У грудні сорок шостого у нашому житті настав перелом: мене призначили комірником колгоспу.У ті голодні часи то був майже порятунок. Тепер усі наші продовольчі проблеми відпали самі собою. У нас був хліб, якась крупа чи пшоно, олія. Але жили ми скромно. Тримали кабана і свиноматку, десятка півтора курей, а пізніше, як перейшли у свою хату, придбали і свою корову.
Я щоденно з ранку до вечора був на роботі, а влітку і восени працював майже круглодобово.
... Читати далі »
Настало спекотне літо 1946 року зі жнивами і обмолотом хлібів. А ночі були хоч і короткі, але місячно-зоряні, ліричні. Мені все більше подобалася Шура Бішанова (справжнє прізвище Безсонова з’ясувалось пізніше – автор). Я зустрічався з нею, проводив додому. Йшлося до одруження. Мати схвалювала мій вибір.
Шура була сиротою. Батьків вона втратила у голодному тридцять третьому році. З Харківського дитячого розподільника її, п’ятирічну, привезли у Яшники (Полтавської області – автор), де вона і виховувалась у колгоспному патронаті. На початку війни (1941-1945 роки – автор) старші вихованці розлетілися хто куди, а її, найменшу, забрав до себе бездітний голова колгоспу Падалка Самійло Сергійович. Та його незабаром засудили на десять років за те, що головував при німцях. Залишилася Шура одна на хазяйстві, яке їй перейшло за вироком суду. З 16 років почала ходити на роботу у колгосп, а також була листоношею і вихователькою
... Читати далі »
Мій перший „медовий місяць” (грудень 1945 року - автор) пролетів швидко. Почався другий. А я ніяк не міг визначитися з роботою. Єгора прилаштував лаборантом на спиртзаводі його родич Солонуха Антін Павлович, який працював у райкомі партії. А моє працевлаштування було важким і болючим. Куди я не кидався у пошуках роботи, усюди натикався на одну і ту ж перешкоду. Бувших військовополонених не дозволялося брати на будь-яку престижну службу, особливо керівну. Тільки рядовим у колгосп або чорноробом на завод, шахти чи лісоповал.
Про працевлаштування я думав з першого ж дня повернення у рідне село. Продовжити навчання на третьому курсі землевпорядного технікуму у ті голодні роки я ніяк не міг: не було за що. Завербуватися на шахти чи лісорозробки, з яких інші тікали, теж не виходило.
За протекцією дядька Олексія, який працював у середній школі учителем, ... Читати далі »
Після усього пережитого (війна і полон - автор) мій перший місяць у рідному селі (грудень 1945 року у селі Яшники Полтавської області - автор) можна назвати медовим місяцем. Я ніби удруге народився і зразу ж поринув у вир молодіжного життя.
На той час хлопців мого віку у селі майже не було.Вони або полягли у боях, або ще десь дотягували свою армійську лямку. Дещо раніше мене повернувся з госпіталю Галівець Андрій Григорович (Клунаків). Дома був і Мигаль Микола Тимофійович (Симончуків), який в армію не призивався за станом здоров’я.
Спершу пішов я до Андрія. Він був молодший за мене на один рік, тому на фронт попав уже у 1943 році, після звільнення села від окупантів. Він форсував Дніпро, визволяв Білорусію і у Прибалтиці був тяжко поранений. Але вилікувався і повернувся додому.
Обнялися ми, поцілувалися. Мати зразу ж п
... Читати далі »
Демобілізованих набрався цілий ешелон. Серед них було чимало солдатів і сержантів старшого віку, а також учителів, спеціалістів народного господарства. Проводжали урочисто. Грав духовий оркестр, виголошувались прощальні – напутні промови. Усім вручили подарунок – відріз на костюм. Дали й мені. Очевидно, обійшлося уже без відому і санкції особливого відділу. Поверталися на Батьківщину гучно й помпезно. Увесь ешелон був обліплений лозунгами. Солдати везли додому повні чемодани „буржуазного тряпья”. У вагонах його програвали один одному у карти, а також вимінювали на нього на зупинках, особливо у Польщі, смердючу самогонку, і пили. Дехто, перебравши, попадав під міжвагонні буфери і під колеса.
Я у тому шумі і гамі почував себе трохи незручно, бо не мав ні грошей, ні зайвого „тряпья”. У моєму речовому мішку лежало тільки вкрай необхідне: подарований відріз на костюм, чорна куртка із штучної шкіри, зелені англійські штани, біла сорочка у смужку і нові цивільні черевики.
... Читати далі »
На другий день до сарайчика прийшли наші українські дівчата і хлопці. Вони були забрані у Німеччину, тут працювали на якійсь фабриці і жили у гуртожитку. Принесли нам їсти і деякі новини. Переночували ми ще ніч, а уранці наші охоронці кудись зникли.
