ПЕРШИЙ МЕДОВИЙ МІСЯЦЬ

Після усього пережитого (війна і полон - автор) мій перший місяць у рідному селі (грудень 1945 року у селі Яшники Полтавської області - автор) можна назвати медовим місяцем. Я ніби удруге народився і зразу ж поринув у вир молодіжного життя.

На той час хлопців мого віку у селі майже не було. Вони або полягли у боях, або ще десь дотягували свою армійську лямку. Дещо раніше мене повернувся з госпіталю Галівець Андрій Григорович (Клунаків). Дома був і Мигаль Микола Тимофійович (Симончуків), який в армію не призивався за станом здоров’я.

Спершу пішов я до Андрія. Він був молодший за мене на один рік, тому на фронт попав уже у 1943 році, після звільнення села від окупантів. Він форсував Дніпро, визволяв Білорусію і у Прибалтиці був тяжко поранений. Але вилікувався і повернувся додому.

Обнялися ми, поцілувалися. Мати зразу ж поставила на стіл пляшку і закуску. За чаркою проговорили до пізньої ночі. Розказували один одному, як і де воювалось. А потім перейшли до сільських новин. Від Андрія узнав я, що клуб більше закритий. Відкривався лише у суботу і неділю та у ті дні, коли приїздила кінопересувка або скликалися колгоспні збори. А досвітки, які здавна були своєрідними клубами взимку, у період німецької окупації відновилися і діяли майже на кожному кутку. На хуторі – у баби Павлихи, на Мигалівщині – у Калембетів, на Заозірщині – у Заразомів і Бандурів, на Баранівщині – у баби Каленички.

На другий день пішли ми до Миколи Симончукового, з яким Андрій уже здружився. Микола був дома, і я його ледь впізнав. За час війни він також вигнався вгору, що став вищим за кожного з нас.. Його мати радо нас пригощала міцною наливкою домашнього виробу. Треба сказати, що у ті часи самогонка була у кожній хаті. Масово її почали гнати з буряків при німцях. Міліція у перші повоєнні роки теж не дуже переслідувала за самогоноваріння. А до війни можна було сісти за грати. Тому якщо хтось і гнав, то дуже боязко і засекречено. Тепер же домашня винокурня часто виручала селян у їхній життєвій скруті. Самогонку вони не лише пили, а й продавали, особливо вдови, а виручені гроші йшли на сплату податків.У наступні дні, переважно у суботу і неділю, почав я ходити з Андрієм на хутірські досвітки до Павлихи. Там збиралися Тетяна Апостолова, Галька Павла Йосиповича, Полька Погуляєва, Галька Ляхова, Галька Стряпшукова, Катерина Ялесейова, Галька Дмитра Галівцевого, Ганна Ярмолина. Андрій ходив туди заради Тетяни Апостолової і мене тягнув за собою. Приходив туди і Іван Джуренків, який нещодавно повернувся з Німеччини. Він теж був молодшим за мене на два роки, але міцний статурою і стрункий, як стрункий дубок. Зустрічався він з Галькою Павла Йосиповича. Але не довго. Його раптом арештували і судили за приналежність до власовців. Ніби його прізвище знайшли у списку новобранців, які вступили до РОА (Русская Освободительная Армия). Дальша його доля мені невідома. Думаю, що загинув у сталінських таборах.

А Симончуків Микола на досвітках не появлявся. Говорили, що у нього був нещасливий роман з Марусею дядька Петра, який скінчився розлукою. Батьки не віддали її за Миколу, може, через те, що він був на три роки молодший. Маруся виїхала на Львівщину і там учителювала, а Микола замкнувся у собі і сидів дома. У 1946 році він поступив у сільсько-господарський технікум , після закінчення якого працював зоотехніком у якомусь радгоспі. Там і одружився, а Маруся зосталась одинокою на усе життя.

Отже, основними парубками на цих досвітках були ми з Андрієм. Інколи появлявся ще хтось випадковий. Гуляли, як правило, з вечора до півночі. Дівчата вишивали, співали пісень. Співав і я з ними. А одного разу дівчата влаштували застілля з випивкою і закускою. Усе те, мабуть, робилося заради Андрія і Тетяни, у яких ішлося до одруження. А я там своєї дівчини не мав. Чомусь ні одна не впала в око.

Тієї ж зими Андрій і Тетяна побралися. Я на їхньому весіллі був за старшого боярина. Пізніше, коли у них народився син Гриша, Андрій узяв мене за кума, і ми з ним були усе життя у хороших відносинах.

