СЛАВУТСЬКИЙ „ГРОС - ЛАЗАРЕТ”

Із П’ятигорська ешелон з пораненими виїхав уночі. Супроводжували його есесівці і допоміжна група поліцаїв. Перші, очевидно, здійснювали охорону, а другі – нагляд за нами в дорозі. Жодного лікаря або медсестри в ешелоні не бачили. Серед нас були дуже тяжкі хворі, дехто з них не витримав дороги. Але померлих з вагонів не виносили до кінцевої зупинки. Поліцаї мали свій окремий вагон, але на зупинках кожен з них перевіряв свій підшефний, у якому призначав старосту і чергових, перераховував нас, давав команду виносити нічні відра та набирати воду.

Нас у вагони наклали, як оселедців у діжку. Лежали ми щільно один біля одного. Правда, не на голих дошках, а на госпітальних матрацах. Це полегшувало страждання тих, у кого були тяжкі поранення. Особливо кістково-скелетні. І все ж коли вагони сіпались, рушаючи з місця, або раптово зупинялися, трахкаючи буферами, ці нещасні скрикували, ... Читати далі »

Бой оборвался как бы внезапно, (атака курсантів 13 роти Полтавського військового автотракторного училища у П’ятигорську 10 серпня 1942 року – автор), и по ложбинке поползла зловещая тишина. Её нарушали только редкие, постепенно угасавшие стоны раненых. Когда рассвело, первым к месту боя устремился вражеский танк. Простучав гусеницами, он остановился почти рядом с разбросанными телами. Из открывшегося люка высунулся гитлеровец в тёмном комбинезоне, с пистолетом в руке. Что первым ему бросилось в глаза? Разбросанные по траве чужие солдаты, ещё сжимающие винтовки в своих остывающих руках. Вдруг голова одного из них чуть приподнялась и снова упала на землю. Тогда гитлеровец направил в неё пистолет и стал целиться. Сухо треснул выстрел, и винтовка из рук солдата выпала.

Это был Владимир Штермеров. Двенадцать осколков разорвавшейся мины впились в его тело. Но все раны, как позже выяснилось, были сравнительно лёгким ... Читати далі »

ЭХО ВОЙНЫ ПРИБЛИЖАЕТСЯ

К лету 1942 года жизнь в городе Пятигорске во многом изменилась, побледнела и обеднела. Приближалось тревожное эхо войны. Госпитали переполнялись ранеными. По ночам мы все чаще ходили на облавы, прочесывали горы и леса, а также отдельные районы города, включая проверку квартир. Искали то « сброшенных с самолета парашютистов», то дезертиров кавказской национальности.

Чудовищная война тем временем бушевала на огромной территории. В конце июля немцы взяли Ростов, и бои перекинулись на Кубань. Лязгая гусеницами, нахраписто и нагло ползли на юг угрюмые танки с крестами на броне. Вслед за ними, прижимая автоматы к бокам, сеяли смерть на чужой земле оравы жестоких завоевателей. Горели станицы и неубранные хлеба. Дым багряными тучами клубился над степью. Но не мог прикрыть истекающих кровью солдат и беженцев, за которыми с воздуха безнаказанно охотились фашистские стервятники.

Прорыв немцев к Сталинграду и на Кубань поставил нашу страну и Красную ... Читати далі »

У центрі Полтави, біля Корпусного парку, було розташоване автотракторне військове училище. Щосуботи курсантські підрозділи виходили на центральну вулицю міста на вечірню прогулянку, демонструючи бездоганну стройову виучку. Йшли вони поротно і повзводно, як на параді, і співали пісень, які хвилювали наші серця.

Белоруссия родная,

Украина золотая,

Ваше счастье молодое

Мы стальными штыками оградим.

А коли у травні 1940 року вийшли випускники училища у красивій лейтенантській формі – хромові чоботи, сині галіфе і зелені гімнастерки, - переповнені юнаками і дівчатами тротуари зустріли їх схвальними вигуками і засипали квітами. А вони йшли, карбуючи крок, стрункі, красиві, наче молоді витязі, викликаючи у нас подив і захоплення. У них ми бачили справжніх героїв того по-своєму величного і тривожного часу.

Тоді ж я остаточно вирішив стати військовим. Насамперед я вступив до лав ВЛКСМ (комсомолу), без чого заповітні ... Читати далі »

На початку серпня 1938 року здавав я вступні екзамени у педучилище. Написав диктант, здав на „4” історію та українську літературу. Підійшла математика. Приймав учитель Голубченко. Одним з перших пішов до дошки мій товариш по класу Царинний Гриша з Лохвиці. У нього щось не виходило, і я підказував знаками з-за парти. Вчитель помітив і виставив мене за двері. У кінці Голубченко покликав мене і почав ганяти по відсотках і пропорціях. Мені здавалося, що відповідав я добре, але у списках зарахованих мене не було.

