У липні 1944 року розпочалася Білоруська наступальна операція гігантських масштабів. Через місяць вона завершилася повним розгромом усього центрального угрупування ворожих армій. Наші війська вступили на територію Польщі. Війна тепер котилася до кордонів Німеччини. Такого повороту подій гітлерівське командування не чекало. Залатать фронтовий пролом у сотні кілометрів не було чим.

У тилах ворога почалася паніка. Залізничні колії і шосейні шляхи були забиті ешелонами, технікою, відступаючими військами. З повітря їх супроводжувала наша бомбардувальна авіація. Це було повторення 1941 року, тільки у зворотному напрямку.

Наступний реальний шанс і нашого визволення. Німці зганяли здорових полонених у колони і пішим ходом гнали на захід. Нас, інвалідів, у кількості 160 чоловік повантажили у вагони і почали везти то в один, то у другий бік. Там залізниця не в змозі нас пропустити, а там якийсь табір не приймає, бо своїх полонених нема де дівать.

Нарешті наш ешелон опинився за колючим дротом. Такого ще не було, щоб залізниця була підведена у самий табір. І ніби звичайнісінька станція є, з вивіскою, з черговими по вокзалу. Та усе то була декорація. Тут приймали ешелони з євреями та іншими категоріями людей, приречених на спалення у газових камерах. Вивантажували, вели мимо „вокзалу” у спеціальні бараки, сортували і відправляли у „баню”, з якої уже вони ніколи не виходили живими.

Це був Майданек.

Усю ніч наш ешелон простояв на коліях. Очевидно, десь вирішувалась наша подальша доля – спалить чи ще кудись везти.

На світанку нас усе-таки випустили з табору і через кілька годин їзди вивантажили у фортеці Демблін. Тут ми пробули три чи чотири дні. Пройшли санітарну обробку і баню. Нам повністю поміняли верхній одяг і білизну. Дали прожарене німецьке шмаття у перемішку з нашим, а замість ботинок і чобіт – дерев’яні колодки. Після цього повантажили у вагони і повезли далі на захід.

Десь на кордоні з Німеччиною знаходився великий пересильний табір №336, у якому нас і розмістили у дерев’яних бараках. Через цей табір, у якому збереглися порядки сорок першого року, пройшли, мабуть, усі радянські військовополонені, які направлялися у Німеччину. Начальником тут був якийсь Сашка. Не людина – звір. Здоровенний, рижий, років сорока п’яти. Ходив завжди з товстою, сукуватою палицею у руках і бив нею нещадно, до смерті. Казали, що ніби він білорус із репресованих чи розкуркулених.

Кожного ранку у супроводі свого заступника, який видавав себе за майора, і кількох поліцаїв Сашка ходив із блоку у блок і влаштовував дикі видовища, які називав фіззарядкою і профілактикою. Вистроював полонених рядами, брав у рот свисток і по його сигналу вони присідали і піднімалися до тих пір, поки хтось знемагав і падав. Тоді цей кат або його мордасті помічники пускали у хід свої дерев’яні кийки. Були і інші методи знущань. Одягав Сашка на праву руку перчатку і йшов уздовж рядів, вибираючи чергову жертву. Щось не сподобалось йому у поставі, одязі чи у погляді полоненого, і Сашка одним ударом збивав його з ніг. Це уже була профілактика.

Коли ми приїхали, завітав він із своїми опричниками і до нас. Обійшов, подивився і тільки матюкнувся кілька разів. Знущатися не було над ким, ми і так були нещасні. Він пішов геть і більше не появлявся.

Прожили ми у цьому таборі з місяць. Доки інвалідів набралося кілька сотень, на цілий ешелон. Тоді нас повезли у саму Німеччину і висадили аж на околиці Дортмунда – великого промислового міста. Тут розміщався міжнародний табір для військовополонених – американців, англійців, французів, поляків, югославів. Нас від них відокремили, щоб виключити будь-який зв’язок. Але ми знали, що жили вони далеко краще за нас. Годували їх за іншою нормою. Крім того, одержували вони посилки по лінії Червоного Хреста. А від нас Сталін відмовився, сказав, що у нього немає полонених, а є лиш зрадники Батьківщини. А у полон по його ж вині попали мільйони, серед них було дуже багато таких, хто бився з фашистами до останнього патрона і до останнього подиху, попавши у полон тяжко пораненим. Цей табір запам’ятався мені насамперед страшним бомбардуванням, якому англо-американська авіація піддала промисловий Дортмунд. Було це уночі. Вибухи змушували нас держати свої роти відкритими, щоб у вухах не полопалися барабанні перепонки. Земля здригалася і горіла. Здавалося, що от-от бомби посипляться на табір і нам буде кінець. Та жодна з них не впала на наші голови, а від промислових об’єктів міста лишилися одні руїни. Союзники бомбили намічені об’єкти точно, і про табір, очевидно, знали.

