на сотні і тисячі. Буханка – 80-100 крб, курка – 400, пляшка самогонки – 120 крб. На кожному кроці сліпі, безногі і безрукі просять милостиню. Від побаченого ставало моторошно на душі.

У Барановичах частина фронтовиків пересіла на інші поїзди. Я ж їхав безперервно аж до Бахмача. А уже на цій вузловій станції нас вийшло з ешелона до ста чоловік. Серед них я упізнав свого односельчанина Кумпана Івана (Дзвонкового) і бувшого директора Яшницької семирічки Римаря, який їхав до своєї сім’ї у Лохвицю. Одержали й тут останній сухий пайок – хліб і оселедець. Іван дав телеграму своєму братові Василеві Кумпанові, який працював шофером в автоколоні, і коли ми уранці приїхали на станцію Їсківці, там нас уже ждала машина.

Іван поліз до брата у кабіну, а ми з Римарем сіли у кузов. Приблизно о 8 годині ранку 19-го листопада 1945 року приїхали ми у рідне село. Зупинилася машина біля Іванового двору на Мигалівщині. Вискочила його жінка Параска з хати, плаче, запрошує до хати. Та я, подякувавши, кинувся мерщій додому.

Надворі був морозець градусів до восьми. Свіжо і тихо. Ні душі не видно. Але село живе, бо з верхів дим піднімається вгору. Іду вулицею, мерзла земля відлунює під солдатськими чобітьми. А на душі радісно і бентежно. Двори і хати мов знайомі і уже не такі, як були. Колись добротні оплети покривилися, осіли або й зовсім розвалилися. Без хазяїнів село постаріло, зносилося і дивиться невесело на світ Божий.

Перейшов озеро, наближаюся до свого двору, а тут баба Загорульчиха (Секлета) дивиться з-за ліси та як крикне: „Ой, Насте, ой твій Ванько іде!! Мене до самої війни домашні і сусіди звали Ваньком. Вискочила мати на ганок, усміхається і плаче. За нею – сестра Марія, що теж недавно повернулася з Німеччини, і брат Віктор – уже сімнадцятирічний парубок. Біля них тулиться маленька чотирирічна Оля, яку я вперше побачив.

Зразу ж сіли за стіл. Увійшов Пантелеймон Яровий – наш сусід. Він уже з дверей рапортує, що гвардії рядовий і брав Берлін. За ним щось внесла його жінка Домаха. Ввійшли Параска Загорулькова і Палажка Бабайчина. Кожна ставить свою пляшку і закуску. І полилась, як писав Єсенін, „печальная беседа слезами тёплыми на пыльные цветы”.

Було що розказувать і що послухати. Перш згадали батька, мати показала його листи з фронту. А Василь написав, що утік від хазяїна напередодні приходу радянських військ і з місяць воював десь біля Берліна, а далі його залишили служити в армії. Показала мати і на мене довідку з училища про те, що я пропав безвісти на Кавказі. Багато односельчан не повернулося з війни, у тому числі й мої ровесники:

Мовчан Іван,

Голуб Михайло Степанович,

Романенко Павло Якович,

Чирченко Олексій Михайлович,

Стадниченко Андрій Олексійович,

Галівець Микола Григорович,

Стеценко Василь Олексійович,

Павленко Андрій Іванович,

Павленко Григорій Григорович,

Галівець Григорій Порфирович.

Дехто повернувся з тяжкими пораненнями та інвалідністю. Серед них мої однолітки:

Давиденко Василь Петрович,

Шиш Олександр Петрович,

Калениченко Пилип Іванович,

Галівець Андрій Григорович,

Падалка Єгор Петрович,

Канівець Михайло Пилипович.

Чимало яшничан стали офіцерами. Це майори Пустовойтов Георгій Миколайович і Миколаєнко Михайло Іванович; капітан Гетьманенко Михайло Федорович і Конюшенко Іван Якимович; лейтенанти Павленко Федір Максимович. Давиденко Василь Григорович, Калениченко Пилип Іванович, Галівець Микола Григорович, Солонуха Петро Антонович, Солонуха Іван Михайлович, Моміт Петро Тимофійович, Падалка Ілько Іванович, Стадниченко Сергій Олексійович, Павленко Григорій Михайлович, Панасик Григорій, Падалка Григорій Євдокимович (два останні з розкуркулених сімей).

Загинув в офіцерському званні лейтенант Падалка Андрій Петрович, який попав в оточення і прийшов додому у 1941 році. Його зразу ж німці арештували і кудись повезли, після чого про нього не було ніяких вістей. Можливо, розстріляли або загинув у полоні. На фронті у кінці війни загинув ст. лейтенант Галівець Микола Григорович (Греків), мій одноліток.

