Найтяжчий період був уже позаду. У 1941-42 роках від голоду, ран і хвороб полонені гинули безкінечними тисячами. Їх також нещадно били і розстрілювали. А вже після Сталінграда становище стало мінятися на краще. Потік ешелонів з полоненими різко скоротився. Над фашистами вперше замаячив привид розплати за скоєні злочини, хоч не усі, почали потроху м’якшати. Принишкли і поліцаї. Деякі з них, замітаючи сліди, намагалися попасти у робочі команди або в інші табори.

Мінялася і моральна обстановка у казармах. Уночі не можна було заснути через клопів, які боляче кусалися. Але вони боялися світла, і ми збиралися під єдиною лампочкою у центрі казарми, де завжди точилися гарячі дискусії на злобу дня. Якщо раніше дехто відкрито лаяв Сталіна за колективізацію і розкуркулення, за розстріли і дружбу з Гітлером, розпатякував про те, що українців скоро відпустять додому і навіть дадуть землі, то тепер розмови точилися переважно довкола можливого розгрому німців і закінчення війни.

Хоч серед нас, поранених, не було таких, хто б добровільно здався у полон, все ж запеклі антирадянщини і кандидати у німецькі холуї траплялися. Пам’ятаю, ще у третьому блоці з одним із них я зрізався, як кажуть, до ножа. Він стверджував, що німці розпустять колгоспи, і кожному українцеві дадуть землі.

- Від німців ти получиш не більше двох метрів землі, у які тебе положать, як здохнеш! - відрізав я йому наостанку і покульгав до своїх нар.

- Сталінський виблюдок! – донеслось услід.

Сьогодні я визнаю, що у тому ярликові була якась доля мого тодішнього духовного змісту, хоч відстоював я не Сталіна, а свої патріотичні позиції.

Моє відношення до Сталіна завжди було суперечливим і до кінця не визначеним, бо я формувався у середовищі людей, які найбільше постраждали від Сталіна і у той же час аплодували йому. Ніколи не забував я і розмов моїх дядьків про те, що Ленін дав землю селянам, а Сталін відібрав її та ще й відправив найкращих хліборобів на Соловки.

Не знаю, чи була у таборі якась підпільна група, але на другий день підсів до мене чоловік років сорока п’яти, з палицею у руках і накульгує на одну ногу. Привітався і почав говорити про се, про те, розпитував, хто я, звідки, де служив, як попав у полон. А потім і каже: „Видел я вчера, как ты срезался с этим холуём. Так нельзя. Между нами могут быть доносчики. Будь осторожен, а то попадёшь в расход». Після того я трохи прикусив язика.

Незважаючи на те, що ми знаходилися буквально за сімома замками, під надійною охороною, фронтові новини доходили і до нас. Їх привозили в основному новоприбулі поранені з ешелонів. Проникали вони і через поліцаїв та козаків, серед яких були різні люди – явні вороги і співчуваючі нам. Попадали нам у руки і українські газетки. Хоч вони були антибільшовицькі і антиросійські, по тонусу окремих статей можна було здогадатися, що після Сталінграда почався новий, наступальний етап у війні. А коли завершилася Курська битва, то ми уже знали, що наші наближаються до Дніпра.

Одного разу газетка помістила оголошення про те, що через славутські ліси пробивається на захід „банда Ковпака”. Давалися його прикмети: циган, з бородою і вусами, середнього зросту, років під п’ятдесят. Тому, хто затримає «цього більшовицького бандита», обіцялась чимала винагорода. Її сума з моєї пам’яті вивітрилась. Але цікаво, що Ковпака названо циганом, бандитом і конокрадом, щоб викликати неприязнь у населення. Та ми знали, що то партизани, навіть чекали з надією можливого нападу на табір, щоб і собі піти у ліси.

Періодично у табір навідувалися „спеціалісти” по євреях і комісарах. Тоді усіх нас роздягали догола, шикували в одну шеренгу і прискіпливо оглядали. Якщо половий член обрізаний, значить „Юдо”. Комісарів виділяли в основному по золотих зубах у роті. І тих, і других забирали, і більше їх ніхто не бачив.

Появлялися інколи власівці у німецькій формі з нарукавними знаками „РОА” (Русская освободительная армия). Сталін та багато його соратників типу Кагановича звинувачували український народ то у різних саботажах (хлібоздачі, колективізації), то у лояльності до фашистських окупантів, то у збройному опорі (бандерівців на західноукраїнських землях). Але ж проти сталінського режиму боролися сотні тисяч руських у рядах армії Власова.