АЛЕКСІСДОРФ І ВЕТМАРШ

Війна, розв’язана фашистською Німеччиною, вступала у завершальну фазу. Союзники, побоюючись, що Радянський Союз захопить і без їхньої допомоги пів-Європи, нарешті відкрили другий фронт. Наші війська наближалися до гітлерівського лігва зі сходу, і ніяка сила не могла їх зупинити. Відчуваючи, що приходить кінець, нацисти почали замітати сліди своїх кривавих злочинів: маскували рови з горами трупів, демонтували засоби масового знищення людей, а військовополонених розвозили у глибинні райони рейху.

Восени 1944 року нас в останній раз повантажили у вагони і з Дортмунда повезли у північному напрямку. Очутилися ми аж під Голандією. Тут серед боліт і лугів розміщалися два великих табори – Алексісдорф і Ветмарш. Сюди з усіх кінців звозили радянських військовополонених, які стали інвалідами. Серед нас були безрукі і безногі, понівечені кулями і осколками, німецькими прикладами і поліцейськими киями. Усього близько 20 тисяч. Деякі з нас хворіли на туберкульоз. Лікарів не було. Хіба якийсь об’явиться з тих же костильників.

Я спершу попав у Алексісдорф, а через місяць мене перевели у Ветмарш. Чому – не знаю, різниці між ними не було ніякої. Назви цих таборів, очевидно, походили від однойменних населених пунктів, які були десь поблизу, але ми їх не бачили. Довкола виднілися лише дроти та сторожові вишки. Охорона повністю складалася з німців. Вони також були закріплені за блоками та бараками. Поліцейської служби з числа самих полонених тут уже не було. Колишні жорстокі поліцаї 1941-42 років розпорошилися по таборах і робочих командах, де маскувалися під рядових доходяг. Але якщо когось із них пізнавали, то у першу ж ніч убивали або душили, а потім викидали у туалетні ями.

У кожному бараці проживало біля двохсот чоловік. У бараці був староста. У його розпорядженні була група санітарів, які прибирали казарму, працювали на кухні. Привозили баланду. Забирали померлих та виконували деякі роботи по двору. Над старостами бараків стояли начальники блоків. А вже табірне вище начальство складалося з німців.

Пізніше я дізнався, що у таборі була міцна підпільна організація. У кожному блоці були її осередки, які очолювали колишні командири Червоної Армії. Підпільники були фактичними господарями у блоках і бараках. У бесідах і розмовах вони підтримували нас морально. Вселяли віру у скоре визволення і повернення на Батьківщину. Очолював табірне підпілля літній моряк, а у нашому бараці – Кузьма Безрукий. Прізвища його не знаю, так його усі звали, бо не було у нього однієї руки.

Порядок у бараках був нормальний. Німці у наші справи майже не втручалися, а свої начальники були чуйними і справедливими. Конфліктні ситуації розбиралися колективно, і винних карали загальним осудом або переведенням до іншого барака. Заборонялося грати у карти, і ніхто уже не програвав останньої пайки хліба, як у Славуті. Але харчування було таке ж, як і раніш. Німцям, очевидно, самим уже не було чого жерти, не те що про нас думати.

Почав я шукати якесь допоміжне заняття, щоб хоч коли-не-коли угамувати голод додатковим шматочком хліба. Мій чоботарський інструмент залишився у Володимир-Волинську. Та й роботи для чоботарів тут не було, бо майже усі ми, окрім санітарів, шкрьобали у дерев’яних колодках. Став я придивлятися до одного чоловіка, який плів із соломи красиві корзинки і за кожну брав по буханці хліба. Два чи три дні – і корзинка готова. А забирали їх у нього ті полонені, яких водили кудись на роботу. Їм удавалося продати німкеням дорожче, а також дістати сніп соломи, тонкого і гнучкого дроту, а також деяких красителів. Просиджував я біля нього годинами і усе придивлявся, як він робить. А у кінці дня брав рештки соломи, яку він викидав як непридатну. І сам пробував плести жгути до корзинки. Коли відчув, що виходить, попросив одного з робочих, Єлькіна Олексія, уродженця Кіровської області, щоб він приніс мені сніп соломи, і я буду для нього плести такі ж корзинки.

Одного разу він приніс мені соломи і тонкого дроту, а красителями стали: німецька зелена шинеля, хімічний олівець і червоний стрептацит, якого я купив кілька таблеток. Таким чином у мене було три кольори: синій, червоний і зелений кольору капустяного листка. З гарного снопа вимолоченої ціпом соломи може вийти 7-8 корзинок. З кожної стеблини вирізається три або чотири частини – від колінця до колінця – і за своєю товщиною сортуються в окремі пучки. Потім ці пучки фарбуються у гарячій воді, після чого вони гарно виблискують.

