«В России есть только один культ хуже православия - культ Дня победы. Священный трепет, придыхание, особая лексика, слова о памяти, приторная забота о ветеранах - все это вызывает приступы рвоты. Поездки молодоженов к ближайшему памятнику 1941-1945. Ежегодные установки новых памятников и мемориалов. Возрождение худших традиций советской монументальной художественно-графической пропаганды из цифр, картонных орденов Победы - не помешались ли люди? Вся эта религиозная ху*ня меня чудовищно раздражает. Все это не имеет никакого отношения к победе. Ветеранам 60 лет внушают героизм и величие поступков, они под старость даже начинают сами в это верить. В жизни никакого героизма и величия поступков не существует. Существуют патриотизм, месть, необходимость умереть, борьба за выживание и другие человеческие качества. Обожествлять эти качества - такая же глупость, как молиться мощам. Для тех, кто прошел войну, она стала очень важным, но всего лишь одним из событий в жизни. Нельзя воевать четыре года для того, чтобы оставшуюся жизнь думать только о войне. Война остается эпизодом для тех, кто выжил. Выжили, и дальше продолжают. Никакого отношения памятники, монументы, музеи и прочая пропаганда не имеют к жизни. Думают остаток жизни о войне только умопомешанные.» АРТЕМИЙ ЛЕБЕДЕВ Мій дід ветеран Другої Світової Війни повністю погодився б зі словами цього дещо епатажного,
але чесного та відвертого онука генерал-полковника Лєбєдєва Валентина Яковича () Чому? Тому що мій дід не був психічно хворим. Всі ті жахи війни, на якій він був з невеликими перервами з 17 вересня 1939 року по 2 вересня 1945 року, майор фронтової розвідки Григорій Савович Савицький постарався якомога швидше забути. Його сини знають про Другу Світову з його вуст набагато менше, ніж я. В дитинстві вони гралися його медалями та орденами, але про війну він їм нічого не розповідав. Лише не задовго перед смертю він розповів мені свою правду про ту страшенну війну. І то тільки тому, що ненавидів комуністів, які присвоїли собі ту перемогу та перетворили її на культ, про який так влучно написав Артемій. Мій дід був один з небагатьох ветеранів саме Другої Світової Війни. Він був надзвичайно щасливим, бо залишився живим, перебуваючи на різних фронтах тієї війни впродовж майже шести років. Він був двічі пораненим, пройшов через німецький концтабір і штрафбат, був розжалуваний з капітана до рядового і знову дослужився до майора. Він не був героєм, хоч був кавалером кількох бойових орденів. Він був простим фронтовим трудягою, чий військовий хист, розум та порядність спасали життя йому та його солдатам. Мій дід мав великі здібності до мов і не став видатним мовознавцем не через війну, а через злочинний сталінський режим. Коли почалися репресії на факультеті східних мов та сходознавства і його професора в 1937 році репресували, мій дід покинув університет і «сховався» в Червоній Армії. Чому він так вчинив? Не тому. Що брав участь в якійсь міфічній змові японських шпигунів, а тому, що був племінником козачого осавула з корпусу Шкуро, який після Громадянської війни опинився на еміграції. В той час цього було досить щоб опинитися на соціалістичних будовах по 58-ій статті. Ото ж опинившись в армії мій дід в 1938 році потрапив на прискорені курси офіцерського складу, бо після сталінського придушення заколоту Тухачевського Червона Армія конче потребувала офіцерів в замін розстріляних та ув’язнених. 17 вересня 1939 року мій дід став учасником війни з Польщею. Союзницькі війська Вермахту та Червоної Армії за якийсь місяць розшматували Ржеч Посполиту. Так мій дід в чині артилерійського лейтенанта став учасником першої своєї агресивної кампанії. Вдруге він побував в цій ролі на безславній фінській кампанії. Там мій дід отримав свого першого ордена і перше поранення. Правда воно було легким і дозволило йому витягти з під обстрілу фінськими стрілками тяжкопораненого командира полку. В травні 1941 року частина мого діда була передислокована в Західну Україну. Почалася підготовка до вторгнення на територію Третього Рейху. Про це ніхто не говорив прямо, але мій дід зрозумів для чого завозяться німецько-російські розмовники та перевдягаються легкі та швидкісні танки з гусениць на колісний хід. Чотиримільйонна армія добре озброєна та укомплектована кадровими військовиками була готова показати німцями що таке Бліц Кріг посталінському. Мій дід не дожив до книг Суворова, але був впевненим що Гітлер просто випередив Сталіна на кілька днів. Два агресивні режими, вчорашні союзники вчепилися в смертельному бою, потягнувши у вирву війни мільйони не винних жертв. Перші ж дні війни показали всю бездарність воєначальників Сталіна та неготовність вести оборонну війну. Частину мого діда була практично знищена впродовж двох авіа нальотів. Без прикриття нашої авіації Люфтваффе нищило частину мого діда на дорозі та полі. На якому намагалися сховатися наші військовики. Мій