Дома я нічого не сказав про конфлікт. Саме прийшов дядько Олексій, який тоді викладав математику у середній школі. Він перевірив мої знання і сказав, що математику я знаю непогано. Було вирішено повезти мене у Полтаву, у землевпорядний технікум, який оголошував додатковий набір.

Мати зібрала мені дерев’яний чемоданчик, схожий на сундучок з висячим замком, і ми з батьком поїхали. Мені було 15 років, але само ... Читати далі »

До школи я поривався з шести років, коли споряджали до першого класу сестру Марію. Вона не хотіла чи боялася йти. Тоді я, зіскочивши з лежанки, закричав: „Я піду замість неї.” Та мати остудила весь мій порив; „Ти ще малий.” І я мало не заплакав, бо знав уже усі букви. Довелося ще чекати два роки. Сестрі навчання давалося важко. Було зубрить вірша напам’ять і ніяк не може визубрити. А я трохи послухаю її – і вже декламую на усю хату. Батьки сміються, а вона плаче.

Восени 1931 року підійшла, нарешті, і моя черга іти до школи. Мати вимила мене, одягла в новенькі штанці і рубашечку, а батько дав п’ятака на зошити, і я побіг до попової хати, в якій мав навчатися перший клас. Усього набралося 32 учні. Найкраще вчилися Ткаченко Федір (Мандзенків), Солонуха Ольга (Воронина), Солонуха Петро та Іван (Карпенкови), Голуб Михайло. У числі кращих завжди був і я.

Учив нас Ярема Юхимович Тесленко (брат письменника Архипа Тесленка – автор). Ярема Юхимо ... Читати далі »

Про колективізацію (об’єднання селянських дрібних господарств у колективні у 1928-1933 роках - автор) вже стільки написано і сказано, так її з одного боку розхвалено, а з другого – засуджено і проклято, що додати щось нове важко. Але дещо нагадати варто.

Починалася колективізація з партійних постанов. Вони публікувалися у газетах і доповнювалися різними чутками та пересудами на місцях. Потім почалися один за одним сільські сходи, наїзди уповноважених з району. У нас ( село Яшники Полтавської області- автор) були Струєв, Кукольницький, Гармаш. Вони закликали об’єднуватись, переконували селян у перевагах колективного господарювання над одноосібним. Але люди не вірили міським краснобаям, так як спроби комунізації вже були і кінчалися вони, як правило тим, що голота, проївши і промотавши панське добро, розбігалися хто куди.

Добровільна агітація не давала бажаних наслідків. Заяви про вступ ... Читати далі »

Зараз мені 67 років. Здається, що дитинство моє залишилося десь далеко позаду, і разом з тим було воно ніби вчора. Прожив мов і небагато, але скільки пережито! І голод 1933 року, і війна, і три роки полону, і повоєнні труднощі. А потім друга половина віку, надривна і нелегка, за місце під сонцем. Я інколи жартома говорю: все, що було у дитинстві, пам’ятаю, а от, що їв учора, не завжди можу згадати. Така вже старість. Слабіє пам’ять (а була ж, як блискавка), підупадає здоров’я, посилюється неспокій, чи так прожив на землі, чи все передав дітям.Свої перші дитячі кроки я часто перебираю у пам’яті, намагаюся згадати найдавніше і найдорожче.

Ось як згадується мені наш родинний двір з городом і садом. (Батько згадує рідне село Яшники Полтавської області - автор). Розкинувся він під горою від вулиці і до лісу на 0,54 га землі. Біля хати, над самою дорогою, 5 чи 6 високих берестів. Крайній і найвищий з них стоїть понині, решта пішли на дрова. За бере ... Читати далі »

Народився я у сім’ї, як тоді казали, селян-серядняків. Мій батько Павленко Іван Григорович походив з українських козаків, а мати Красовська Настя Михайлівна - з кріпаків польського пана Альбуковського.

Розкажу про родовід по батьковій лінії, вона здавна вважалась головною. Адже сини успадковували не лише батькове прізвище, а й його землю. Дочка ж виходила заміж в іншу сім’ю, брала прізвище чоловіка і продовжувала його рід. Їй давалося придане: одяг, худоба, гроші. А земля тільки у тому разі, коли у неї не було братів або у земельному наділі батьків була доля матері, одержана у свій час нею як придане при одруженні. Звичайно, були і відхилення, залежно від волі батьків.

Так от від своїх дядьків чув я версію про найдавнішого нашого предка Остапа, який нібито в складі козацького війська відзначився у війні проти Наполеона у 1812 році і був удостоєний чину, рівного офіцерському, а також земельного наділу у 90 десятин. Він одружився на бага ... Читати далі »