Сам процес виготовлення корзинки такий. Спершу з картону треба зшити коробочку. Орієнтовна її довжина – 25-30 см, ширина – 15, висота – до 10 см. Потім обклеїти її зсередини гарною шовковою, бархатною або сукняною тканиною. Тоді виплести жгут довжиною біля трьох метрів і товщиною у діаметрі два з половиною сантиметри. Жгут схожий на вірьовку. Плететься він з чотирьох соломин – синьої, червоної, зеленої і білої, які повинні бути мокрими, щоб не тріскалися. Стержнем жгута є дротинка, на яку нанизана теж соломинка. Жгут відливатиме чотирма кольорами, які ніби обвивають його по спіралі. Далі обшиваємо коробочку знизу і зверху, а також і кришку. А тоді робимо віконця з дротиків і соломки, усього шість, а на кришці – пірамідки і ручку, а також замочок збоку.

Корзинка готова. Вона вабить око, інтригує, як-то зроблено таке диво. У ній можна зберігати жіночу парфумерію, гудзики, голки, нитки, цукерки. Але проживе вона два-три роки і вицвітає. Втрачає свою первородну красу.

Найчастіше мої корзинки продавав на волі Єлькін Олексій. Там йому за неї давали буханку або й дві хліба та ще й картоплі торбину, а мені він завжди приносив хлібину. Одну корзину мені вдалося сплавити німцеві, який охороняв табір. Наблизився я до дротяної загорожі, показую і говорю німецькою:

- У мене красива корзинка.

- А що ти за неї хочеш? – запитує він.

- Одну буханку хліба, - відповідаю.

- Кидай я подивлюся.

Треба сказати, що німці у таких торгових відносинах з нами були чесними, не обдурять. І я, обмотавши корзинку у чисту ганчірку, кинув її через дроти. Німець обдивився її і пообіцяв завтра, у цей же час, принести плату. На другий день він знову чергував на цьому посту, перекинув мені буханку хліба і згорток бутербродів з ковбасою. Отже, на кінець війни і німці другими стали, уже не стріляли з вишок і торгували з нами. Прийшов я у барак, з’їв бутерброди, запив чаєм, а хлібину поклав у торбу під голови і міцно заснув з ситим шлунком.

Так що справи мої пішли на краще. Я не голодував і давав інколи хліба своєму землякові з села Луки Капинусу Петрові, який був дуже худий і кашляв. Після війни він повернувся додому з палицею у руках і з туберкульозом у легенях, прожив років два чи три і помер.

Торгівля з волею через робочі команди і німців, які їх охороняли, ішла повним ходом. Контингент інвалідів був постійним, він поступово обростав усякими інструментами, з допомогою яких вироблялися дивні речі: дерев’яні шкатулки, оздоблені візерунками з міді, бронзи, алюмінію чи просто вирізані ножиком. Солом’яні корзинки, портсигари, люльки. Різнокольорові рамки для фотографій, перстні. Чоботарі шили з сукна гарні тапочки з квіточками. І усе те обмінювалось на хліб і картоплю. А там, на волі, можливо, продавалося і за сало, яйця. Навіть за марки.

Десь недалеко від нас було море, а за ним Англія. У тихі, погожі вечори ми спостерігали, як туди німці випускали свої ракети ФАУ-1 і ФАУ-2. Вони залишали після себе вогняні сліди. І у відповідь майже кожного дня, починаючи з 10-ї години ранку, з Британських островів летіли у глиб Німеччини величезні армади англо-американських бомбардувальників. Їх було так багато, що не можна було порахувати. І летіли вони з годину часу по усьому видимому небосхилі. Поміж ними кружляли невеликі винищувачі. Ніхто не вів по них зенітного вогню. І ніхто з німецьких авіаторів їх не переслідував. Це було просто неможливо.

Ми проводжали їх заздрісними поглядами і говорили: „ Летять до Гітлера у гості.” Союзна авіація методично і планомірно руйнувала промисловий потенціал фашистського рейху.

Гітлерівська Німеччина конала. Вичерпувалися її людські, воєнні і матеріальні резерви. На фронті не вистачало солдатів, а у тилу – робочих рук. Німці змушували працювати військовополонених, а також молодих людей, вивезених примусово з окупованих країн. Але ці категорії робітників вдавалися до саботажу, псували станки і саму вироблену продукцію.

У нашому таборі усе частіше проходили комісії по відбору робочої сили на шахти і заводи, а також у села, для сімей, які втратили на фронті годувальників. Шахт боялися. Звідти інколи привозили до нас знесилених і хворих полонених. Деякі самі себе травмували у такий спосіб: прикладали до тіла розпечену картоплину, вона обпікала живе м’ясо людини. І починалося гниття рани, яка довго не гоїлась. Лікарі не могли визначити, що воно за хвороба, і списували таких полонених у табір. А от на сільськогосподарські роботи ішли охоче, бо там хазяїни добре годували, щоб полонений міг на повну силу працювати. Але туди брали лише інвалідів з незначними зажилими травмами кісток. На чергову комісію пішов і я без палки, і мене зарахували у сільськогосподарську команду. Було це у кінці лютого 1945 року.