ВИЗВОЛЕННЯ
Між тим артилерійська канонада ставала ближчою і гучнішою. Ми усю ніч прислухалися і майже не спали. Вранці ніхто не відмикав сарая. Але через щілини ми помітили, що наближаються з собакою чи то есесівці чи поліціянти. Стали вони забивати двері дошками наглухо. Ми сполошилися: невже спалять? І тут же почали ложками і руками рити проходи у кількох місцях попід сараєм, щоб в останній момент вискочити і тікать.
Тим часом перестрілка, уже автоматна, була зовсім близько, і німці кудись дременули. Пройшло з півгодини. Раптом чуємо голоси наших дівчат. Хтось відриває дошки і збиває замок. Двері відчиняються, і входять два англійських солдати у с
... Читати далі »
Відібрали нас, команду із 20 чоловік, постригли, вимили у бані, видали пристойний одяг, черевики і повезли автомашиною у південно-західному напрямку, ніби до кордонів із Францією. Проїхали ми кілометрів зі сто, а може, й більше і зупинилися у селі біля містечка Брамше. Там нас розмістили у невеликому будиночку з дерев’яними нарами і загратованими вікнами. За стіною посилилися два наших охоронці – очевидно, відставні солдати полудневого віку. Вони видали нам солом’яні матраци, подушки і старенькі байкові одіяла. Це вже було майже по-людськи, не те що у таборі на голих дошках. З’ївши пайки хліба, які нам видали у таборі на дорогу, і запивши водою, ми полягали спать, щоб на зорі піднятися і йти на роботу до бауерів (хазяїнів).
Серед нас були хлопці бувалі. Вони розказували, що хазяїни можуть попастися злі і лагідні, але усі вони годуватимуть нас добре, щоб годилися для робот
... Читати далі »
У липні 1944 року розпочалася Білоруська наступальна операція гігантських масштабів. Через місяць вона завершилася повним розгромом усього центрального угрупування ворожих армій. Наші війська вступили на територію Польщі. Війна тепер котилася до кордонів Німеччини. Такого повороту подій гітлерівське командування не чекало. Залатать фронтовий пролом у сотні кілометрів не було чим.
У тилах ворога почалася паніка. Залізничні колії і шосейні шляхи були забиті ешелонами, технікою, відступаючими військами. З повітря їх супроводжувала наша бомбардувальна авіація. Це було повторення 1941 року, тільки у зворотному напрямку.
Наступний реальний шанс і нашого визволення. Німці зганяли здорових полонених у колони і пішим ходом гнали на захід. Нас, інвалідів, у кількості 160 чоловік повантажили у вагони і почали везти то в один, то у другий бік. Там залізниця не в змозі нас пропустити, а там якийсь табір не приймає
... Читати далі »
Коли німці перекидали нас із Славути у Володимир-Волинський, то, очевидно, вважали, що це вже глибокий тил. Геббельсівська пропаганда галасувала на весь світ про „неприступний східний вал” по Дніпру. Та у жовтні 1943 року наші війська форсували у кількох містах цю велику українську ріку, а 5-го листопада вибили фашистів із Києва і почали їх громити на Правобережжі. Ми про це знали. Знову затеплилася надія на визволення. Та взимку почалася поспішна евакуація. Нас повели до вокзалу і почали заганяти у холодні вагони-телятники. Понабивали так, що стало тепліше, і повезли далі на захід, уже за межі Батьківщини.
Вивантажили нас у Польщі, біля містечка Сідлець Люблінського воєводства. Тут на піщаних горбах розкинувся табір з десятками бараків, ізольованих один від одного колючими дротами. Тут я перебував з півроку, здається до липня 1944 року, тобто до початку Білоруської війсь
... Читати далі »
Найтяжчий період був уже позаду. У 1941-42 роках від голоду, ран і хвороб полонені гинули безкінечними тисячами. Їх також нещадно били і розстрілювали. А вже після Сталінграда становище стало мінятися на краще. Потік ешелонів з полоненими різко скоротився. Над фашистами вперше замаячив привид розплати за скоєні злочини, хоч не усі, почали потроху м’якшати. Принишкли і поліцаї. Деякі з них, замітаючи сліди, намагалися попасти у робочі команди або в інші табори.
Мінялася і моральна обстановка у казармах. Уночі не можна було заснути через клопів, які боляче кусалися. Але вони боялися світла, і ми збиралися під єдиною лампочкою у центрі казарми, де завжди точилися гарячі дискусії на злобу дня. Якщо раніше дехто відкрито лаяв Сталіна за колективізацію і розкуркулення, за розстріли і дружбу з Гітлером, розпатякував про те, що українців скоро відпустять додому і навіть дадуть землі, то тепер розмови точилися переважно довкола можлив
... Читати далі »
Головна