Людське життя починається неповторно: перший плач і ковтки повітря символізують гарний початок здорового буття на землі. Повністю сформований організм готовий до найкращого в світі: щасливого дитинства, енергійної юності, реалізованої молодості, урівноваженої зрілості та щасливої старості. Від щастя все почалось і щастям має закінчитись, себто мало б закінчитись, але життєве завдання та відповідні здобутки у кожного свої. Хтось падає сотні разів для того, щоб зробитися сильнішим, а хтось раз упав і не може піднятися, бо занадто високо поставлена ним життєва планка. Перші кроки в життя кожен намагається зробити самостійно, але буває, що з часом рівновага втрачається, і якщо хтось тебе не підтримає, не дасть впевненості, то падіння просто не уникнути. А підніматися, навіть з допомогою, буває дуже тяжко, а іноді й неможливо…

Своє життя я починав, як всі діти нашого села. Дитинство, школа… Але одне, що відокремлювало мене від всіх інших, це те, що я завжди боровся зі злом. Своїми діями намагався змінити весь світ на краще. Нерідко боротьба з несправедливістю викликала в мене тривалі емоції.

В чотирнадцять років моя внутрішня протидія злу вибухнула. Я почав писати вірші, що стали розрадою для душі. Спочатку ховався від усіх, але потім все стало явним, саме так, як і передбачав. Хлинули насмішки, приниження і все таке інше з боку однокласників, проте час рухався далі. Одного разу я вирішив піти в районну газету зі своїми творами. Ті почитали, покрутили головою, сказали добре, пишіть далі. Написав ще в обласну газету, але й звідти пролунала тиша та безмежне мовчання. Та я пішов далі по життю, хоч і кроки ставали дедалі не впевненими. Якось, дивлюся як батько ввечері захоплено читає свою улюблену газету (я її також десь читав, аледля мене ті чорні лелеки були дуже далекими…) Мабуть, ще був малим та юним, щоб зрозуміти яким цінним є те видання. Попри те, що в Україні газета була дуже відома, в наше село, яке складалося з чотирьох тисяч жителів, вона приходила лише нам. Батько завжди передплачував «Молодь України» за чесність, оперативність, відвертість та влучність написаного. З часом, коли сам підріс почав її перечитувати. Найбільше подобались рубрики про творчість та життя людей.

Читав чужі твори, аналізував свої. Потім наважився написати листа до редакції. Правду кажуть люди, що все перше й найкраще не забувається ніколи. Це найперше, що дало потужний старт сталося 21 березня 2003 року №36: (18465) в газеті «Молодь України» вийшов матеріал про мене та мою творчість. На моє превелике здивування все було опубліковано саме так, як я написав. А вірші були відкориговані так, що зайвих слів не треба було казати, над чим ще треба мені працювати. «Всеукраїнська газета мене опублікувала!», - такими словами я тішив себе і розказував всім. Навіть забіг до районної газети, щоб показати надруковане. Окрилений таким успіхом, я далі впевнено попрямував по життю. Через рік 20 травня 2004 року вийшла моя перша стаття «По щирості».


Копия з газети: "Молодь України" про Музей лісу і сплаву


Під час подорожі Міжгірським краєм Закарпатської області мене глибоко вразило те, як єдиний в Європі Музей лісу і сплаву просто помирає на очах, нікому не потрібний після того, як його зруйнувала чергова повінь. Будучи тоді студентом Дрогобицького педагогічного університету, я (трохи підтягнув себе для написання інформаційних матеріалів) написав у газету «Молодь України» про цей музей тривожну статтю. Не пройшло і два тижні, як матеріал як з’явився на сторінках «Молодіжки».

Побачивши моє переймання долею природи, НПП «Синевир» (що видає свою власну газету «Синій Вир») почав тісно співпрацювати зі мною. Навіть районна і обласні газети звернули на мене увагу, почавши щось публікувати.

Через два тижні після опублікованого матеріалу про музей, я знову потрапив у Київ. Довго вагався, але якось вирішив сходити в редакцію «Молодь України». Було це 21 вересня 2005 року. Як на долоні, пам’ятаю цей день і, мабуть, не забуду ніколи. Наче якесь тепло огортає мене, коли згадаю про цей візит. Мене зустрів великий дім з кольоровими літерами, що стояв переді мною в повний зріст. А далі двері, що крутяться, телефон в кабінці… Тремтячими руками набрав номер, а потім були сходи (ліфтом боявся їхати, щоб від мого хвилювання він не дай Бог не зупинився).Зібравшись з думками, зайшов у приймальню, а що далі було – ледь пам’ятаю від хвилювання. У великому кабінеті сидів дядько з бородою, приємної зовнішності , а на ньому сині джинси, сира сорочка і чорна камізелька. Це був редактор газети (зараз покійний Володимир Боденчук). Розмова одразу зав’язалася, його прості слова та влучні вислови щораз додавали мені впевненості. За мить я вже сидів спокійно з людиною, що займає таку високу посаду в редакції, але чомусь корони на голові не має. Людяність, простота та відвертість – ось що домінувало тоді у нашій розмові. Коли бесіда добігала до кінця, він сказав мені: «Колись ви будете працювати в газеті, можливо доля так складеться, що саме в нашій». Великому значенню я цим словам не надав, бо розумів, що до справжньої журналістики мені ще дуже далеко.

Після тієї зустрічі довго тішився, що в моєму житті почалося те, до чого завжди прагнув.

Мої статті почали все частіше з’являтися у всеукраїнській газеті Володимира Боденчука. Перед тим, як мала вийти стаття, редактор завжди мені телефонував. Та одного разу сталося так, що він якраз телефонував тоді, коли я був на лекції в університеті. Намагався потім зателефонувати у відповідь, але трубки ніхто не брав.

Життя пострибало далі. Пройшло декілька місяців і «Молодь України» сповістила трагічну інформацію: помер Боденчук. Дуже шкода було за людиною, адже одна-єдина зустріч з нею залишила в серці дуже багато тепла… Думки бентежили мене про те, що зв'язок з газетою «Молодь України» назавжди втрачено. Такі висновки взагалі шматували мене на дріб’язки. Проте, через півроку приходить лист ( якого ще й досі тепло зберігаю) від редакції, щоб я писав у газету й надалі. Радощам не було меж. Зову я з улюбленою газетою, а газета зі мною.


Копія листа


Ось так почалась моя співпраця з газетою «Молодь України»

Дуже добре, коли у нашому житті зустрічаються люди, що готові нас не лише підтримати, але й ті, яким не байдужий, наш подальший шлях. І щоб та дорога була пройдена не даремно, вони вносять свої корективи. Прожити життя лише для того, щоб зривати найкращі плоди для власних потреб, було б для кожного з нас помилковим. Зате прожити можна так, щоб, де б ти не пройшов, там завжди за тобою пройде ще хтось інший і по стоптаному йому вже буде йти легше.



П`ятниця 9 квітня 2010 №38 "Молодь України"
В’ячеслав Рошко

http://h.ua/story/265606