дід та ще кілька десятків солдатів та офіцерів вціліли якимось дивом. За кілька днів мій дід та рештки його частина опинилися в глибокому тилу ворога. Зв’язку ніякого. Брели лісами Волині на Схід аж поки не опинилися в полоні. А потім жах концтабору. Розстріли комісарів та євреїв. Дизентерія та голодна смерть. Бажання за всяку ціну попасти на роботу в Луцьк, там була надія, що жителі кинуть картоплину чи шматок хліба. І знову не смерть моєму дідові. Зося Савіцька, волинська полька, випросила мого діда з полону, сказавши, що то її брат. Потрапивши нарешті в листопаді 1941 року до рідного міста, мій дід скоро зрозумів, що в Києві він не виживе. Співпрацювати з німцями, пори майже вільне володіння німецькою мовою, мій дід не міг, а стати випадковою жертвою політики «за смерть кожного німця кожний десятий заручник має бути страчений» не хотілося. Тому до грудня 1943 року мій дід був в окупації в селі на півдні Київщини. Там і побачив, що соціалізм Сталіна мало чим відрізнявся від соціалізму Гітлера. Селянам не повернули відібрані більшовиками землі, а примусили працювати в держгоспах. Єдиною відмінність була краща організація праці та управління. Замість колгоспу в кожному селі були утворені сільгосппідприємства, які включали щонайменше п’ять сіл. Агрономічна служба складалася з одного агронома та двох його помічників, які обслуговували цілий район. Правда мій дід в держгоспі не працював. В той час німці будували дорогу з камінним покриттям від Білої Церкви до Таращі, мостити яку він і влаштувався. Потім була робота на залізниці. До речі, кабель зв’язку який поклали німці вздовж ділянки південно-західної залізниці від Фастова до Миронівки лежить до сих пір і прекрасно працює… Після взяття Києва Червоною Армією мій дід, як червоний командир, що перебував в окупації попав до штрафбату, «змивати кров’ю ганьбу». Першою військовою операцією штрафників була Корсунь-Шевченківська битва. Такої кількості бездумно кинутих на смерть людей мій дід навіть уявити не міг. А брання висот нікому не потрібних? А обстріл своїх своїми? А загран-отряди? Фільм «Штрафбат» відпочиває. Залишився живим та неушкодженим під Корсунем, дід згодом попав на схожу операцію, яка забезпечувалася штрафниками під Яссами. Там мій дід спробував відбитися від німецьких танків, які прорвали фронт гаубицями, які для того не були призначені. Результат: знищена батарея і важке поранення. Єдина втіха – поранення знімало судимість. Після трьох місяців лікування в госпіталі в рідному місті мого діда, як поліглота, комісія направила у фронтову розвідку спеціального призначення. Після навчання в розвідшколі та поновлення у офіцерському званні мій дід брав участь у операціях в Чехії, Угорщині та в 1945 році в Австрії. Пробувши до червня на окупованій Червоною Армією німецькій території мого діда відправили на Далекий Схід. А там нова війна. Правда короткотривала. Потім служба в Китаї до кінця 1946 року. Мій дід не сяткував Дня Перемоги 9 травня. Бо знав якою страшною ціною вона здобута. Скільки непотрібних жертв була принесено на її вівтар. Він бачив на свої очі наслідки ідіотских наказів, коли сотні солдтів брали непотрібні висоти. Він пам’ятав як воювали німці в 1941 році, які ті висоти да дзоти об’їздили стороною, залишаючи їх в тилу, а самі рухалися стрімко вперед. Він вважав м’ясника Жукова військовим злочинцем, який своїми діями призвів до смерті більше наших військовиків, ніж геній німецького командування. Мій дід ненавидів фальш Дня Перемоги, який почали святкувати лише в 1965 році. Він презирав тих «ветеранів», які вдягали в цей день ювілейні медалі та розповідали про своє «геройство» на фронтах, на яких їх не було. Він ненавидів колишніх енкаведистів, які цілилися його в спину, коли він воював у штрафбаті, а потім відзначали на рівні з усіма День Перемоги. Мій дід помер незадовго до початку Перебудови в кінці серпня 1984 року. Я був хронікером його життя. Він памятав всіх своїх друзів та товаришів, яким не судилося дожити до другого вересня 1945 року. Він заповідав мені кожного року другого вересня відносити той список до церкви та замовляти молебень. Він не вірив попам, але вірив в Бога, бо вважав, що тільки йому він завдячував своїм виживанням на фронтах. Він вірив, що той список треба промовляти в церкві другого вересня. Вже майже двадцять шість років де б я не був, я знаходжу православну церкву і замовляю молебень. В тому списку вже 26 років є і’мя мого діда. Коли Союз був непорушний наче мур, дід сказав мені: «Славку прийде час і поженуть цих комуністів геть. Світ очистився від нацистів, він очититься і від комуністів». Діду, все так як ти сказав і відбулося. А ці передсмертні судоми сталіністів, які ставлять на нашій землі йому бюсти, лише знак, що ми скоро очистимося… Історія повторюється двічі, спочатку як трагедія, а потім як фарс… 9 Травня 2010 року черговий фарс приватизаторів твоєї Перемоги, діду!