Отже, в одних сім’ях була радість, а в інших – розпач і туга. Майже третина чоловіків полягла у боях або була покалічена війною. Тому нам, живим, нелегко було дивитися на згорьовані обличчя вдів, матерів і сиріт. Хизуватися перемогою, як це робила офіційна пропаганда, було непристойно. Бо наша перемога була мало не самовбивчою. Сталін сказав, що у війні загинуло 7 мільйонів, Хрущов нарахував 20 мільйонів, а Горбачов – 27. Ця остання цифра найбільш вірогідна. Тому при зустрічах з рідними полеглих ми більше згадували їхніх синів, братів, чоловіків і батьків, які не повернулися до рідного дому. Мене найбільше розпитували про полон, чи не могли і їхні близькі та рідні ще повернутися звідти. Але після мого приїзду повернувся уже пізніше, після служби в армії, лиш товариш мого дитинства і моєї юності Гетьманенко Митрофан Федорович.

Звістка про моє повернення швидко облетіла село, і до хати зачастили родичі, сусіди, добрі друзі. Прийшли одними з перших мої дядьки і тітки. Пораділи, що я повернувся живий, і посумували за батьком. Розказував я їм про те, як попав у полон і що там звідав, а вони мені – про життя в окупації. Виходило, що жили не гірше, як при Сталінові. У селі був той же колгосп, і на вироблені трудодні отримували по 3 кг зерна, а сталінська влада більше кілограма не давала. Не було і тих непосильних податків та позик, якими вона душила селянина. Поверталися старі традиції і релігійні свята. Відродилися досвітки по кутках.

Та було у тому, з виду нормальному, житті і щось болюче та неприйнятне. Десь у смертельному двобої боронили рідну землю односельчани, а тут, у їхній оселі хазяйнували чужинці. Вони забирали майже весь вирощений урожай і продукцію з ферм. Крім того, до кожного двору доводили обов’язкове завдання по здачі м’яса, молока, яєць. Хто не міг його виконати, у того забирали корів, свиней. Почався примусовий відбір молоді на роботу у Німеччину. Люди масово гнали самогонку. Спершу пили у свята або з якоїсь слушної нагоди, а потім і у будні. Хто з горя, а хто і здуру. І поступово спивалися, особливо жінки, які зосталися вдовами. Адже їх давив і фізичний і духовний тягар.

Усі дядьки і тітки благополучно пережили окупацію. Дядько Андрій і дядько Петро за віком в армію не призивались, але в общинному дворі ще працювали. Вони також тримали добрі пасіки, а дядько Петро ще й вдало ловив рибу. Дядько Максим був трохи молодшим. Його, як і мого батька, у 1943 році узяли в армію. Служив він ковалем у кавалерійському корпусі, тому й повернувся з фронту живим. Наймолодшого дядька Олексія у 1941 році як учителя в армію не брали. Німці хотіли відправити його на роботу у Німеччину, але по дорозі він утік з ешелону разом з Стеценком Мусієм Івановичем. А у 1943 році його взяли у діючу армію. Він раніше мене повернувся і став учителювать. Тітка Химка зосталася з двома дітьми. Її чоловік, Маковецький Прокіп, з війни не повернувся. Тітка Оксеня з своїм чоловіком Говорухою Григорієм жила у Шмиглях. Він теж не повернувся з війни живим.

Мої двоюрідні брати і сестри теж усі пережили окупацію. Іван дядька Андрія, Гриша дядька Максима, Галя дядька Петра, як і моя рідна сестра та брат Василь, були примусово забрані на роботу у Німеччину і по закінченні війни повернулися додому. Наталка дядька Андрія встигла вийти заміж за Шостака Івана Петровича і у Німеччину не попала.

Треба сказать, що спершу окупанти не брали примусово у Німеччину, а вербували добровольців. Як не дивно, а може й прикро, але саме там, на чужині, дехто пізнав кращої долі. Ніде правди діти, поверталися хлопці і дівчата з Німеччини у 1945 році переобтяжені чемоданами і вузлами з добротним одягом і взуттям, якого наші злиденні селяни ще не бачили. Правда, у декого всесильні кагебісти повідбирали усе краще „буржуазное тряпьё», щоб репатріанти не компрометували ним радянський спосіб життя.

Якихось особливих злочинів під час окупації у селі скоєно не було. Німці майже не навідувались. Усім розпоряджалася сільська управа на чолі зі старостою Яремою Юхимовичем Тесленком, про якого я уже розповідав.

Поліцаїв у селі було шість. Старшим поліцаєм був Падалка Андрій. Його батьки померли під час голодомору у 33-му році. Мабуть, і злість у нього була велика на усе радянське, комуністичне. Сам він перед війною завербувався на Харківський тракторний завод, з якого і прибув додому у перші дні окупації. Розказували, що він на очах у багатьох людей люто рвав радянські листівки, скинуті з літаків, прискіпливо допитував вихідців з оточення та погрожував моєму батькові за те, що давав їм харчі на дорогу.

Треба сказати, що за своїми ідейними переконаннями староста Ярема Юхимович Тесленко був українофілом, націоналістом. У своїх виступах перед людьми він більше говорив про майбутню незалежну Україну, ніж про вірну службу німцям, за що і одержав 25 років ув’язнення, де і помер.

А усі поліцаї, за виключенням Падалки Афанасія, були пасивними і більше пиячили, ніж стежили за окупаційним порядком. Вони не переслідували тих, хто при наборі у Німеччину зумів утекти. Не ловили і тих, хто уночі ходив на тік за зерном.