Тих, хто повністю одужав, власовці агітували вступати у свої ряди. Не знаю, які були результати, бо до нас, інвалідів, вони не заходили. Думаю, що добровільно до них могли піти лише одиниці – ті, хто прагнув звести свої рахунки зі сталінською системою за репресії. А дехто у такий спосіб ризикував, аби урятуватися від голодної смерті, плекаючи надію перейти у слушний момент до своїх. Та хибний шлях не міг привести до бажаної мети. Бо коли вони перетинали лінію фронту чи здавалися, то „свої” не питали їх про наміри, а розстрілювали на місці.

Наближалася осінь 1943 року. Бої уже йшли на Дніпрі. Нас почали стригти, мити, прожарювать одяг, давати профілактичні уколи від різних хвороб і вантажити в ешелони для відправки далі у тил. Хоч раз ми попали у баню. Німці, очевидно, боялися везти до свого рейху разом з нами і наших породистих вошей. У кінці жовтня попав і наш блок у черговий ешелон, так і не діждавшись визволення.

Пробідував я у Славутському „грос-лазареті” рівно рік. Він був для мене і страхітливим і одночасно у якійсь мірі поблажливим. Мені не судилося упасти трупом у приміські рови. Я голодував, але не опускався до рівня пропащого доходяги. Завжди умивався, не їв трави, не прокурював своєї пайки хліба і не накидався на недоїдену баланду померлого сусіда. Але уперто чіплявся за життя, і ні разу мене не покидала віра, що я виживу. У чомусь мені везло. Насамперед у тому, що попав я у полон не у сорок першому році, а у сорок другому, коли маховик смерті крутився уже чуть повільніше. Повезло, що зустрів я тут свого земляка Шенгерія Петра. Завдячний я й тому, що був сухорлявий і зміг прожити на самих мізерних харчах.

Кожен з нас мріяв про домівку, як про близький, але недосяжний рай, хотів якось послати вісточку про себе. Але здійснити свй намір не міг. І не було жодного випадку, щоб хтось із рідних довідавсь звідси про свого сина, чоловіка чи брата. У всякому разі, я про таке диво не чув. Нас запроторили у таке пекло, двері якого були закриті наглухо. Одного разу перед вечором я заліз під лавочку, яка стояла перед блоком, і, лежачи на спині, почав вирізати коскою свою домашню адресу. Вже кінчав, як почулося гавкання вівчарок. То черговий німець з двома поліцаями замикав наші блоки на ніч. Я дочеркав поспіхом своє прізвище, ім’я та по-батькові і зашкутильгав у казарму. А собаки уже летіли. Після сигналу „відбій” вони могли розірвати того, хто загаявся надворі. Яке ж було моє здивування, коли, приїхавши у сорок п’ятому році додому, я знайшов у матері листа від сержанта Шевченка Миколи, родом з Гадяцького району, який писав з фронту, що визволяв Славутський табір і побачив на поваленій лавці моє прізвище і домашню адресу. Отже, мої рідні знали, що я знаходився у полоні, ждали кінця війни і надіялись на моє повернення додому. Я зразу ж написав вдячного листа сержантові на його домашню адресу. Відповіли батьки, що Микола з війни не повернувся.

Не знаю, чи німці тоді встигли усіх вивезти у свій тил, чи якусь частину залишили, зокрема інфекційні блоки. А може, немічних постріляли. На Нюрнберзькому процесі, а також у пресі після війни цей „грос-лазарет” смерті не раз згадувався. Читав я, що там відкрито пам’ятник мученикам табору і що були зустрічі з тими в’язнями, які вижили. Але я туди не їздив. Недолюблюю наших політизованих зустрічей. У них є щось фальшиве і нечесне. Вони використовуються, як правило, в ідеологічних цілях, для прославлення того режиму, який фактично відмовився від нас, зарахувавши у категорію „зрадників”, а також для самореклами тих, хто знаходиться при владі. Послухаєш їх, як вони вболівають про полеглих і пропавших без вісти – і мимоволі згадуєш тюрми і лісоповали, переслідування і дискримінації для тих, хто, усім смертям назло, вижив, повернувся з гітлерівських таборів і попав у сталінські.

Якщо ж мені вдасться відвідати те страшне гробовище, то, знявши шапку, тихо обійду його, постою мовчки біля колишніх ровів, а може, впаду на коліна і заплачу. Але так, щоб ніхто не бачив.

ВОЛОДИМИР-ВОЛИНСЬКИЙ ТАБІР

В останніх числах жовтня 1943 року наш ешелон виїхав на Шепетівку і Здолбунів, а далі у сторону Ковеля. Але з півдороги повернув чомусь назад, а потім – в об’їзд у західному напрямку. Пройшла чутка, що партизани десь під Ківерцями колію зірвали.

На другий день, в обідню пору, прибули до Володимир-Волинська.

У Володимир-Волинську було два табори. Один, з особливо жорстоким режимом, для офіцерів, другий – для рядових, куди і нас привели. Правда, і тут під маркою рядових були і командири. Навіть одного генерала мені показували. Високий, повний, років п’ятдесяти п’яти. У нього була подушка, і санітари підгодовували його кращими харчами. Сам я не бачив, але так говорили. Очевидно, тут уже була підпільна організація.