Після одруження пішов Андрій на роботу у колгосп, а згодом його за колгоспний рахунок послали учитися в обласну сільськогосподарську школу, з якої він через два роки вийшов молодшим агрономом і став працювати полеводом, а пізніше – і парторгом колгоспу. На старість нажив виразку шлунка і на 69-у році життя помер від раку. Залишилася Тетяна сама у добротній хаті, яку Андрій збудував у гаях. Дочка Маруся і син Гриша розлетілися по світах.

У грудні сорок п’ятого року повернувся додому з госпіталю ще один фронтовик – товариш мого дитинства і юності Падалка Єгор Петрович (Саміленків). Це для мене була велика радість. Адже нікого з моїх найближчих товаришів у селі не було. Митрофан Гетьманів і Степан Соколів ще служили в армії. Іван Мовчан загинув під Сталінградом, а Іван Меречин з своїм травмованим оком попав у трудармію і відбудовував шахти Донбасу.

Єгор був на півроку молодший за мене і на початку війни в армію не призивався, а в час окупації його забрали для відправки на роботу у Німеччину, але по дорозі він утік з ешелону і переховувався у родичів. У 1943 році його мобілізували у діючу армію. На фронті його було поранено у руку.

Батьки Єгора були дуже раді, що молодший син повернувся з війни живий і здоровий. Адже старшого, Андрія, німці забрали і, очевидно, розстріляли. Він був лейтенантом-топографом, потрапив в оточення і прийшов додому. А тут наїхали есесівці, і його, як командира Червоної Армії, зразу ж схопили і погнали на Лохвицю. Де він загинув – у гестапо чи у полоні – невідомо.

Перші кілька днів я не вилазив від Єгора. Батько його і сам любив випити і людей умів пригостити. Він гарно співав і знав багато давніх пісень. Як вип’є, так і починає:

Ой тихий Дунай, та тихий Дунай

Бережечки зносить.

Ой молоденький та козаченько

Отамана просить:

„Ой пусти мене, ти отамане,

Із війська додому.

Ой заплакала та запечалилась

Дівчина за мною.”

Розказували, що у молоді роки він був великий майстер на усякі витівки. З таким ж, як сам, друзями міг таке утнути у когось на повесільщині, що усе село потім довго згадувало. Наприклад, стягнути санки, на яких возили батька і матір, на високе дерево і там влаштувати прощальну комедію з випивкою. А коли женив старшого сина Андрія, то зібрав на другий день увесь куток і почав частувати. Люди п’ють, розмовляють і нічого більше. Він іще і ще наливає, а вони так само сидять, гомонять. Тоді він як крикне: „Ви чого сюди прийшли? Валяйте мені комини: я сина женю!”

Треба сказати, що повесільщина – то було найцікавіше дійство. Саме весілля проводилося за неписаними традиційними правилами. Тут головну роль відігравали літні люди, особливо жінки. Вони пильно стежили, що за чим і як повинно відбуватися. А уже повесільщина, тобто другий, а інколи і третій день, проходили творчо, з піднесеним настроєм і вигадками. Тут уже головну роль на себе брали найбільш енергійні, талановиті і кмітливі актори-самородки, яких у кожному селі не бракувало, була б лиш чарка для натхнення. Зранку по селі бігали „цигани”, відповідно зодягнені і підмальовані сажею. Вони гадали людям на картах і канючили у них сало, масло, яйця. Усе те зносили до весільних батьків, де готувався обід. Після застілля наряджали батька і матір, садовили їх у візок або у санки і галасливо возили по селу, в основному по родичах. По дорозі танцювали під гармошку і бубон, а коли їх не було, то під рубель і качалку або під заслянку чи старе відро. І хто на що був здатний, той те і витворяв. Співали пісень весільних, в яких вихваляли батька і матір за щедрість. Ось одна з них:

Що ми в свата та й не напилися,

Що ми в свата та й не набулися.

Як підемо до свого батечка

Та сядемо коло бочечки,

Та й будемо горілочку пити,

Свого батька хвалити.

З дитячих років мені найбільше запам’яталася повесільщина у Бабайки Насті, коли вона віддавала заміж свою дочку Саньку. Возили її як весільну матір не у візку чи санках, а у великих дерев’яних ночвах і прямо по піску, якого влітку було на сільських вулицях повно. Сиділа вона у вінку з польових квітів. Коси розпущені, а на грудях кілька разків „намиста” з цибулі. Везли її два запряжених у шлеї чоловіки, а вона веслом правила, ніби їхала по воді. Люди виходили з хат і реготали. А ми, юрба дітлахів, бігли слідом, здіймаючи босими ногами піщану куряву.