Під час окупації один раз село відвідали партизани із загону Соколовського. Вони узяли старосту і комірника Яцеленка Івана Єпіфановича, замкнули їх у колгоспній коморі на ніч, з якої вибрали борошно, крупи, олію, мед та деякі інші продукти.

Тяжкою втратою для села було й те, що згоріла нова семирічна школа. Її збудували у 1936 році зусиллями держави і колгоспу на вигоні, на тому місці, де раніше стояли дядьківські вітряки, а тепер контора колгоспу. Згоріла вона у переддень визволення села від окупантів. Ось як це було.

Вересневого ранку 1943 року до села з боку Луки підійшла наша розвідка – чоловік з двадцять на чолі з лейтенантом. Першим їх помітив пастух Шиш Олександр – вісімнадцятилітній парубчак, відчайдушний і сміливий. Він зразу ж узявся провести розвідників до самої школи, де ночувало десятків два німців, а у дворі стояли два мотоцикли і автомашина. Розвідники оточили школу, у вікна полетіли гранати, але німці не здавалися. Тоді бійці кинули у вікна пляшки з горючою рідиною. Школа загорілася, і фріци почали вискакувати у вікна прямо під автоматні черги. Вісім гітлерівців здалися у полон, решту було перебито. Але школа згоріла до тла. Поліг смертю героя лейтенант. Граната, яку він кинув у вікно, вдарилася об раму і відлетіла йому під ноги. Розвідники поклали тіло свого командира на машину, забрали мотоцикли та полонених і повернулися у свою частину. А Шиш Олександр через кілька днів поїхав на фронт. Повернувся додому з пробитим черепом, інвалідом війни.

Головою колгоспу (общинного двора) залишався Падалка Самійло Сергійович. Нічого поганого він не зробив, але за своє окупаційне головування відсидів 10 років. Його змінив Солонуха Павло Йосипович.

На другий день пішов я оглядати село. Те, що бачив на кожному кроці, боляче вражало і засмучувало. Село ніби було те ж саме і разом з тим зовсім інше...У мені воно завжди жило і згадувалося весняно-літнім, зеленим, з місячними ночами і вечорницями. А зараз була уже пізня осінь. З-під ніг відлунювала мерзла земля. Дерева стояли оголені, ніби задубілі від холодного вітру. З багатьох дворів віяло запустінням і смутком. До війни село було багатолюдне і гомінке. Як не жилося людям важко, двори з вулиць були добротно оплетені лозовими лісами, а тепер вони постаріли, покривилися і ледь трималися на підгнилих кілках, підправлених жіночими руками. Верхівки хлівів, критих соломою, подекуди світилися кроквами, наче оголеними ребрами.

І все ж люди, худі, виснажені і бідно зодягнені, при зустрічах привітно усміхалися, раділи, що війна уже скінчилася, і висловлювали надію, що відтепер усе піде на краще.

Отак споконвіку і живе людина тією надією. Бо якби вона знала наперед, що завтра їй буде ще тяжче, то, може б, сьогодні повісилася б. А так живе, трудиться з усіх сил до самого смертного часу. Бо жевріє надія...

По усьому підгір’ю над Заозірщиною до війни росли мальовничі лісочки – Заразомів, Набивайлів, Мартюків, Горошків, Бандурова осичина. Вони височіли над селом зеленою оздобою, захищаючи його від пронизливих осінніх та зимових вітрів. А тепер від них залишилися лиш пеньки та кущі. Зійшов я на те підгір’я, щоб оглянути усе село разом, і був вражений тим, що і лугові масиви вільшини та верб майже повністю зникли. Раніше вони огортали село зі сходу суцільною зеленою стіною по усій його довжині від хутірської Стінки і до Западного. Тепер же залишилися лише невеликі вільхові острівки та поодинокі верби, між якими проглядало із-за Сули колись невидиме село Їсківці.

Від солов’їного гаю, який прилягав до Мигалівщини і Семенківщини, теж зосталися одні низькорослі деревця та кущовина. А там же красувалися високі берести, липи, осики, верби та невідомо ким насаджені довгі ряди калини. Усе повирубувала безжалісна сокира двоногого хижака. Почала Лохвицька окупаційна влада, а потім, щоб не дісталося чужинцям, кинулися свої пилять та рубать. Що було спалено у власних домівках, а що пішло на базар у вигляді будівельного матеріалу та палива.

А які були високі та стрункі вільхи понад берегами! Які ряди верб стояли понад Сулицею і Переволокою! Купаючись, ми, підлітки, плигали у воду. Там же я часто ловив рибу вудочкою. Сулиця тоді була повноводною, чистою. Від неї аж до гаю під суцільним зеленим шатром було темно і сиро, а напровесні вода розливалася до самих берегів і городів. Там була сила силенна різних жаб і болотяних птахів. Звідти у теплі травневі ночі неслося, наче симфонія, жаб’яче „кум! ква! кум!”, а йому назустріч із заозірських перелісків видзвонювало солов’їне тьохкання.

Таким і понині живе у моїй пам’яті рідне село – прадавнє гніздо моїх батьків, дідів і прадідів, а також мого дитинства та юності.