Казарми були менші, ніж у Славуті, здається двоповерхові, цегляні, з загратованими вікнами. Але нари такі ж дерев’яні, двоярусні. І харч такий же, і так же хотілося їсти. Розпорядок був строгий, але більш справедливий. Нас ніхто не бив і не матюкав. Оскільки наш барак був інвалідним, то хліб, чай і баланду розносили санітари. Наш ряд обслуговував Фірсов, ніби молодший лейтенант. Він не лаявся, по-доброму розв’язував конфлікти, і ми його поважали. До того ж він був з поранених. Бо накульгував при ходьбі. А поліцаї до нас діла не мали. Вони чергували надворі і стежили за тим, як виконуються різні роботи по табору.

Інвалідним був лише наш блок, решта – робочі. Полонених на роботу до міста водили німці. Якщо конвоїри попадались співчутливі, то назад полонені приносили картоплю, овочі, фрукти. Тоді ці продукти дешевшали і на наших табірних базарах.

У цьому таборі мені теж трохи повезло. Попав на етап полонений, який займався чоботарством. У нього були деякі інструменти, яких він узяти з собою не міг, так як у дорогу дозволялося брати лише котелок і ложку. І я купив у нього молоток, пару шил, кусок смоли і воску, а також клубочок пряжі. Усе те йому діставали санітари, яким він шив або ремонтував взуття. Віддав я йому за усе свою ще добру шинелю, а собі узяв його приношену. Крім того, дав ще дві пайки хліба (сам не їв його два дні) і обмінявся котелками. У мене був новий казенний, а у нього - саморобний жерстяний.

Хоч батько не вчив мене чоботарству, вважаючи це ремесло брудним, та я часто спостерігав, як він суче дратву, як строчить, як забиває дерев’яні цвяшки тощо. Тому й вирішив попробувати, чи зумію я хоч не шить, так ремонтувать взуття. Наробив я з березового поліна гвіздочків, насукав дратви і почав латать свої ботинки, потім – сусідські. І діло пішло. Правда заробітки були невеликі і від випадку до випадку. А головне, у мене не було спочатку шкуратків на латки. І від тої роботи усе ж була інколи деяка харчова підтримка, особливо коли ремонтували чоботи санітарам. Вони приносили, крім баланди, ще й старе взуття з померлих. Я його підремонтовував і продавав або різав на латки, союзки, підметки. Приходили санітари з інших блоків з халявами, передами і підошвами, щоб я пошив їм нові чоботи, та чоботар був з мене ще такий, що доводилось відмовлятися. Не було колодок. І боявся, що не зумію.

Поряд зі мною лежав Митров Михайло – хороший хлопець з покаліченою ногою, яка уже зажила. Я його підгодовував, якщо було чим. Родом він був з хутора Подковського Успенського району Краснодарського краю. Він з любов’ю розповідав про свою родючу і багату Кубань і про звичаї козаків, яких за наказом Катерини II переселили з України на Кубань. Знав він українську мову і наші пісні. А працював перед війною робітником на бойні. От ми з ним і подружилися. Після війни ми переписувалися. Він одружений. Має двоє дітей. Усе запрошував мене до себе у гості. Та я за роботою та сімейними обставинами так і не з’їздив. Якби воно ближче. Чи живий він ще – не знаю.

У 1965 році я був у Володимир-Волинську на семінарі завучів середніх шкіл. Відбулася екскурсія по місту, яке ще в XII столітті було центром князівства. У ньому ще залишилися пам’ятки сивої давнини. Побували ми і на тому місці, де був наш табір. Хотілось мені зайти у городок і у барак, де я лежав, але там була військова частина, і стороннім не дозволялося заходити. Побули ми тільки на місці колишніх ровів, в які звозили грабаркою мертвих в’язнів табору. На постаменті височить висохлий скелет військовополоненого з піднятою рукою, а друга рука підтримує вмираючого товариша. Обоє основані колючим дротом. Я дивився на пам’ятник, слухав розповідь екскурсовода і був ніби сам не свій. Це помітила Катерина Іванівна – завідуюча методкабінетом з інституту удосконалення кваліфікації вчителів. Вона запитала: „Що з Вами, Ви такий блідий?” Я відповів, що болить голова. Але не признався, що знаю краще за екскурсовода, що тут творилося. Хоч були уже не сталінські часи, та Радянська влада ніколи не ставилась до нас, військовополонених, зі співчуттям. Ми завжди були у підозрі і писали при вступі на роботу в автобіографіях і анкетах, чи був у полоні або на окупованій німцями території. Сталіна не було, але сталінщина жила в його ідейних наступниках. Особливо у середовищі елітної партократії.