Та повернемось до основної розповіді, бо це вже мене занесло трохи у сторону.

Оскільки Андрій Клунаків прилип до Тетяни, то я більше зблизився з Єгором. За кілька вечорів ми обійшли усі досвітки, провівши своєрідний огляд дівочого резерву. Дівчат скрізь було повно. А женихів не вистачало: війна забрала. Бігали по вулицях та попід вікнами одні хлопчаки віком від 15 до 17 років. Наші довоєнні дівчата нам уже не підходили. Одні постаріли, а інші повернулися з Німеччини вагітними, у їхньому числі і моя Маруся Домашенкова.

Дівчата, на яких ми тепер поглядали, були молодшими за нас років на три-чотири, і ходили вони переважно до клубу, а дехто на досвітки до Калембетів. Серед них Тетяна і Мелашка Лазареви, Надька Ярощукова, Катерина Пащенкові, Вірка Глейового, Шура Бішанова- Безсонова (моя мама, тато одружився на ній наступного року – автор), Оленка Йосипівська, Галька Оніпчиха, Дуня Грекова, Улянка Гришівська, Галька Калембетова, Анюта Шишова, Ольга Хомина.

Були у них і свої хлопці, але ще занадто молоді – такі, як ми були колись для своїх довоєнних дівчат. Це Василь Бровків, Іван Веклин, Олексій Кургелів, Василь Люликів, Іван Кониськів, Микола Редінгер, Михайло Ляхів, Василь Дяченків, Гриша Дмитра Галівця, Михайло Клунаків та деякі інші.

Ми з Єгором часто попадали на домашнє застілля до окремих дівчат. Нас, як потенційних женихів, скрізь пригощали. Адже горілки тоді хватало. Побували ми у Надьки Ярощукової, Катерини Пащенкової, Анюти Шишової, Катерини Матвієнкової. А у Гальки Оніпчихи мати пригостила нас такою самогонкою, що після неї ми вирвали і те, що позавчора їли. Казали, що стара Оніпчиха кидає у горілку якесь зілля, щоб причарувати хлопців до своєї дочки. Більше ми туди не заходили.

На Різдво пішли ми з Єгором у Западинці до його рідної тітки у гості. Як і Петро Гаврилович, вона була майстринею на усякі витівки. Зустріла нас примовками: „Ой, мої рідненькі та мої дорогенькі! Я ж вас не ждала. Чим же я вас пригощатиму та чим частуватиму?” Внесла макітерку картоплі у мундирах і миску огірків солоних, поставила пляшку з горілкою. Наливає та усе приказує: „ Оце зосталася пляшечка, пийте, дорогенькі.” Сама тільки пригубила, а ми випили, з’їли по картоплині з огірком. Сидимо, як у сливах. („Як у сливах” означає „ніяково” – автор). А вона усе припрошує: „Пийте, закусюйте. А мені треба поросяті винести.” І зникла за дверима. Випили ми ще по одній. Бачу, що Єгор невдоволений, а мені смішно. Оце, думаю, рідна тітка. Невже така бідна? Що ж воно далі буде?

Чуємо, що повернулася тітка знадвору і порається у хатині. Щось там зашкварчало. Раптом двері відкрилися, і тітка вносить велику сковороду домашньої ковбаси і четвертину горілки. Сама уже зовсім інша: прибрана, весела. „А тепер, - каже, - і пить будем, і гулять будем, а смерть прийде – помирать будем.” Поздоровила нас з Різдвом Христовим і з благополучним поверненням з війни. Вихилила повну чарку і додала: „А мені вибачайте за огірки й картоплю. Люблю пожартувать.”

Тим часом вбігла у хату її дочка Катерина. Ото вона кудись за нею посилала, як виходила надвір, а не поросяті виносила. Появилася на столі і нова закуска: сметана, холодець, білі пироги. Підзарядилися ми добряче, а ввечері Катя, якій було 18 років, повела нас на досвітки. Там, як і у Яшниках, дівчат було повно, а хлопців два чи три. Погуляли ми там. Я більше співав з дівчатами. А Єгор щось розказував смішне. Але чомусь ні одна з западинських красунь не припала нам до душі. Одні якісь перестаркуваті. Другі – недолугі, а треті – ще занадто молоді. Запрошували вони нас на Новий рік. Ми пообіцяли прийти. Але слова не дотримали.